Є періоди, коли нічого не видно, нічого не зрозуміло. Найприродніша з реакцій – скрутитися клубочком і безпробудно заснути. Як міг би маленький вірний Сем на горі, коли єдине, що він бачив перед собою – смерть, безвідносно до результату цілої мандрівки, до долі Персня, Середзем’я і світу.

Міг би, але вирішив зробити інакше: «він знав усі аргументи, які мали би загнати його у безвихідь, однак не прислухався до них. Сем прийняв рішення, і тільки смерть могла змусити гобіта змінити його. Він уже не мав ані бажання, ні потреби сну – сама настороженість. /…/ Ніч здавалася нескінченним безчассям: хвилина по хвилині тихо вмирали і так долучалися до проминання години, втім нічого не змінювалося. Сем подумав, чи не настала, бува, вже друга темрява і чи той день узагалі прийде. /…/ - Ну ж бо! Гайда, це останній ривок, - сказав Сем» (Дж. Р. Р. Толкін «Володар перснів: повернення Короля» у перекладі Катерини Міхаліциної).

Ось ще одна цитата, цього разу із фільму «Принцеса-наречена»: «Життя – то біль, Високосте. Хто твердить інакше, той щось продає». Іронія в тому, що персонаж, який виголошує ці слова, проживе своє екранне життя доводячи, що життя – то любов, а хто твердить інакше, просто дурний. Але тоді він бачив лише темряву, тож можемо йому пробачити.

Ну і нарешті переказ слів Тіма Келлера: він стверджує, що перейти від буддистської, іудейської чи християнської світоглядної системи до цінностей гуманізму дуже просто – вони проростають із їхнього вчення. Натомість для того, щоби бути гуманістом, маючи секулярний матеріалістичний світогляд, потрібен серйозний «крок віри»: опираючись на ідею, нібито ми вижили тільки тому, що наші предки повбивали численні слабші за них організми, а попереду нас абсолютно нічого вартісного не чекає, складно практикувати любов до людей і сповідувати гуманістичні свободи. Додам від себе: атеїсти з гуманістичним світоглядом заслуговують особливої пошани. А ще вони, за своєю суттю, є глибоко віруючими люди.

(У моїх словах немає іронії – мені справді здається, що практикувати цінності й захищати права і свободи людей, маючи християнський світогляд, значно простіше, а часто й рутинніше – чимало християн просто роблять те, що їм сказали, або ж чинять умовно правильно, бо бояться пекла, і в тому немає ні особливої свободи, ні особливої гідності, ні навіть особливої віри. Але коли до сповідування цінностей, які ми називаємо християнськими, приходить людина, яка не має цієї прошивки, не має відчуття підзвітності перед верховною владою чи закоріненого у потойбіччя страху, це виявляє її велич. А для мене як для християнки – велич сотвореної Богом людської природи).

Але повернуся до темряви. Зараз ми входимо в темний період, у час ночі. Схожий період переживає жінка на першому триместрі, яка вже мала досвід втрати вагітності. То час, коли дитина ще не витанцьовує в животі (і не лупить ніжками по нирках), коли не можна послухати її серцебиття через спеціальний пристрій, не варто робити УЗД. Коли нічого не ясно. Новина про вагітність тішить і лякає. Жінка боїться радіти, боїться зосереджуватися на своєму новому таємному знанні, бо боїться полюбити занадто сильно, боїться втрати, боїться болю. Але чи означає це, що в такий період їй треба жити так, ніби нічого не сталося, не піклуватися про власне тіло так, як піклувалася б вона, якби точно знала, що з дитиною все буде добре? Чи означає це, що не треба огортати цю дитину любов’ю і світлими думками?

Християни вірять, що у кожній людині є вічність. Що людина є людиною і має власну гідність (і вічність у собі) від моменту свого зачаття. Що любов ніколи не перестає. А людське життя триває завжди. Що любов ніколи не буває недоречною. Що можна любити сьогодні, не переймаючись про завтра. Що життя однаково має продовження у вічності, а любов має продовження у зустрічі, яка рано чи пізно настане. З такої позиції любити, провалюючись у ту любов, наче в пастку, із якої ніколи вже не вибратися, не страшно. Любов перестає бути ризиком, а стає природнім проявленням віри, свободи і життя. І дай Боже, щоби з маленькою людиною все було добре ще в цьому матеріальному світі. Люди народжуються з любові, і чим більше любові у них, тим більше в цього світу є шансів. Але починати любити безпечно уже тоді, коли ще нічого не зрозуміло: любов має сенс завжди.

Загроза ексалації, що нагнітається і зростає щодня – це час темряви. Ми не знаємо, яким буде результат. Але чи означає це, що зараз час для зневіри? Що можна дозволити ворогу нас деморалізувати? Що треба перестати ефективно й старанно (і щоденно) працювати, сплачувати податки, інвестувати гроші в підтримку бізнесу, який важливий для держави, зокрема, у культурну інфраструктуру? Що можна переставати робити буденні речі, які підбадьорюють, наснажують, приносять радість? Дбати про цю країну так, нібито ми точно знаємо, що вона завжди належатиме нам, завжди буде вільною?

Відповіді на ці питання мені здаються цілком самоочевидними, але побуду кепом: переставати не треба. Любити вартує вже.

То що ж, hello, darkness, my old friend. Знаєш, не страшно. В утробі матері зазвичай темно. Насіння в землі теж проростає без прямого світла, хіба ні? І набираємося сил у сні ми не з розплющеними очима.

Скільки це все продовжуватиметься – поки неясно. Точним є тільки це: вічно темрява не триває.