Коли мені було 18 років, я надто сильно перейнявся питаннями віри, православного вчення. Ходив до храму щонеділі, уважно вслухаючись у проповідь молодого священика – тихого, лагідного, смиренного. Дивлячись на нього, хотів і собі бути таким. Надихаючись Божественною Літургією, виходив з храму, бажаючи робити якомога більше добрих справ. І лише через кілька років дізнався, що ходжу до храму, нібито неканонічного. Не буду лукавити. Була мить, коли засумнівався. Однак не перестаючи відвідувати Службу Божу, з головою занурився у пошук істини. Тепер я досконало знаю історію розділення УПЦ. Вірю, що настане той час, коли визнають і нашу УПЦ КП, як колись визнали Болгарську, Сербську, Грузинську Церкви. Знаю, що мати автокефальну церкву у незалежній державі – то не гріх, тим більше коли за прогошення незалежності УПЦ у 1991 році ставили підписи і ті, хто тепер у УПЦ МП.

Однак мову хочу вести не про це. Хочеться волати про людяність, взаємодопомогу, порядність, любов один до одного, не зважаючи на те, до якого Патріархату ти відносишся. Як не прикро, але моя велика родина теж розділилася: хтось належить до УПЦ КП, хтось до УПЦ МП. Спочатку було непорозуміння, потім – зневага, згодом – байдужість. Лише нещодавно всі більш-менш примирилися, принаймні навчилися ставитись один до одного з любов’ю, лагідністю. І це ті якості, які повинні бути притаманні усім християнам. Ми не винні у тому, що розділилось Православ’я, ми не винні у тому, що нам нав’язують. Не потрібно звинувачувати когось у чомусь. Нам слід навчитись найголовнішого: жити за заповідями Божими. А це, ой, як не легко! Бо важко стриматися, змовчати, коли тебе обмовляють, коли тебе кривдять, коли тобою нехтують. Важко не відповідати злом за зло. Важко робити добро, бути чуйним, терпеливим, люблячим. Але ми повинні цьому навчатися, бо ми – послідовники Христові.