Читаючи його життєпис, бачимо приклад вірності до кінця Спасителеві нашому Ісусу Христу. Та він не лише взірець вірності, засвідченої мученицькою смертю за віру в Нього, яка (як момент смерті) тривала так не довго, а, що найважливіше – святістю всього життя за Його Заповідями.

Ось життя цього праведника, пам’ять якого сьогодні світло вшановуємо, про яке так скупо і коротко повідомляють історичні джерела.

Дмитрій народився і жив у час правління і жорстоких гонінь на християн римських імператорів-богоборців Диоклетіана (284-305) і Максиміліана (305-311). Його батьки довгий час не мали дітей. А коли народився в них син, вони таємно охрестили його і виховали у Христовій вірі. Батько, проконсул м. Фесалоніки, помер, коли син досягнув повноліття. Тому імператор Максиміліан Галерій поставив Дмитрія на місце батька. В його обов’язки входило: збирати і вчасно сплачувати податки, тримати в покорі всю провінцію, захищати її від зовнішніх ворогів, а також виявляти і карати смертю всіх християн, які відмовлялися зректися своєї віри і принести жертви язичницьким богам.

Не більше року тривало правління молодого проконсула, бо на нього донесли, що він відкрито сповідує свою віру в Христа. Тому, повертаючись з походу, імператор наказав ув’язнити його. А для розваги влаштував бої ув’язнених християн зі своїм любимцем воїном Лієм. Будучи дуже сильним, він всіх перемагав, кидаючи на списи воїнів, де вони в муках і помирали. До ув’язненого Дмитрія прийшов християнин юнак Нестор і попросив його дозволу і молитви на бій з Лієм. Дмитрій поблагословив юнака і він переміг Лія, кинувши його на списи. За це, за наказом розлюченого Максиміліана, Нестора тут же вбили, а на другий день у в’язниці вбили також і Дмитрія, а потім ійого слугу Луппа, який окровавленою ризою і перстнем святого мученика зціляв хворих.

За правління імператора Констянтина Великого (324-337) над могилою св. Дмитрія звели храм, в якому творилися чудеса і зцілення. А через 100 років один іллірійський вельможа Леонтій в цьому храмі зцілився від невиліковної хвороби і тому вирішив звести на цьому місці новий храм. Розбираючи старий, знайшли мощі святого. З них потекло запашне миро і заповнило все місто пахощами… В 14 ст. Дмитрій Хризолог писав: «Миро за своєю властивістю не вода, але густіше за неї і не подібне ні на одну з відомих нам речей… Воно найдивніше за всі пахощі не лише штучні, але й за природою створені Богом». Через це великомученика Дмитрія і назвали Мироточивим.

Вражаюче життя повної сил і енергії молодої, але цілком зрілої, сформованої і утвердженої у світогляді і правильному виборі віри – християнина Дмитрія. Йому відкривалася широка дорога багатства і слави, про яку мріють і якої завжди прагнуть чи не всі молоді люди. Його чекало ще вище становище і успішна кар’єра, від яких мало хто б відмовився. Та це своє становище він використав для відкритого свідчення своєї віри і прослави Христа, добре знаючи, що його за це чекає перспектива страти. Тому ще перед стратою він розпорядився роздати все своє багатство бідним. І він не помилився, бо насправді переміг, осягнувши істинну мету земного життя – щасливу вічність.

А яка мета земного життя наших губернаторів (тобто проконсулів за часів Дмитрія) і високопосадовців? Чи не більшість з них використовують своє становище для безмежного збагачення, всякими способами одурюючи і оббираючи наш бідний і змордований народ. І при тому чи не всі називають себе християнами. Але яке ж це їхнє християнство? Фальшуваннями, махінаціями і різними фінансовими оборудками, про що не раз дізнаємося з наших ЗМІ, привласнюють десятки, а то й сотні мільйонів у. о. А тоді «щиро» пожертвують на Церкву нехай і мільйон у. о., зведуть біля свого палацу капличку і навіть храм, та ще й отримають за це найвищу церковну нагороду. (Але Бог ніякої жертви ні від кого не потребує, а тільки милості, чесності і справедливості. Не Йому, а нам потрібна жертва не Каїна (фальшива, лукава), а Авеля – чиста, праведна і свята) А змучений і зубожілийнаш народ вже втрачає останню надію на виживання… Та якби ієрархи (патріархи, митрополити, архієпископи, єпископи) якнайчастіше йшли до наших олігархів, у Верховну Раду, до Уряду і всіх високопосадовців, наживо і через ЗМІ просили, вмовляли й закликали їх рятувати наш народ і державу, заради Божої справедливості і любові ділитися своїми статками, як правило, нечесно набутими, то цим самим врятували б народ і державу і мали б надію на спасіння своїх душ. Та чи легко і чи взагалі можливо для декого з олігархів і багатіїв різних станів і чинів (мирських і духовних) збагнути правдиве жахливе становище нашого бідного народу, який заледве виживає, якщо самі в той час живуть в розкішних статках, комфортах, маючи цілі автопарки дорогих автомобілів, прислугу та охорону. Адже ж бачать наш зневажений народ переважно через затемнені вікна дорогих іномарок та через призму світських і церковних святкувань та ювілеїв, коли й найбідніші одягнені пристойно, а поза тим не мають змоги ні знайти гідну працю, ні оплатити комунальні послуги, ні придбати навіть недорогі ліки, а тим більше – оплатити курортне чи стаціонарне лікування. Скільки в нас уже трагедій через це!

Та хіба не смішно і безглуздо нагадувати їм, що вони, як і всі ми – смертні і земне життя абсолютно нічого не вартує, якщо немає продовження після смерті!? Очевидно, що необхідно до тих пір їм про це нагадувати, поки збагнуть цю просту і зрозумілу правду і приймуть її до серця, і керуватимуться нею у своєму житті, бо рано чи пізно всі відповідатимемо перед Всевишнім за все своє життя: за всі діла, слова і навіть думки. Ми всі однаково важливі, особливі і великі, коли розуміємо, що ми (разом зі всім набутим нами) – власність Творця і повністю належимо Йому. А визнаючи це, мусимо жити за Законами, які Він нам дав, бо тільки це, а ніщо інше є найважливіше, найнеобхідніше і спасенне для всіх нас. Тому найбільше добро для себе – це робити добро іншим, яке й оправдає, помилує і спасе кожного доброчинця.