«Вчинки патріарха Кирила нічого спільного з Євангелієм не мають», — настоятель храму УПЦ МП в Ірпіні

19 квітня, 14:55
Інтерв'ю
о. Андрій Клюшев - фото 1
о. Андрій Клюшев
Настоятель храму святого Миколая Чудотворця (УПЦ МП) у звільненому Ірпіні, отець Андрій Клюшев зараз намагається пояснити задум Бога щодо українців, хоча, визнає, до кінця не може сам його зрозуміти.

Антоніна Творищук

«Наше життя як гобелен, як казала одна мудра людина. Якщо дивишся здалеку на нього, та ще й очима Бога, то перед тобою постають неймовірної краси візерунки. Підходиш ближче, ракурс бачення візерунка всеціло втрачається й ти бачиш окремі кольори, фігури, форми», — говорить о. Андрій.

Розповідає, що повернення в місто після російської окупації було тяжким – хотілося плакати. Особливо важко було зайти у рідний дім, де окремі речі, запахи нагадували про колишню присутність доньок та дружину, які зараз знаходяться в тилу.

Непростими теж були роздуми про війну, що Росія розв’язала в Україні, віру. Каже, що те, чи залишатися в УПЦ МП, вирішуватиме громада, однак настрої у людей не надто прихильні до цієї Церкви.

Але це все згодом, коли в Ірпінь дозволять повертатися і вірні повернуться. Головне зараз, на думку отця, – відновити богослужіння. Тож поки нема кому читати, співати, нема просфор, уже зараз служить скорочену літургію – без євхаристійного канону і молиться за перемогу України. Люди допомогли йому у церкві прибрати уламки від мін, скло і заклеїли клейонкою та скотчем вікна.

«Що відчував? Хотілося плакати»

– Отче, коли ви повернулися в Ірпінь?

– 5 квітня. Що відчував? Хотілося плакати. І зараз (витримує паузу, щоби опанувати себе) розплакався би. Та не можна.

Те, що побачив о. Андрій, після свого повернення додому: розбите прямим попаданням міни своє авто, вибиті вікна... - фото 91634
Те, що побачив о. Андрій, після свого повернення додому: розбите прямим попаданням міни своє авто, вибиті вікна...
Джерело фото: Денис Гореньков

Я виїхав на сімнадцятий день з початку війни – 13 березня. Біля будинку доньки, яка живе в іншому районі, 2 березня два російських штурмовики зруйнували декілька будинків, а в їхнього – загорівся дах. Її родина переїхала до нас – ще побули трохи, тоді евакуювалися успішно. Прощалися так, наче більше могли не зустрітися. Я, дружина, теща 88 років, кішка та собака ще залишилися. Згодом відреагував на вмовляння – обоє були сірого кольору від хвилювання. Як виявилось, вчасно, враховуючи характер бойових дій в Ірпені. Волонтери вивезли нас до зруйнованого Романівського мосту, військові та поліція допомогли перебратися через нього, ми сіли в бус церкви "Філадельфія", доїхали до Києва, заночували, а наступного дня знайшли спосіб виїхати до Львова.

– Скажіть: очікували, що буде війна?

– Так. Більше того, я до неї готувався. Дивився YouTube-канали про виживання – маю три-чотири улюблених. Є категорія людей, яких у світі називають prepper-и – підготовленими або survivalists – тими, які знають як вижити. Я – скаут, цікавлюсь виживанням на природі, однак у лютому треба було думати про виживання в місті. Коли з міста поїхали сусіди-американці, впевненість у невідворотності війни досягла 100%. 24 лютого мене розбудили вибухи в Гостомелі, який неподалік Ірпеня. Зрозумівши, що почалася війна, наказав набрати води у всі ємкості (продукти, акумулятори, газові балони, ліхтарики, сонячну батарею придбав заздалегідь). Паніки не було.

– А що з вашими парафіянами? Всі вціліли?

– Не всі. У нас був двірник Олександр, який інколи ходив до церкви. Загинув у себе на подвір’ї від вибуху міни, коли готував їжу на вогні. Вбили й племінника нашої парафіянки Бориса. Обох у городах поховали. Ще один, Олексій – людина немолода – помер від серцевого нападу. Такий стрес переживаємо! Коли ми приїхали у Львів, поміряв тиск, він – 160/100! Я вважаю себе людиною здоровою і молодою у мої 52!

А парафіяни – хто де: на заході країни, за кордоном, у Києві… Диякон о. Андрій Глущенко – у Чернівцях. Багатоповерхівка, в якій він жив, вся вигоріла. Отцю Василю Мандзюку теж нема куди повертатися – дах гуртожитку, де мешкав, повністю вигорів. Отець Андрій Іваненко також поки залишається на Житомирщині.

Благовіщення 2022 р. - фото 91640
Благовіщення 2022 р.

 

Бог з тими, на чиєму боці правда

– За тисячоліття воєн, лихоліть звучить незмінне «Де є Бог?». Що відповідаєте на це питання?

– Відповідаю словами американського письменника Філіпа Янсі, – про те, що Бог на боці тих, які страждають. До слова, Янсі – автор книжки «Де Бог, коли я страждаю?». Дехто ставить таке питання, піддаючи сумніву саме існування Всевишнього. Їм складно щось говорити, тому здебільшого мовчу. Підтримую тих, які все ж шукають Господа у своїх труднощах. Бо Він з тими, на чиєму боці правда, хто захищається, як у нашому випадку.

Якщо перечитаємо Біблію, особливо Старий Заповіт, там суцільні війни. Вся історія людства, як хтось сказав, – історія війн. Бог дав людині свобідну волю. Як людина, а особливо правитель вже нею розпоряджається – її справа і відповідальність.

«Я не можу зрозуміти, який у Бога задум щодо нас зараз».

– Відомий пастор зі Слов’янська Петро Дудник написав у FB, мовляв, «ми знаємо, що тим, які люблять Бога, – покликаним за його постановою, усе співдіє на добро» (Рим.8:28). Але як це зараз нам співдіє, він пояснити не зміг.

– Власне, я про це.

Наше життя як гобелен, як казала одна мудра людина. Якщо дивишся здалеку на нього, та ще й очима Бога, то перед тобою постають неймовірної краси візерунки. Підходиш ближче, ракурс бачення візерунка всеціло втрачається й ти бачиш окремі кольори, фігури, форми.

– Отче Андрію, Вам буває страшно?

– Так. Голову втягую в плечі, ноги робляться ватяні, підкошуються. Інстинктивно, як кажуть. Розум не боявся, тіло безконтрольно реагувало на вибухи. Психологія стверджує, що це прояви лімбічної частини мозку. Проте тваринного страху не було і немає. Не боюся смерті як християнин. Боюся страждань рідних. За себе якось не дуже думаю. До нашої евакуації усвідомлював, якщо зламаюся, зламаються всі. Ми намагалися бути всі разом: якщо «накриє», то всіх й одразу разом опинимося на тому, духовному, світі. Не знаю, щоби люди робили без віри у вічне життя. Була така філософська школа – стоїки. Вони не боялися смерті, пояснюючи це таким чином: коли я є, то смерті немає, а коли вона прийде, мене вже не буде. Це я так пояснюю невіруючим людям поступово підводячи їх до ідеї безсмертя.

До слова, коли повернувся в Ірпінь, кілька днів жив у сусідській квартирі – було складно зайти у свою. Зайдеш, а там нікого нема. Зараз я в кімнаті моїх доньок. Молодшій Ані 14 років. Запахи їх духів нагадують мені про моїх дівчат, які тут жили разом до одруження старшої, і які зараз не зі мною. І мене рве на частини. Я змусив себе піти до власної квартири, аргументуючи тим, що треба порядки наводити, бите скло прибрати. Врешті, повертатися, звикати до нормального життя. Коли працюєш – воно легше. І коли молишся – теж.

Сім'я разом. Архівне фото - фото 91638
Сім'я разом. Архівне фото

 

«УПЦ – не та структура, де можу зараз бути»

– Отче, Ви – такий просунутий, відкритий до християн інших конфесій. Даруйте за запитання: як ви опинилися в УПЦ МП?

– Я охрестився у віці 20 років після армії, у 1990-му в Успенському соборі РПЦ в Одесі. Інших храмів і не могло бути в моєму місті. Я і не жалкую, бо прийшов до Христа, а не патріархату. Прихід до Бога з невіруючої родини — головне чудо у моєму житті. Почалося це з астрономії.

Ми з мамою жили в декількох зупинках трамваю від залізничного вокзалу в Одесі. Неподалік від нього був планетарій – у Свято-Пантелеймонівському чоловічому монастирі. Інколи мама водила мене туди. Пригадую, йдеш сходами на третій поверх – висять портрети радянських космонавтів. На одному з «прольотів» – портрет польського вченого-астронома Миколи Коперника. Якраз тоді читав книжку Зінаїди Шишової та Сергія Царевича «Пригоди Каспера Берната в Польщі та інших країнах». Розумів з контексту, що Коперник – учений, але крім того канонік, помічник єпископа, а, отже, наука не суперечить вірі, подумав я тоді. Почав більше шукати інформації про нього. Літературу брав у бібліотеці у розділі атеїстичної літератури: те, що було атеїстичне, пропускав, знаходив уривки зі Святого Письма, якого знайти тоді було нереально. Одного разу, дивлячись уночі на улюблене зимове сузір’я Оріона, роздумував: а що там далі, за темрявою; в цієї краси мусить бути Автор… Тобто, у підлітковому віці – у 14-16 років – народжувалася моя віра. Потім пішов служити в радянську армію – у Прибалтику. Це був стрес: далеко від дому – більше молився. Коли повернувся, задумався куди вступати. Мама, цілковито нецерковна людина, порадила в семінарію, бо помітила мій інтерес до релігії. І я похрестився та майже відразу поступив. У 1992 році був свідком появи Української Православної Церкви Київського Патріархату. Однак його не було в Одесі і не могло бути. Монахи Успенського монастиря вигнали Одеського архиєпископа Лазаря з його резиденції за його прихильність до митрополита Філарета.

– Останні соціологічні дослідження групи «Рейтинг» свідчать, що 51% українців підтримують заборону діяльності УПЦ МП. У Facebook започаткований флешмоб, мовляв, освячення пасок в храмах УПЦ МП – це освячення їх кров’ю українців…

– У 2014 році в Ірпінь почали прибувати поранені з Донбасу у наш шпиталь, де я побудував капличку. Я познайомився з Остапом Гавриляком з Львівщини, кіборгом з Донецького аеропорту. Він був без ноги. Хлопець дуже любив футбол, який тепер став для нього темою закритою. Ця зустріч перевернула мою свідомість. Крім того, на Сході загинули випускники університету (храм Миколая Чудотворця знаходиться на подвір’ї Університету державної фіскальної служби України – Ред.) – деяких знав особисто. І я припинив поминати ім’я патріарха Кирила в богослужіннях. Виникла внутрішня опозиція. А у світлі останніх подій – тим більше.

Храм св. Миколая. Квітень 2022 р. - фото 91637
Храм св. Миколая. Квітень 2022 р.

 

На парафії я 22 роки і весь цей час захищав життя громади від політиків, які просили агітувати за них парафіян. Вказівки від духовного керівництва на користь того чи іншого кандидата теж ігнорувались. Євангеліє, Христос перш за все у нашій громаді, тому зміна юрисдикції для нас не таке вже складне питання. Як повернувся в Ірпінь, вперше згадав патріарха Варфоломія на Службі Божі. Церква-мати все ж таки. Перший серед рівних згідно з Другим Вселенським собором. Сам священик не вирішує, де бути громаді. Однак настрої парафіян, а ми списуємося, молимося через Google Meet, рішучі. Коли люди повернуться, все вирішимо. Щоправда, не знаю, коли це буде, адже у багатьох домівки зруйновані – пройшовся містом і жахнувся.

Питань до митрополита Онуфрія стає все більше. Багато людей любить його. Він аскетичний, простий, доброзичливий. Проте коли згадую, що він не підвівся під час зачитування у Верховній Раді імен Героїв України, зокрема й загиблих в АТО, мене це болить… В УПЦ є група священиків, які повідомили Предстоятелю, що на сьогодні засудити війну явно не достатньо. Деякі українські проросійські олігархи та політики, Новинський, Добкін, наприклад, висвячені на диякона. Ми жартуємо, що скоро Шуфрича та Деркача будемо рукопокладати… На жаль, оце політичне біляцерковне меценатство почалося ще при митрополитові Володимирі, якого глибоко поважаю, та все ж є моменти.

У храмі до війни - фото 91639
У храмі до війни

 

До слова, будівництво нашого храму ініціював Микола Азаров, який на той момент очолював Податкову службу. Я думав, що храм назвуть на честь апостола Матвія, який теж був податківцем часів Христа. Однак людям хотілося вислужитися перед Миколою Яновичем. Я погодився, бо люблю святого Миколая: дід носив його ім’я, син названий Миколаєм.

«Молюся за нашу перемогу»

– Березневі опитування згаданого «Рейтингу» свідчить: 42% українців вважають, що про відновлення дружніх стосунків з росіянами не може бути й мови. 22% – через 20-30 років, ще 18% – за років 10-15. Як сказав мені на сповіді священик, мовляв, священнослужителям не треба буде далеко їхати на місії – 1/6 земної кулі потребує нової євангелізації.

– Варто згадати головний храм армії рф – весь у камуфляжно-зелених кольорах. Там й Христос на Себе Самого не схожий. Не Христос, а бог війни Марс. Це антимісія та антиєвангелізація. Це якійсь громадянський культ. Це кульмінація так званої симфонії держави та Церкви, у якій світська влада все ж таки домінує. Цезарепапізм, одним словом.

Петро І скасував патріаршество на росії – продовжив підкоряти церкву державі. Хоч таке було й до цього – за Івана Грозного. Митрополита Філіпа задушили за те, що насмілився говорити правду князю московському, царю. Й зараз бачимо, на чий бік став патріарх Кірил, єпископи, священики. Їхні вчинки нічого спільного з Євангелієм не мають.

Швидко все це не забудеться в Україні.

Отець Андрій Дудченко з ПЦУ, відомий блогер, був в окупації у селі Озера під Гостомелем. З військовими рф був їхній капелан, з яким у священика відбулася розмова. Здавалося би, розумна людина, має знати чи насправді нацисти є в Україні,чи ображають тут російськомовних громадян… Але ж ні. Гне своє про визволення. Руйнівний вплив зброї диявола-брехні.

Отець Андрій Кураєв, в минулому – протидиякон РПЦ та колишній професор Московської духовної семінарії, казав в інтерв'ю, що нічого дивного та нового у союзі Церкви та держави у росії немає. Це цілком вписується у візантійську модель, у якій Церква в усьому підтримує імператора. Прикладів чимало. Православний імператор Василь в ХІ ст. наказав осліпити 15 тисяч болгарських військовополонених, теж православних. Отримав прізвисько Болгаробоєць, ікони його є. Та ж історія з князем Андрієм Боголюбським, який знищив Київ гірше, ніж татари. Єпископи не засуджують. Нічого не нагадує?

Коли я повернувся, бачив сліди того, як росіяни ломилися в наш храм. На даху дзвіниці працював снайпер. Біля храму кулеметник розстріляв авто волонтера разом з ним, хлопця поховали неподалік від церкви.

Хлопця-волонтера, який їхав повз храм, розстріляв російський кулеметник. 'Це коригувальник вогню' , сказав він, як передають свідки. Хлопця тимчасово поховали неподалік від храму. Ім'я, нажаль, невідомо. Вічна пам'ять. - фото 91636
Хлопця-волонтера, який їхав повз храм, розстріляв російський кулеметник. "Це коригувальник вогню" , сказав він, як передають свідки. Хлопця тимчасово поховали неподалік від храму. Ім'я, нажаль, невідомо. Вічна пам'ять.
Джерело фото: Фейсбук-сторінка о. Андрія

Вони захопили в полон чоловіків, які залишилися на території університету, серед них були переважно студенти та викладачі. Й один білорус, який, очевидно, перебрався в Україну через режим Лукашенка і працював в університеті. У приміщенні юридичного факультету зробили тюрму, куди всіх зігнали, роздягнули до поясу, щоби подивитися чи немає слідів від прикладу автомата, бронежилета. Нічого не побачили, бо цивільні ж усі. Та все одно хотіли стратити, навіть виводили і стріляли поверх голів. Аж тут білорус каже: «Як же так, я ж, наприклад, з Мінська». А зовсім врятував ситуацію студент з Донецька, Антон, коли зізнався, що втік звідти від війни і тут навчався. Виявилося, російський підполковник теж з родом з Донецька, навіть з того району, що й хлопець. Отак відпустили всіх.

– Отче Андрію, за що Ви зараз молитеся?

– За перемогу. За нашу армію, керівництво держави, волонтерів, цивільних, поранених і полонених. За своїх рідних і близьких, звісно.

Хоча й раніше лунали ці слова в літургії: «За Богом бережену державу нашу Україну, народ, владу, військо». Але якось воно сприймалося як елемент богослужіння. Зараз все по-іншому – серцем.

«Вчинки патріарха Кирила нічого спільного з Євангелієм не мають», — настоятель храму УПЦ МП в Ірпіні - фото 92269