Життя людини – це передусім рух. Все живе рухається. Не рухаються лише мертві. Якщо ж віра жива, вона сама спонукає людину до справ добра, до чеснот, до більш досконалих дій. Не може справжня віра бути самовдоволеною – віра це завжди прагнення, порив, це рух гарячого серця.

Якщо ж християнину здасться, що він досяг шуканого і йому більше немає чого прагнути, значить, у нього відбувається процес духовної вмирання. "Браття, я себе не вважаю, що я досягнув. Та тільки, забуваючи те, що позаду, і спішачи до того, що попереду, я женусь до мети за нагородою високого поклику Божого в Христі Ісусі", - говорить ап. Павло.

Коли людина починає робити перші кроки церковного життя, їй хтиться якомога скоріше навчитися поводити себе так, як усі: правильно хреститися, чинити поклони, ставити свічки, подавати записки «о здравії» і «за упокій»… Коли ж ці дії стають звичними в житті новонаверненої людини, з'являється спокусливі ідея: «я вже навчився, тепер можна заспокоїтися». Але хіба вся річ у зовнішніх діях? А де ж серце наше? Чи воно зворушилося, чи воно примусило змінити свої погляди і прагнення?

* * *

Одного разу після Водохрещі я за православною традицією обходив оселі своєї парафії, окроплюючи святою водою домівки і всіх, кого там бачив. Коли я запрошував їх до храму на недільні і святкові богослужіння, господарі всі мені солідарно відповідали «а ми ходимо», хоча я ніколи їх там не бачив. Як виявилися, вони мали на увазі те, що відвідують храм щороку на Великдень.

Як бачимо, спрацював принцип «якщо ми раз у рік підходимо до церкви, щоб нам щось окропили, значить, все добре: ми до церкви приходимо, ми їмо свячене, отже, ми справжні православні християни».

Я не збираюся засуджувати тих, хто легковажно ставиться до церковного життя, до храмових дійств. храм – справа вибору. До храму не приводять силоміць – сюди заходять лише за покликом серця. Прикро від того лише, що люди ошукують самих себе. У листі до єфеських християн апостол говорить, що вони не чужі для Бога, не прибульці, а свої, домашні, рідні. До рідних, як відомо, в гості не ходять – у рідних живуть. Якщо Бога ми в дійсності сприймаємо як свого Небесного Батька (до Якого ми звертаємося у молитві словами «Отче наш», тобто «Батьку наш»), то тоді і дім Його – наш рідний дім. А цей дім і є церква.

Проходячи повз відкритий храм у неділі і свята, ми проходимо повз світ Христовий, Його Царство, говорячи цим Господові «то не для нас». Зустрічаються однак і ті, хто і на Великдень до церкви піти не відважується, віддаючи перевагу телетрансляції пасхального богослужіння. Чи не доводилося нам чути тих, що хваляться «Ви до церкви вночі ходили, стояли, мерзли, чекали, а я от все це бачив по телевізору у теплій хаті на м’якому креслі». Мовляв, я вчинив розумніше.

Тільки немає тут насправді нічого розумнішого. Якщо ти любиш спостерігати за церквою лише по телевізору, то тоді й Царство Небесне побачиш хіба що теж… по телевізору.

Віра не світогляд – це дія, стремління, незгода зі своїм внутрішнім «я». Так не давайте себе обманути. Ідіть, щоб творити Христове, щоб радіти і терпіти, любити і прощати, щоб світло Пасхи фонтаном забилося із сердець у день світлого Христового воскресіння. Ідіть, щоб наситити зголоднілу душу благодаттю Божественної літургії. Ідіть, що зріднитися із світом святості і чистоти.

Ідіть і не баріться. Благословен, хто йде в ім'я Господнє.