Нещодавно у Рівному під час презентації своєї книжки «З цим - переможемо!» довелося почути твердження, що головна загроза для української державності – це чужинці, які тримають у своїх руках державні та фінансові важелі та використовують їх не в інтересах української нації.

Очевидно, що не можна легковажити і такою думкою. Проте одразу ж пригадалася нещодавня історія із виборами у сусідній Польщі. ЗМІ практично не надали уваги участі у цих виборах українця Мирона Сича. Тим часом його історія надзвичайно промовиста і повчальна.

Так от, як повідомила газета Об’єднання українців Польщі «Наше Слово», шостий номер у списку партії «Громадянська платформа» етнічний українець М. Сич в Ельблонзькому виборчому окрузі № 34 набрав 8884 голосів, що дає йому можливість посісти 4 місце серед кандидатів. При цьому слід зауважити, що за попередніми підсумками ГП у даному виборчому окрузі претендує лише на 3 мандати. Отже, потрапляння М. Сича до польського парламенту - під загрозою. Але не це головне.

На більшу увагу заслуговує сама виборча кампанія. Так от, єдиний і узгоджений найбільшою і найвпливовішою українською організацією - Об’єднанням українців Польщі кандидат М. Сич несподівано для себе і думаю для української громади зіткнувся на своєму виборчому окрузі не з кандидатами-поляками, а кандидатами-українцями. Їх виявилося - аж п’ять!

Усі вони балотувалися від партій, які не можна вважати прихильними до українців. Зважаючи на те, що у виборчому окрузі проживає чимало українців, ці партії у такий спосіб вирішили здобути українські голоси, а отже не допусти перемоги М. Сича.

У вирі виборчої кампанії, українці, які боролися з українцем не гребували нічим. У хід йшли найбрудніші виборчі технології, включно із залученням церковно-релігійної проблематики як засобу дискредитації конкурента. Зокрема у фіналі виборчої кампанії у ЗМІ з’явилася стаття з промовистим заголовком «Чи депутат Сич – за дискримінацію поляків у греко-католицьких церквах на Вармії та Мазурах?», де вкотре на щит піднято питання впровадження польської мови для поляків у греко-католицьких церквах, але натомість замовчується проблема впровадження української мови для українців у латинських храмах.

При цій нагоді М. Сича звинувачено у підтримці абортів, гомосексуальних подружжів і виховування ними дітей. Розрахунок простий, оскільки Церква не толерує таких питань, то й виборці зроблять «правильний» висновок.

Іншими словами, український контекст польських виборів вкотре зафіксував одну з найголовніших національних вад – податливість на чужинські обіцянки, брак національної гідності й неспроможність об’єднатися у вирішальний момент.

Нагадаю, що все це відбулося у Польщі, де історично склалися не прості взаємини українців і поляків, а отже, здавалося б, наші земляки мають бути як ніколи єдиними, консолідованими й не піддаватися на провокації.

Український синдром на польських виборах – задавнена хвороба нації.

У свій час О.Ольжич з цього приводу відзначав: «Дух руїни, дух степу покутує в психічному укладі нашого народу від княжої доби, через гетьманщину й визвольні змагання 1917-20 років аж по сьогоднішній день.

Це той дух, який дав нам в історії Тетерю, Брюховецького, Сірка, Пушкаря, які бунтувалися проти власних гетьманів і змовлялись із сусідами то з півночі, то з заходу, виступали з ними проти власного народу й гетьманів та видавали їх ворогам на палі або й самі їх убивали. Це є ті Махни, Григорієви та інші отамани, які не хотіли підпорядкуватися власному урядові. Це ті всі, які не признавали і не признають нікого поза собою і над собою, які самі собі панами були, «герць для герцю» виправляли і завжди знаходили опікунів, протекторів, покровителів, яких кликали на поміч, і яку ті радо давали, бо це було в їхньому інтересі».

Як цей «дух руїни, дух степу» викорінити із національної свідомості?

Згаданий тут О.Ольжич бачив вихід у створенні нового українського руху, який «партикуляризмові та загумінковості тодішнього українського громадянства протиставляє він свою всеукраїнськість, доривочним та кволим спробам протиставляє тезу про тяглість Національної Революції, демократичній чорній раді української політики - ідею вождівського монократизму та провідницький принцип, а хаосові й анархії загалу - тверду вояцьку карність свойого членства, готового іти без надуми на смерть на кожний наказ Вождя й Організації».

На його думку, такий рух мав би стати взірцем, прикладом для наслідування, а отже засобом лікування хворого національного організму. Іншими словами, він бачив необхідність у гартуванні нації.

Сьогоднішні реалії відрізняються від доби у якій жив О.Ольжич. Але суть його рецепту актуальна й нині – лише сильна нація, що поважає себе і знає собі ціну не боїться чужинців, яким б підступними вони не були.