АНДРІЙ

До війни успішний it-шник. Написав кілька програм, включно з, напевно, найкращою системою моніторингу ЗМІ в Україні. Усі ці MonitoringBot порівняно з нею — просто порох.

Зібраний, мовчазний, цілісний. Я був із ним на екскурсії в Польщі в Аушвіці і він залишився під сильним враженням від усього, що побачив. Він тонкий і розумний. Він уміє співпереживати.

І ще чесний.

Він провів місяці на самому нулі. Коли прилетіла касетна бомба поруч із його окопом, він почув лише свист і встиг зістрибнути донизу, поки його не засипало осколками.

Його дружина старша за нього, але Андрій завжди в сім'ї мав вирішальний голос. Дружина, яка сама здавалася оточуючим "бой-бабою", замовкала в присутності Андрія, віддаючи йому першість.

Андрій відвіз її наприкінці лютого 2022 року, відправивши її через пункт пропуску Вилок, а потім прийшов до військкомату, пішов до 101 бригади (Закарпатська ТРО), вступив до неї і поїхав на фронт.

Він провів місяці на нулі.

Від роти залишилося всього 30 чоловік і саме що дивом їх відправили на доукомплектування. Не можу писати все, але те, що він залишився живий, — це саме, що диво.

Щодня я читав пости про те, що хтось загинув. Смерть достукалася до всіх, навіть до таких легендарних особистостей, як "Да Вінчі". Але не зачепила Андрія.

САША

Олександр був системним адміністратором до війни. Він працював в одному з найбільших піар-агентств Києва.

Дуже сильний технар, який вирішував практично будь-які проблеми з комп'ютерами. Саша встановив на моєму комп'ютері програму, за допомогою якої міг заходити й розв'язувати проблеми дистанційно і часто налаштовував мій комп.

Коли почалася епідемія коронавірусу, він перехворів на неї дуже важко.

Як і Андрій, він вивіз сім'ю на Закарпаття, після чого дружина поїхала в Німеччину.

А потім пішов в армію. До тієї ж бригади, що й Андрій.

У якийсь момент їх перевели у зв'язок і Саша зайнявся дронами.

Саша був мовчазний, зібраний і напружений.

Вони служили з Андрієм разом. Потім їх розділили, і Саша опинився напершій-другій лінії, але не на нулі. А Андрій на нулі.

А тепер їх прислали на місяць на доукомплектування, і вони знову дивом опинилися разом.

ОЛЕГ

Ще один учасник зустрічі — Олег, талановитий дизайнер, івентник, із самого початку війни зайнявся волонтерством.

Навесні 2022 року я служив у Києві в ТРО№9 і Олег привозив гуманітарну допомогу із Закарпаття, яку ми розвозили біженцям, у деокуповані міста області, у військові частини та ТРО.

Повернувшись до Києва, Олег став допомагати мені в тому, щоб організувати Міжнародний спеціалізований Трибунал, який судитиме росію за злочин агресії.

Він намалював плакат із керівництвом росії, який тепер висить у багатьох владних кабінетах і найближчим часом поїде на виставку в Нью-Йорк.

Олег організовував роад-шоу до Франції, в результаті якого ми домоглися підтримки ідеї Трибуналу цією країною.

Відправити його туди робити важливу для країни справу, було напевно найскладніше з усього візиту. З України складно виїхати тим, кому дійсно треба.

Олег очолив громадське об'єднання "Трибунал" і активно займався просуванням нашої ідеї. Він повернувся до Києва наприкінці весни і, окрім поїздки до Франції на кілька тижнів, не покидав столиці.

АНДРІЙ

Ще одну людину, яка була на нашій зустрічі, звали Андрій.

До війни він жив у Бучі, і знову повернувся сюди вже у квітні минулого року.

На самому початку війни, коли я тільки вивіз сім'ю в Угорщину і повертався до Києва, я зустрів Андрія на вокзалі у Львові.

Він тоді зустрічав біженців, брав їхні речі й довозив до кордону безкоштовно.

Жінок і дітей.

Так він відвозив до п'яти сімей на день. Від Львова до західного кордону.

А потім повертався, щоб відвезти знову і знову.

Він розбивав наметовий табір для біженців, готував їм їжу, діставав ковдри, ліхтарики, все що було потрібно.

Про нього навіть зняло сюжет Радіо "Свобода", в якому він сказав, що хоче видалити зі свого паспорта графу місце народження, оскільки він народився в росії.

І сказав, що більше не хоче нічого і ніколи знати про цю країну.

Андрій і зараз займається волонтерством, допомагаючи тим сім'ям, що залишилися без житла в Бучі через рік.

ВИПАДОК

Про що ми говорили?

Про все. Обговорювали минулі часи, армію і Трибунал над путіним.

А також випадок, який стався тут у Бучі з пастором баптистської церкви "Віфанія" Сергієм Анохіним.

Під час окупації російськими військами "Віфанія" стала справжнім Ноєвим ковчегом Бучі. У ній рятувалися 170 осіб, які змогли виїхати напередодні штурму міста українськими військами, у самий розпал бучанської різанини, влаштованої російськими військовими.

В один із днів окупації мешканець Бучі, який чув про те, що у "Віфанії" переховуються сотні людей, хотів потрапити до церкви і намагався прослизнути містом. Але, його виловили кілька російських солдатів і почали жорстко бити. Він сказав, що йде до притулку, бо знає, що там люди допоможуть врятуватися. Російські солдати схопили його і привели до "Віфанії", щоб розібратися що там відбувається.

Коли зайшли на подвір'я церкви, вони поставили на коліна чоловіка і поставили його під дуло автомата. Коли зайшли всередину церкви і побачили там 170 осіб, які ховалися (зокрема жінки, діти), вони стали погрожувати присутнім.

Але один із солдатів побачив хрест і сказав "а, так ви, напевно, православні, ну не хвилюйтеся, ми вас, напевно, не вб'ємо, ми вас врятуємо від нацистів".

Якби він зрозумів, що це протестанти, гадаю, ніхто всередині б не вижив.

Сергій запитав його: а як ви визначаєте хто нацист?

Відповідь російського солдата: хто одягнений у чорне, той нацист. Ми стріляємо всіх, хто одягнений у чорне!

Тут маленька дочка Сергія, почула це, схопила його за ногу і почала плакати. Вона стала говорити: тату, але я ж у рожевому, я ж не нацист, мене ж не вб'ють...

Російські солдати, почувши це, почали сміятися і сказали сидіти в приміщенні, бо інакше застрелять усіх, хто вийде.

Вони повели чоловіка, якого тримали під дулами автоматів. "Ми з ним розберемося".

Сергій каже, що вони молилися за цього чоловіка. Його встигли побити і зламати ребра, але обстріл, що почався, дозволив йому втекти. Він залишився живим.

Через тиждень після деокупації в громаду прийшло СБУ. Запитували, як усе було, і Сергій докладно розповів про все. Співробітник СБУ запитує: а ви чули їхні позивні? Ви знаєте, як їх звали?

Пастор відповідає: одного з них чув, вони зверталися до нього. Його позивний "Шкіпер".

Співробітники СБУ сильно здивувалися, перезирнулися, і один із них каже Сергію:

— "Шкіпер" і "Дрозд" — це найбільш кінчені й жорстокі вбивці з усіх російських військових, які стояли в Бучі. Вони особисто вбили значну частину людей під час бучанської різанини.

І помовчавши додав:

— Вам дуже сильно пощастило... Просто неймовірно.

ХРЕСТ

Ми їхали з Олегом назад до Києва з Бучі ввечері 23 лютого 23 року. Темні вулиці, на яких, утім, нічого не нагадувало про те, що сталося.

Завали давно розібрані, практично все знову відбудовано.

Я сказав:

— Олеже, але ж рік тому тут теж усе було спокійно, і ніхто не думав про те пекло, яке доведеться пережити жителям цього міста вже за кілька тижнів. Як і я не думав, що ми 23 лютого ввечері всі разом зустрінемося тут у Бучі.

Олег у властивій йому манері запитав:

— І про що це все по-твоєму говорить?

Ми доїхали до повороту, де зліва стояла церква "Віфанія" і в темряві її практично не було видно. Крім однієї деталі. На її фасаді горів синій хрест.

Такий як ставлять на протестантських молитовних будинках, що горить неоновим світлом.

Я подивився на нього і відповів:

— Надія є.