У міжконфесійних і міжрелігійних стосунках треба відмовитися від насильства і мови ворожнечі, — о. Георгій Коваленко

Проєкт здійснюється у співпраці з Німецько-українсько-білоруським товариством «Європа без кордонів» (Віттен), Науково-видавничим об’єднанням «Дух і літера», а також з Національною платформою «Діалог про мир та безпечну реінтеграцію».

Детальніше про цей проєкт, про миробудування і участь у ньому релігійних організацій, про міжконфесійний діалог і причини конфліктів ми розмовляли з о. Георгієм Коваленком.

— Отче Георгію, презентуючи Ваш проєкт у Львові, Ви приділили велику увагу термінам і глосарію. Чому така велика увага до них?

— Ще на філософському факультеті університету нас вчили, що перш ніж обговорювати якусь тему, треба домовитися щодо понять і термінології. Бо одні й ті ж слова в різних контекстах і середовищах можуть мати зовсім різні значення. А, якщо говорити про цей наш проєкт, то від початку — це зустріч представників релігійних спільнот, які бажають долучитися до розбудови миру в країні, і експертного середовища та громадських організацій, які працюють в цій сфері. Одразу стало зрозуміло, що є термінологія міжнародних документів, є юридичне і політичне розуміння дій і процесів в сфері розв’язання військових конфліктів чи подолання їх наслідків. Так виникла ідея глосарію.

З іншого боку, деякі терміни, які використовуються юристами і політиками в миротворчих процесах, мають більш ширше значення, а сам процес має й моральний, етичний вимір.

Наприклад, коли фахівець чує чи говорить слово “миротворці”, то має на увазі миротворчі сили ООН, т.зв. “блакитні шоломи”. А коли те саме слово “миротворці”, чує людина релігійна, то вона одразу згадує заповідь Христа з Нагірної проповіді: “блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться”. І це не суперечить одне одному, а, навпаки, підсилює і доповнює розуміння миротворчого процесу.

Або, наприклад, в процесах перехідного правосуддя є термін “право на правду”, який має дуже чітке розуміння, як право на доступ до матеріалів слідства. Але, термін “правда” набагато ширший і варто розуміти не тільки, як він використовується в контексті конкретних правових дій, але й розбудовувати мир на фундаменті правди і справедливості в більш глибокому розумінні цих понять. І саме тут є місце, в т.ч. і для релігійної складової.

Підсумовуючи, можна сказати, що робота над глосарієм допомагає людям церковним зрозуміти мову законів і міжнародних документів, а експертам і юристам допомагає подивитися і на термінологію, і на сам процес розбудови миру в більш широкому контексті, який включає і релігію, яка має миротворчий потенціал, і релігійні організації, які можуть бути ефективними учасниками процесів примирення і прощення.

— Отже, судячи з назви, Ваш проєкт про участь релігійних організацій у миробудуванні. Побутує думка, що релігія є каменем спотикання, існує стереотип, що міжрелігійними є конфлікти, війни… Нині, натомість, ми все частіше говоримо про участь Церков у миробудуванні, але переважно закордонним досвід. А яка ситуація в Україні? Про що саме Ваш проєкт?

— Природним є відчуття того, що релігія — це про мир. Бо Бог — це любов. Але, на жаль, всупереч євангельському заклику Христа, який казав “блаженні миротворці” і пройшов шляхом невинної жертви, впродовж століть розвивалося, якщо так можна говорити, богословське виправдання війни. Розпочалося це ще в часи Римської імперії. В середні віки говорили про “справедливу війну”. Під час Реформації і Контрреформації католики і протестанти масово вбивали один одного, а віру для своїх підданих визначала державна влада. Для західних християн багато чого змінилося після Другої світової війни і Другого Ватиканського собору. Це іноді називають “богослов’ям після Аушвіца”. А от православні, особливо в Радянському союзі, за мир боролися разом з Комуністичною партією і її методами. Але якщо навіть відкинути цю політичну складову і зазирнути у віронавчальні і офіційні документи, то побачимо, що катехизис митрополита Московського Філарета (Дроздова), який з середини ХІХ століття і до цих пір є єдиним офіційним катехизисом РПЦ, прямо говорить, що не є гріхом, коли “убивают неприятеля на войне за Государя и Отечество”. А в “Основах соціальної концепції РПЦ” є роздуми про “справедливу війну”. Натомість, цього року вийшов документ Вселенського патріархату “За життя світу / На шляху до соціального етосу Православної Церкви”, який прямо говорить, що православ’я ніколи не розробляло концепції “справедливої війни”, і який може бути основою для повернення від богослов’я виправдання війни до богослов’я розбудови миру.

А ще ми маємо чудовий документ, прийнятий Всеукраїнською Радою Церков і релігійних організацій ще у 2017 році, який називається Стратегія участі церков і релігійних організацій у миробудуванні “Україна — наш спільний дім”. На жаль, цей документ майже не відомий на рівні місцевих релігійних спільнот, особливо православних і особливо Московського Патріархату.

З бажання популяризувати і цей документ, і взагалі розвивати богослов’я розбудови миру в Україні, розпочався наш проєкт. А ще було розуміння, що варто познайомити між собою релігійні спільноти, громадські організації і експертів в сфері розбудови миру, перехідного правосуддя, безпечної реінтеграції тощо. Варто більше дізнатися про міжнародний досвід розв’язання конфліктів.

І мова не тільки про війну на сході України або деокупацію Криму. Важливою є спільна робота над подоланням розділень і поляризації всередині українського суспільства.

Ми впевнені, що релігії мають цей миротворчий потенціал і варто працювати на його розкриття. А християнам необхідно перетворити в реальне служіння заповідане Христом: “Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться”.

— Як Ви ставитеся до думки: мир за всяку ціну? Чи є ціна в миру? І чому миробудування, а не мировстановлення? Які підстави справжнього миру?

— У вислові “мир за всяку ціну” відчувається облуда, як і в концепції “примушення до миру”, особливо, коли примушують слабшого.

Але, коли я чую про ціну миру, то згадую, що першими словами Христа до апостолів після смерті і Воскресіння були: “Мир вам”. Ціною цього миру, миру між Богом і людьми, була добровільна жертва, принесена Богом заради людства, а не людьми Богові. Бог не примушував до миру. Але переміг. І апостоли, як і християни наступних поколінь, стали добровільними свідками і провісниками цієї перемоги добра над злом, життя над смертю.

Коли ми починал проєкт, то говорили про “справедливий” мир, але виявилося, що в миробудуванні цей термін сьогодні не використовується. Натомість, існує багато інших термінів. Є “негативний мир”, коли припиняється лише “гаряча” фаза конфлікту, але залишаються неподоланими ані причини, ані наслідки війни. Є “позитивний мир”, коли в суспільстві починають відновлюватися стосунки, соціальні системи і механізми ненасильницького конструктивного розв’язання конфліктів. А є “сталий мир”, коли настає примирення, працюють механізми профілактики конфліктів і пошуку спільного блага.

Я про це заговорив, щоб відповісти на важливий аспект розуміння терміну “миробудування” як постійного процесу. Мир, як будинок, який потребує не тільки бути збудованим, але й підтримки функціональності, ремонту і оновлення. Розбудова миру — це постійний сталий процес, якому варто вчитися і яким треба постійно займатися.

Встановити можна перемир’я, але якщо не буде пройдено шлях до порозуміння і примирення, новий конфлікт чи війна — це лише питання часу. І це дуже яскраво видно на прикладі Росії, що вважає себе спадкоємицею СРСР, для якого Друга Світова закінчилася не миром, а перемир’ям з “ідеологічними ворогами”. В такий ситуації риторика перемоги дуже швидко перетворилася на підготовку до нової війни, агресію проти України та погрози світові.

Натомість, наприклад, Франція і Німеччина пройшли інший шлях від століть війн по різні боки ліній фронту до покаяння, примирення і створення Європейського Союзу не як централізованої наддержави, а як союзу країн для розбудови спільного життя заради добробуту і сталого розвитку. Я не ідеалізую ЄС, але щодо вміння знаходити порозуміння, домовлятися і поважати вибір іншого, Україні є чому повчитися у країн з давніми демократичними традиціями.

І це до того, який мир є справжнім. Справжній мир — це мир без примусу і насильства, з можливістю для меншості не бути знищеною, а відчувати себе невід’ємною частиною суспільства, де поважається вибір, свобода і права людини і спільнот. А ще, задля того, щоб це справжній мир дійсно був, треба багато працювати. В т.ч. і релігійним спільнотам, розбудовуючи справжній міжрелігійний і міжконфесійний мир.

— Які саме Церкви і релігійні організації зараз зацікавленні у миробудуванні? Яка їх персональна участь?

— Хоч наш проєкт, в т.ч. і про участь релігійних спільнот в розбудові миру, але реалізується він на рівні громадянського суспільства. Серед співорганізаторів громадські організації: німецько-українсько-білоруська “Європа без кордонів”, “Дух і Літера” та Відкритий православний університет, який також є ГО, а також Національна платформа “Діалог про мир та безпечну реінтеграцію”. Проєкт підтримало Міністерство закордонних справ Німеччини.

Саме ініціатива з середовища не офіційних церковних структур, а громадських організацій, дала можливість долучатися до проєкту священнослужителям і вірянам з різних релігій і конфесій, а також представникам експертного середовища незалежно від їх релігійних поглядів. Серед наших спікерів і учасників онлайн і офлайн зустрічей були православні обох юрисдикцій, католики і греко-католики, протестанти, юдеї, мусульмани, а також юристи, політологи, філософи, освітяни. Ми намагалися поділитися знаннями і навичками щодо теми розбудови миру і представити напрацювання в цій сфері як міжнародних організацій, таких як ООН чи Рада Європи, так і релігійних спільнот.

Одночасно розвивалася мережа людей і організацій, зацікавлених в цій темі. Несподіваним додатковим здобутком для нас стало залучення людей з проєкту в якості експертів до розробки “Концептуальних засад політики розбудови миру в Україні в умовах збройного конфлікту, що триває”, які покладені в основу створеного в грудні цього року Українського національного центру розбудови миру. Виглядає, що українська держава готова підтримувати миротворчі ініціативи релігійних організацій і нам варто думати над реальними пропозиціями і показувати реальні результати насамперед в подоланні міжконфесійних конфліктів і розділень. І тут ситуація, на жаль, є далекою від ідеальної. Але не безнадійною.

— Що маєте на увазі? І як Ви бачите шляхи до подолання міжконфесійних розбіжностей?

— Я не ставлю за мету долати розбіжності чи уніфікувати традиції різних конфесій. Але має змінитися ставлення до різноманітності, до плюральності, до наявності різних точок зору чи світоглядних розбіжностей. Якщо говорити про загальноукраїнську релігійну чи християнську спільноту, то для неї також можлива єдність, але ніяк не адміністративна єдність чи намагання всіх об’єднати в одну структури чи вибудувати “єрархію” Церков. Важливим є усвідомлення себе частиною чогось більшого, ніж спільнота твоїх одновірців чи однодумців.

Потрібно вчитися вести діалог, мета якого не переконати чи змінити іншого, а вміння розуміти потреби і поважати переконання один одного. А ще потрібне взаємне визнання права кожної людини і кожної спільноти на існування. І, звісно, потрібна співпраця заради спільного блага, де християни мали би бути прикладом служіння, а не захисниками своїх конфесійно-корпоративних інтересів. Ну й, напевно, найголовніше: у міжконфесійних і міжрелігійних стосунках треба відмовитися від насильства і мови ворожнечі.

— Побутує думка, що важко налагодити щирі і братні стосунки між керівництвом Церков, які мають різні політичні та світоглядні інтереси, а практичніше говорити про порозуміння на місцевому рівні? Що думаєте з цього приводу?

— На будь-якому рівні потрібен діалог і особисті стосунки. А ще важливо, щоб керівники релігійних об’єднань подавали приклад і заохочували до такого діалогу, а не забороняли “місцеві” ініціативи.

— Напевно, найвідчутніший міжконфесійний конфлікт на національному рівні — це стосунки між УПЦ МП і ПЦУ. Ви добре знаєте обидві Церкви зі середини. Як їм дійти до порозуміння, побудувати мир?

— Ще влітку 2018-го, за декілька місяців до Об’єднавчого собору, неформальна спільнота, яку ми назвали “Мережею відкритого православ’я”, пропонувала замість війни юрисдикцій — мирне співіснування, співпрацю і співслужіння. Ця пропозиція продовжує бути актуальною. Більш того, існують приклади того, що подібне можливе в наш час.

Минулого року, саме в рамках підготовки до проєкту “Порозуміння”, я прочитав книгу католицького священика Паскаля Ґольніша “Християни Сходу”. Чудова книга, яку раджу всім. А саме для мене відкриттям була історія східно-православної Еритрейської Автокефальної Церкви, дуже схожа на те, що відбувається у нас в Україні за вихідними даними, але яка дуже відрізняється за перебігом подій.

Еритрейська держава, де християни є більшістю, здобула свою незалежність від Ефіопії, де християни також є більшістю, в 1991-1993 роках після референдуму. Зараз там триває військовий конфлікт за спірні території між 112 мільйонною Ефіопією і 6 мільйонною Еритреєю. Це загальнополітичний контекст. Але існує і церковний.

Ефіопська Православна Церква отримала свою автокефалію від Коптської Православної Церкви Єгипту, яка в свою чергу була заснована святим апостолом Марком у 42 (!) році першого століття після Різдва Христового, тобто через 9 (!!) років після Христового Воскресіння. Уточнюю це, щоб було зрозуміло, що християнство і православ’я в Африці не якась екзотика, а древня традиція.

Так ось, після здобуття незалежності Еритреї від Ефіопії, уряд Еритреї і Еритрейська Церква звернулися про надання автокефалії не до Ефіопської Церкви, яка зрозуміло була проти, а до Коптської Церкви, яка свого часу надавала автокефалію церкві Ефіопській. Автокефалію було надано.

Паралель очевидна. Так само, уряд і православні українці звернулися за автокефалією до Константинопольського Патріарха, який свого часу надавав автокефалію Московській Церкві. І Константинопольський Патріархат прийняв відповідні канонічні рішення, створивши умови для проведення Об’єднавчого собору і надавши Томос про автокефалію ПЦУ.

Але африканські єрархи позитивно і по-християнськи відрізняються від єрархів «русского міра».

Ефіопська Церква, на відміну від Московської, визнала автокефальний статус Церкви Еритреї, хоча вона заперечує проти того, як Коптська Церква надавала його. В результаті усі три Церкви залишаються в повному спілкуванні між собою та з іншими Церквами східного православ’я.

Виявляється, що замість демонстративного і одностороннього розриву Московським Патріархатом відносин з Константинопольским Патріархатом (а згодом ще і з декількома іншими Церквами) та впертого і безпідставного невизнання Православної Церкви України, був, як ми й пропонували, інший шлях. Але, нажаль, Московський Патріархат не Ефіопський, а Україна — не Еритрея.

Але продовжую бути оптимістом щодо розвитку відносин між ПЦУ і УПЦ МП, розуміючи, що на сьогодні остання (хоч і не цілковито) є одним з інструментів гібридної війни Московії проти України. З іншого боку, заклики до ліквідації Московського Патріархату в Україні (що неможливо за демократичного устрою країни і поваги до свободи совісті) будуть призводити до його внутрішньої консолідації і маргіналізації в середині структури тих, хто готовий і відкритий до діалогу та відновлення єдності.

— Днями тривав Тиждень молитов за єдність християн. В різних містах проводмлися різноманітні екуменічні заходи. Майже постійними стали різні міжконфесійні семінари. А чого ще бракує для якісного міжконфесійного чи екуменічного діалогу? Про який би знали не лише учасники зустрічей.

— Міжконфесійний діалог в Україні розвивається. Ми маємо позитивну динаміку, хоча, звісно, хочемо, щоб все відбувалося швидше і масштабніше. Але, насамперед, маємо навчитися любити і цінувати те, що маємо. А до спільних молитов і семінарів було б добре, якби додавалися спільні справи християн різних конфесій заради спільного блага українського суспільства. Потрібно, щоб ідеї і добрі слова втілювалися в реальності добрих справ і спільного свідчення про любов один до одного і до ближнього, незалежно від того, однієї ми з ним віри, чи ні.

— Отче Георгію, на завершення, які перспективи діалогу — міжконфесійного, церковно-суспільного тощо — в умовах Covid-у? Що епідемія внесла у миробудування і міжконфесійний діалог?

— Covid зробив нас ще більш цифровими. І, можливо, ще більш очевидною, ніж раніше, стала саме “бульбашковість” екуменічної і миробудівної спільнот, особливо на фоні глобальних, геополітичних чи суспільних процесів. Але, ми добре пам’ятаємо Євангеліє, яке говорить, що християнство має бути закваскою або сіллю для світу. А це означає, що навіть маленька крапелька добра, миру і любові робить кращою нашу країну, суспільство і людей.

Та й “добре око”, або позитивний погляд на те, що відбувається довкола, також важлива складова. Це не означає, що ми закриваємо очі на виклики чи проблеми. Просто ми не боїмося і не ціпеніємо перед загрозами, а шукаємо християнської відповіді, намагаємося перемагати зло добром і пропонуємо, навіть тим, хто вважає себе нашими ворога, мир замість війни.

Проєкт реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Німеччини через IFA (Інститут зовнішніх відносин) у програмі фінансування ZIVIK