Промосковський крен державної політики у сфері релігії, або чи стоїть ДЕСС на захисті інтересів УПЦ (МП)?
Костянтин Москалюк,
доцент кафедри богослів’я Київської православної богословської академії
Водночас, керівниця ДЕСС не висловила жодних критичних зауваг стосовно особливо значимих і болючих у час повномасштабного російського нападу питань до УПЦ (МП), але про це згодом.
Розглянемо основні аргументи озвучені Оленою Богдан.
— ДЕСС порахувала усіх вірян, присутніх в усіх храмах України? Від соціологині і кандидатки соціологічних наук досить дивно чути про порівняння кількості вірян у храмах «на око», без посилання на жодні дослідження. Та й ситуації бувають досить різні, десь в один день більше, а десь менше, і навпаки. В Києві усі порівняно великі храми ПЦУ в недільні дні заповнені вірянами, переконатися в цьому не складно.
Можна навести приклад й з регіонів. У вівторок, 9 серпня 2022 року, Предстоятель ПЦУ митрополит Епіфаній освятив храм у селі поруч зі Львовом. Будній день, а у чималому храмі й на його подвір’ї зібралося стільки людей, що ледве не сталося тисняви. При цьому для очільника ПЦУ, на відміну від очільника РПЦ Кирила Гундяєва, ніхто вірян у фотошопі не домальовував.
Не завадить також нагадати представникам влади, що саме ПЦУ та УГКЦ сумлінно поставилися до виконання своєї місії в час, коли людям загрожувала небезпека коронавірусу та дослухалися до закликів держави щодо перебування вірян у храмах під час пандемії. Було запроваджено відеотрансляції богослужінь, відбувалися відповідні роз’яснення й публікації для вірян і духовенства, здійснювалися спільні заходи з Центром громадського здоров’я МОЗ тощо. Ця вимушена, але відповідальна позиція призвела до суттєвого зменшення відвідування храмів вірянами і зашкодила звичному парафіяльному життю. Лише зараз ситуація приходить до унормування. Що, натомість, в цей час робила і до чого закликала УПЦ (МП) – усім добре відомо, але дехто чомусь швидко постарався це забути.
Очевидно, що неможливо об’єктивно говорити про якусь перевагу у кількості вірян лише на основі кількох особистих спостережень, які спостерігач, свідомо чи ні, нерідко буде підбирати й трактувати відповідно до власних вподобань або заангажованості. Адже в результаті вийде відома логічна хиба «Cherry picking» (помилка вибіркових доказів).
Втім, з приводу співвідношення вірян різних конфесій все ж існують об’єктивні дані, на які така структура як ДЕСС якраз і мала б опиратися, і про які там просто не можуть не знати. Це соціологічні дослідження, котрі проводяться щороку і дають вони дивовижно схожий результат. Найсвіжіше дослідження Київського міжнародного інституту соціології за липень цього року показує, що до вірян ПЦУ себе відносить у понад 13! разів більше людей (54%), ніж до УПЦ (МП) – 4%. Ці цифри більш ніж красномовні.
Питання ж про те, чи достатньо, чи не достатньо часто ті чи інші віряни відвідують храми, є справою лише самих цих вірян та їхніх духівників і ні ДЕСС, ні інші конфесії не вправі за цією ознакою їх дискримінувати, поділяючи на «справжніх» і «не справжніх», чи повноцінно не зараховуючи до обраної ними конфесії.
— Найбільша конфесія – це найбільше храмів та монахів? Щоб визначити, яка конфесія найбільша, потрібно спершу вказати, що є для цього головним критерієм. Уявимо для прикладу дві громади. Перша має старовинний храм, наданий у користування державою, дзвіницю, паломницький будинок і господарську будівлю та складається з 2 священників, диякона й 50 вірян. Друга має лише храм, однак налічує 500 вірян, якими наразі опікується лише 1 священник. То яку громаду варто вважати більшою? Зрозуміло, що за логікою пані Богдан – першу. Але чи справедливо це, навіть враховуючи те, що за паломницький будинок сплачується найбільше комунальних платежів, а усі 50 вірян по черзі днюють та ночують у храмі, читаючи акафіст Фьодору Ушакову, щоб бурі та негаразди перемінилися на славу й велич росії?
— Картинка, яка вкрай відмінна від дійсності. Розкриваючи цей аргумент Олена Богдан фактично виступила своєрідним апологетом УПЦ (донедавна МП, чи все ще МП, як каже пані Олена). Одразу виникає запитання, чому і через що так сталося, що найбільша (звісно лише на думку очільниці ДЕСС) конфесія України почала потребувати такої державної адвокації й захисту від невдоволення абсолютної більшості українського суспільства? Чому статус цієї структури, її Статут та ступінь приналежності до РПЦ має пояснювати й виправдовувати пані Богдан, а не керівництво чи спікери цієї структури? Без відвертих відповідей на ці запитання наявний конфлікт розв’язати не вдасться. І словами про вірян УПЦ (МП) у лавах ЗСУ ситуації не зарадити. Щонайменше про це мають право говорити самі військові. Однак, від них щось не чути палких закликів залучити у військо капеланів УПЦ (МП), а от зворотних відгуків і навіть категоричних застережень – більш ніж достатньо і у ДЕСС також не можуть цього не знати. Окрім того, цілком ймовірно, що в лавах ЗСУ є й виборці «ОПЗЖ» та глядачі закритих вже телеканалів, але хіба це щось міняє?
Гуманітарні вантажі – це безперечно добре й похвально та зараз цим багато хто займається. Також, навряд чи хтось може сказати, що цілковито усі в УПЦ (МП) – колаборанти й зрадники. Однак, за картинкою усієї «УПЦ», як структури, не видно чіткої й однозначної української дійсності, а от нібито не прописане ніде «МП» чомусь все ще чітко і ясно видно. Більше того, і це найболючіше, видно пряму чи опосередковану участь єпископату й духовенства цієї конфесії у пролитті крові їхніх співгромадян, у потуранні й допомозі загарбникам. Зараз прикладів цього чимало і це якраз та дійсність, яку усіляко намагаються замаскувати за картинкою гуманітарної діяльності. Випадків прямої співпраці з ворогом було достатньо й до повномасштабного російського вторгнення. Настільки достатньо, що вистачило на цілу книгу Тетяни Деркач «Московський патріархат в Україні: анатомія зради».
Тож в умовах воєнного стану справжнім фактором дестабілізації суспільно-політичної ситуації є не переходи громад, адже це лише наслідок, а наявність непокараного зла, коли колаборанти мають імунітет тільки завдяки наявності панагії чи ряси. В час, коли держава усіма силами закликає суспільство до консолідації й однозначного протистояння окупантам, коли країна знову і знову здригається від виявлення нових місць масових звірств російських нелюдів, «особливій» конфесії терпляче дозволяється як мінімум вільно сидіти на двох стільцях, один з яких – ворожий. При чому це не просто дозволяється, а й захищається і виправдовується силами державних інституцій. Навіть загальновідомі посібники ворога, які не соромилися на камеру російських пропагандистів неправдиво очорнювати українських воїнів, прекрасно себе почувають, а митрополит Онуфрій показово виказує їм свою підтримку через особистий візит.
То чому українці повинні повірити, що УПЦ цілком і повністю відмежувалася від МП, якщо ні Синод, ні митрополит Онуфрій цього відкрито й чітко не оголосили навіть самій РПЦ і ніяк це не пояснюють? Може цьому має переконати супутній лист митрополита Онуфрія до очільниці ДЕСС, який сама УПЦ (МП) ніде офіційно не оприлюднила? Чи нова редакція Статуту, текст якого також офіційно не опубліковано, а широкому загалу він став доступний лише завдяки запиту вірянина ПЦУ до ДЕСС? Тож допоки не буде офіційно й чітко означено повне від’єднання від РПЦ, допоки там не відбудеться церковного засудження "русского міра" і його ідеолога Кирила Гундяєва, його поплічників та усіх колаборантів в сані, допоки на міжнародній арені УПЦ (МП) лише шкодитиме державі байками про «гоніння» і «захоплення храмів», замість свідчення про російську агресію і анексії цілих її єпархій Російською Православної Церквою, а у міжцерковних відносинах буде абсолютно слідувати за деструктивною позицією РПЦ, всі слова про «кардинальні зміни» і «самостійність» залишатимуться лише димовою завісою й фіговим листком, яким намагаються прикрити явну загрозу національній безпеці й міжконфесійному миру.
— Що у підсумку? Складається переконливе враження, що теперішня позиція ДЕСС це не просто власна ініціатива, а частина вельми дивної, м’яко кажучи, і синхронізованої політики. От і сам Міністр культури України Олександр Ткаченко нещодавно сказав наступне: «Представників Російської Православної Церкви в Україні я не знаю, є Українська Православна Церква, яка на останньому Синоді відмежувалась від Російської Православної Церкви. Ми з нетерпінням чекаємо на остаточну редакцію зміненого їхнього статуту для того, щоб можна було відповідально сказати, наскільки ці зв'язки розірвані». В УПЦ (МП) одразу почали розповсюджувати цю фразу, однак якщо поглянути на неї уважніше, то знайдемо явне протиріччя. На початку пан міністр уже стверджує, що УПЦ начебто відмежувалася від РПЦ, а далі говорить, що відповідально сказати про відмежування можна лише згодом, після отримання остаточної редакції Статуту. Це схоже на те, якби суд виносив вирок одразу, перед засіданням, а його обґрунтування робилося б згодом, після розгляду доказів. Натомість, звернення ПЦУ щодо невідкладної передачі для звершення богослужінь вільного храму на території Києво-Печерської Лаври (а не вигнання звідти 600 осіб, про долю яких так вболіває пані Богдан), що зняло б певну напругу у суспільстві стосовно цього питання, уже 3 місяці очевидно штучно затягується.
В канву дивного під час війни вектору політики у релігійній сфері чітко вкладаються й сумнозвісні листи заступника начальника головного управління СБУ в м. Києві та Київській області. Однак, до честі Служби реакція на них т. в. о. голови СБУ Василя Малюка була миттєвою і однозначною. І це не може не радувати.
Залишається сподіватися, що держава в цілому повноцінно усвідомить важливість релігійного питання і становлення власної автокефальної Церкви, бо ворог це точно добре розуміє. Можливо не на часі саме політтехнологічні загравання з щупальцями кремля, а не гуртування вірян навколо Церкви, яка щиро і однозначно служить своєму народу та завжди готова підставити плече державі?
