“Скільки маєш, роби що можеш”: як парафія створила активну громаду переселенців з Чорнобильської зони

Це єдине в Україні окремо збудоване селище для переселенців з Чорнобиля — зазвичай людей переселяли в інші міста. Якщо пройти уздовж трикутне село (чомусь нову Вільчу будівничі бачили саме трикутною), поштамт, школу та кілька магазинів, неминуче побачиш крупне триповерхове приміщення. Сірі квадрати будинку увінчує невеличка башта з хрестом. Навколо приміщення скупчились зигзаги й виверти дитячого майданчику, доріжку від брами до дверей будинку обплела виноградна лоза.

Зсередини будинку теж росте дерево. У його намальованому вітті посміхаються, човпуться та роблять збитки сфотографовані діти різного віку, обмежені тільки рамками фотографій.

Але ніхто з них більше не живе у цьому домі.

Прихисток

— Будинок матері та дитини ми заснували у 2010 році, хоча думка була і раніше. Розуміли, що є жінки у складних життєвих обставинах, які постраждали від домашнього насилля. І всі потребують турботи та захисту.

Нас, тобто групу, організовану Українською освітньою платформою, зустрічає місцевий душпастир — отець Сергій Коваль. За сумісництвом, — ідейний натхненник усієї кипучої діяльності своїх парафіян. Отець згадує, що реальне життя будинку почалося з 2014 року: УГКЦ зареєструвала “Карітас” у Харкові та почала допомагати внутрішньопереселеним особам з Донецької та Луганської областей. Тоді ідея невеличкої вільчанської парафії ожила — ініціативою зацікавився австрійський “Карітас”, готовий підтримати українців, що борються з наслідками війни. Разом з партнерами вільчани доробили в уже наявному будинку ремонт, збудували дитячий майданчик і заселили туди перших мам.

Отець з парафіянками

— Ми займалися різними випадками: внутрішньопереселеними, людьми з інвалідністю, жінками, чоловіки яких загинули на війні або з якоїсь причини залишились у так званих “ЛНР/ДНР”. Розуміли, що матері мусили переїхати сюди, не маючи житла, і маючи всі ті самі базові потреби, що й інші люди.

Отець проводить нам екскурсію. Майже весь нижній поверх у будинку пофарбований у блакитний. Дерев’яні східці наверх ведуть до більшого розмаїття: зеленої ігрової з ляльковими будиночками, іграшковими кухнями та м’якими іграшками; трьох рожевих спалень з дитячими ліжками всіх розмірів, шафи зі шкільним приладдям та пузатим синім глобусом. Жінок, які раніше жили в різного роду центрах і гуртожитках, мусили втікати з окупованого Криму, Донецька та Луганська, умови задовольняли повністю.

Сходинки на другий поверх

— Наша програма тривала впродовж п’яти місяців. Ми забезпечували житлом, харчуванням і навіть навчанням — жінки могли їздити до Харкова на курси: хтось на перукаря, хтось на швачку. Допомагали з тимчасовою орендою житла для тих, хто уже переїжджав до Харкова.

З 2015 року і до призупинення своєї діяльності центр прийняв 20 жінок та їхніх дітей. Отець каже, що громада мала справу з випадками різного рівня складності. Особливо чутливими були ті, де жінка страждала від домашнього насилля, і потім не отримала ніякої психологічної реабілітації.

— Коли чоловік — аб'юзер, має алкогольну чи наркозалежність, часто жінка не розуміє, що поводиться з дітьми, так само як він поводився з нею. Тому нам був потрібен соціальний працівник, який наглядав би за порядком в будинку, — пояснює отець. — До місяця часу жінкам треба просто щоб заспокоїтись. Люди в біді й у травмі — як діти.

Курси з працевлаштування вільчани вигадали ще й для того, щоб жінки могли спланувати своє подальше життя. Втомлені режимом виживання, у стінах Будинку не всі з них поспішали замислюватись, що будуть робити після нього. Хтось зривався на дітях, хтось бездумно скролив стрічку в соціальних мережах. Вільчани розуміли, що три місяці в спокої після пережитого — це дуже мало. За три місяці можна було допомогти мамам з юридичними питаннями, але аж ніяк не з покращенням психологічного стану. Вірогідність того, що вони повернуться до того ж стилю життя, терпіти те ж саме насилля — лишалась дуже високою.

Гойдалки біля будинку

— Це й було наше недоопрацювання, — зітхає отець. — Австрійські партнери підводили нас до того, що кожен проєкт має свої часові рамки: що ви робитимете, коли фінансування закінчиться?

Так вільчани й вигадали свою соціальну пекарню.

Пекарня

На блакитній кухні будинку на нас чекали велика каструля з борщем і таця рум'яних пирогів з абрикосами, яблуками та вишнями, щедро посипаних маком. У суміжній з кухнею їдальні під вишитим рушником ховалась свіжа городина. Парафіяльна громада церкви Покрови Пресвятої Богородиці готувалась до гостей.

Спільна кухня громади

Ідея соціальної пекарні звучала приблизно так само, як українське трапезне мотто: “Хліб — усьому голова”. Вільчани вирішили продавати частину випічки своїм парафіянам, частину — розносити на соціальні потреби, а ще частину — віддавати жінкам з “Центру матері і дитини”. Внутрішнім амбітним бажанням активістів було залучити мам до роботи в пекарні. Новоспечені бізнесвумен думали, що комусь з них може сподобатися пекарська діяльність, і залученість переросте в професію.

— Були мами, які пробували випікати якісь булочки. Хоч програма забезпечувала проживання, комунальні послуги, харчування і засоби гігієни, добре мати власну копійчину на прожиття. Словом, ми пропонували, але ідея між дівчатами чомусь не прижилась.

Жінки полишали будинок кожна по-своєму — хтось уже переїхав до Харкова чи Вовчанська, використавши допомогу на оренду, і знайшов роботу; хтось перейшов до іншого центру чи притулку, щоб продовжити реабілітацію там. По закінченні проєкту з австрійцями, отець з парафіянами почали шукати інших партнерів — зараз вони в активному переговорному процесі з потенційними грантодавцями.

Хай серед жінок Будинку не знайшлося таких, хто хотів би працювати в пекарській сфері, але вільчани не припинили своєї діяльності.

З початку 2020 року, парафіянки тричі на тиждень приходять до маленького приміщення місцевої імпровізованої пекарні. Випікають по 8-10 буханок хліба та кілька партій булочок. Фінансовий внесок у парафію йде на оплату комунальних та потреби громади, а роботу в пекарні отримали 8 людей.

Для людей, що потребували, створили соціальну шафу: одяг можуть брати діти, сім’ї у складних життєвих обставинах.

Громада згуртувалась: по вечорах ставили фільми у світлиці біля каплички, разом ліпили вареники та пельмені, готували голубці. Збирали кризову допомогу в часі пандемії, брали участь у програмі "Папа для України”, щоб допомогти потребуючим жінкам. У Вільчі та районі — велика кількість переселенців, їм допомагали і паливом, і продуктами, і засобами гігієни.

— Чекаємо замовлену пічку, будемо пробувати випікати піцу — сподіваємось на більший попит в піці, ніж в хлібі. Піца є тільки у Вовчанську. У Вільчі будемо монополістами, — говорять між собою парафіянки. Жінки думають випікати особливий хліб — бездріжжовий чи на заквасці, пробують пекти його на камені.

Громада

— Знаєте, більшість з моїх парафіян сюди примусово переселили, у 1992. Хоча аварія сталась у 1986, вони ще шість років лишались на достатньо сильно ураженій радіацією території. Вплинуло на здоров'я — більшість має інвалідність. Чимало людей досі ображені й травмовані.

Отець Сергій не йде вглиб села — розраховане на п’ять тисяч осіб, воно досі недобудоване. Вільчан небагато — півтори тисячі. Перед тим, як поїхати на східну парафію, священник серйозно розглядав для себе місію в Казахстані. Проте все ж вирішив, що якщо Бог його сюди скерував, значить тут він і потрібен. За понад 15 років у Вільчі, душпастир встиг навіть потрапити на “підвищення кваліфікації” до Канади, але все ж повернувся до своїх поліщуків.

— Їм же наобіцяли одного, вийшло інше. Обіцяли робочі місця — у результаті не створили жодного підприємства. Люди почали шукати місця праці у Вовчанську та Харкові. З молоді в селі є лише школярі, випускники виїжджають на навчання й уже ніколи не повертаються.

Горизонт у Вільчі близький і рівний — дерев небагато, плоскість ґрунту після горбистої Західної України виглядає незвично. Вільчани розповіли, що багато хто з них досі сумує за лісами, грибами та ягодами Полісся. Розташування селища у сучасних умовах теж викликає тривогу — якщо в Кремлі остаточно з’їдуть з глузду, російські війська можуть напасти і з Криму, і з тимчасово окупованих частин Донбасу, і навіть з Білорусі. Отець старається зайвий раз не читати місцеві новини — вистачає симпатиків новоросій, малоросій і фейкових республік.

Сьогоднішній навчальний тренінг від львів’ян з Української освітньої платформи теж не схвалили — дзвінок з районної ради, і парафіянам отця Сергія завадили провести зустріч для більшої кількості людей.

— Бо люди могли б щось сказати. Нас штовхни — поллється, як з бочки. Ми тут самі, і хай тридцять років як нас вивезли, ми досі — окрема республіка. — гордо каже пані Мар’яна, одна з найбільш войовничо налаштованих вільчанок.

Отець згадує, що коли тільки приїхав сюди, Вільча мала багато перспектив по залученню фінансування.

— Німці приїжджали, австрійці, японці, студенти з різних міжнародних організацій. Дивились на селище, спілкувалися з головою. Казали — бачимо і розуміємо ваші потреби. Подайте якісь заявки, напишіть грант, ми вам доможемо. Але ніхто в адміністраціях цього не вміє. Інколи кошти від благодійників ідуть через район, і мають звичку “зникати в повітрі.” Були роки, коли ми тут мали хороші дороги, і свинарники, і птахоферму, і кролеферму, а потім все потихеньку почало закриватись і зникати.

Вільчани активно борються проти подібного стану речей — вимагають звітів від чиновників, запроваджують власні благодійні й соціальні ініціативи, намагаються працювати з різними категоріями населення. Для дітей зробили відкритий простір у старому шкільному приміщенні, до того вщент забитому підручниками та партами. Назвали його “Вуликом”. Ліхтарики зі стелі відсвічують у дзеркалах у повен зріст — тут бувають танцювальні заняття для дітей та фітнес для жінок.

Крім пекарні, виготовлення вареників і пельменів, парафіяни отця пробували вирощувати й продавати квіти та цибулю. Не всі ці починання увінчались успіхом. Але селяни намагаються використати кожен доступний їм ресурс, щоб рухати свою Вільчу вперед.

— У нас тут є принцип — де ти є, скільки маєш — роби що можеш. Манна з неба не впаде. А у Бога немає інших рук, крім наших, — каже отець Сергій і стинає плечима.