Блог Зиновія Свереди_image

Блог Зиновія Свереди

Війна, план Маршала і реституція церковного майна.

20 січня, 20:29
План відбудови України має включати історичну справедливість, без якої немає миру та добробуту.

 

Війна завжди була новим етапом історії будь-якого народу та визначала нові правила суспільного договору. В гірший чи кращий бік. Все залежить від результатів: свободи чи нової окупації. Деколи мир називали як час між війнами. Чому виникали війни? Інколи, це зовнішня окупація, коли прогнила внутрішня система, яка не відповідає потребам громадян. Деколи війна спричинена жадібністю зовнішнього ворога, для якого грабунок є формою панування. Але завжди є важливо мати в культурі народу інституції, які здатні плекати цінності, етику та культуру для відродження еліт та духу народу і його бажання свободи. До них належить Церква.

Протягом останніх 1000 років Україна і її церкви переживали кільканадцять «окупацій», кілька імперій. І останній комуністичний експеримент: все майно конфіскували грабіжники та передали державі, знищили майже увесь католицький та проукраїнський православний клир. Частину культових споруд передали окупаційній російській церкві. Після отримання незалежності в 1991, незалежна Україна ,фактично, довершила «пост-комуністичний грабунок», тобто, самоусунулась від питання історичної справедливості, реституції майна Церкві та компенсації постраждалим та пограбованим від комунізму. Так, релігійні культові споруди та приборства були передані релігійним організаціям, але не завжди була відновлена справедливість: часто конфесії отримували об’єкти чи майно, яке будували зовсім інші конфесії в історії.

Коли я навчався в Папському Григоріанському університеті на програмі докторських студій, у нас був дуже добрий французький професор, священик-єзуїт, який 20 років працював з урядами азійських та африканських країн по питаннях майна та відносин «церква-держава». Він мав кілька поїздок в Україну в середині 90-тих. Хотів запропонувати свій досвід у розв’язанні майнових питань. Бо казав: там, де немає справедливості, то миру неможливо досягнути. Але його бажання допомогти не мали підтримки. Його висновок був простий: у нас не люблять інноваторів, людей, які мають свою точку зору, у нас недооцінюють питання важливості церковного майна для розвитку інфраструктури церкви та освітньо-місійної діяльності. Занадто «містичні» підходи, або просто призначення непрофесіоналів на дані посади, хоча часто це є добрі, приємні, щирі люди, але невідповідні. Через це є плинність кадрів в релігійних структурах, особливо, серед вірян, тому що професіонали не можуть чекати і марнувати основні роки свого життя за маленькі плати. Крім того, через брак спеціалістів, втрачається історичний час. І його висновок на уроках був досить цікавий: розпізнавайте знаки часу, будьте готовими до них, і умійте сформувати умови для реформ, майте силу волі і характер створювати ті «знаки часу для змін». Все є добре, якщо є зроблено в потрібний час і в потрібному місці. Останній раз він ледве виїхав, будучи пограбованим кишеньковими злодіями на стрийському автовокзалі, і вже не повертався.

Проте з ним ми вивчали різні форми конкордатів, як і в яких умовах вони формувались. І які причини визначали умови відносин між урядами і державами. Тому з ним ми опрацьовували версії реституції майна церквам та форми конкордатів.

Одного разу, я зустрівся з одною відповідальною людиною в структурі церкви в Україні, то бажав представити дану працю майже на 300 сторінок, але навіть не було її прочитано чи просто розглянуто.

На жаль, наші пропозиції підтримані не були. Хоча вартувало б їх було принаймні розглянути, принаймні, з релігійної сторони. Бо світ міняється, міняється історія…і скоро буде зовсім інший етап розвитку України, визначений перемогою. Буде план Маршала по відбудові та реконструкції України…але чи будуть враховані інтереси церков та конфесій?

Отож, Церкви в Україні мали кілька форм та концепцій відносин «церква-держава». Усі неможливо проаналізувати в статті. Лише нагадаю австрійську реформу Йосипа ІІ та Марії Терезії. Під час реформи були закриті біля 700 монастирів, які не відігравали або не знайшли своєї ролі у суспільстві. Але будувались комфортніші умови для клиру, який, крім церковних питань, займався соціальними та освітніми завданнями. Загалом, конфіскація майна, навпаки, дала новий поштовх для церковного розвитку.

Бо духовність і цінності теж вимірюються капіталом. Якщо християнин не здатен молитися в мирі з іншими, якщо не здатен поділитися хлібом і розламати його для інших, розділити рибину, тим самим примножуючи добро…якщо хтось не вміти поділитися майном, то він або нічого не зрозумів з науки Євангелія, або просто є кар’єристом-егоїстом. Тобто, людина (чи інституція), яка займає якусь посаду чи має майно, але не є продуктивною і не є готовою до служіння, стає тою непродуктивною смоковницею, якої вартує позбутися.

 

Майно передбачає набуття, примноження, утримання, застосування, амортизацію, відновлення, модернізацію. Потрібно собі відповісти на запитання: що, для кого, хто, скільки, коли і як? Чому колись церква бажала мати майно, і воно збільшувалось? Бо була концепція євангелізації та місійності. Так, зараз, досліджуючи історію, ми можемо сперечатися за і проти. Наприклад, хтось бажав когось «християнізувати»: була конкуренція між католиками і православними. Але вони будували свої школи, відпустові місця, інститути. І це приводило до інновацій. Переважно, добру концепцію соціальної та економічної інфраструктури церкви мали католики, і, згодом, греко-католики. Православні більше залежали від бажання та витівок князя чи феодала, що було спадщиною візантійської традиції. Цього хотів позбутися митрополит Петро Могила, проводивши ефективну реформу православну церкви за католицькими та єзуїтськими методиками та форматами. Він розумів, що вплив феодалів на церковні питання часто не дає розвиватися і мати свою незалежність. Крім того, важливою функцією церкви була освіта, а освічені «посполиті», прості люди не завжди є вигідні для феодалів та для їхнього панівного стану.

Коли збільшувалась кількість майна Церкви: від розбудови до різних активів? Коли церква мала свою концепцію євангелізації. Наприклад, період національного відродження з 1891 по 1944 роки на західних землях України можна назвати соціальною і духовною євангелізацією. Тому що: основою розвитку стали парафії, промоутерами було греко-католицьке священство та їхні родини, формування української еліти та інтелігенції в релігійних організаціях, парафіяльні братства стали ядром різних організацій, видавництва церковні, які публікували видання на різну потрібну тематику. Боротьба з алкоголізмом, бідністю… це можна продовжувати. Лише один приклад: обіг коштів в церковному банку Дністер збільшився з 1894 року до 1914 у 22 рази. У свою чергу, Церква розпочала збільшувати своє рухоме і нерухоме майно, бо зростали запити вірних та потреби церкви як вертикально, так і горизонтально.

Церкві важко набути майна, якщо втрачає місійний дух. І Церква досить швидко втрачає кадри, бо не має коштів та майна утримувати професіоналів та місіонерів.

 

Першим принципом для віднови історичної справедливості мало б бути: хто фінансував і хто будував зі самого початку? Потім, які соціальні функції виконувало? Претендент на майно мав би показати концепцію його вживання та утримання. Згодом, доказати, як це вплине на місцеву громаду чи територію, показники ККД – коефіцієнту корисної дії. Бо яка є різниця між державною політикою та євангелізацією? Наприклад, освітня реформа. Держава, побачивши зменшення населення в сільських територіях, прийняла рішення про зменшення шкіл, їх закриття та «оптимізації»…Тобто, там де немає достатньої кількості дітей, то все позакривати і звозити всіх до опорної школи. Назвала процес міграції сільського населення, тобто втечею з бідного села, гарним терміном "урбанізація". Воно має певну логіку, але потрібно зважати, що дітей меншає там, де немає соціальних умов для життя. Тобто, закривши садочок і школу, то це село вимре до 10 років. А як працює євангелізація? Це, навпаки, іти туди, де цього немає. Де немає умов, інфраструктури, людей. Це іти і створювати... Це іти серед потребуючих людей, і разом з ними збудувати церкву, школу, садочок, спортзал, дати роботу. Це допомогти талановитим, це розкрити потенціал... Це створити нову якість життя і суспільний комфорт на моральних цінностях, з якого люди вже не хочуть виїжджати, бо мають працю, достаток, зручність і самореалізацію. А стартовий капітал – це не кредит, а збірка з громад, які вже мають достаток, тобто, примноження шляхом ламання/ділення хлібом, грошем, працею….

Тому, перед тим, аніж на щось претендувати, то християнин має бути здатний зробити перед собою іспит совісті: чи він заснував, чи він будував, чи він розвивав, тобто, яка лепта його в існуванні інституції/лаври/школи/дому? який внесок його, якщо щось було співвласністю в історії інших християн? бо якщо не здатен визначити свій внесок, бо немає сумління, а лише гордовитість, то це не християнський підхід...і це не християнське бачення внеска кожного: від капіталу до вдовиної лепти, від часу до впливу, від ролі до функції...

Тому концепція свого київського Ватикану була б дуже актуальною, де є все: від своєї кредитівки до освіти. Бо потрібна система, яка витримує удари часу.

Концепція розвитку церкви часто є концепція світогляду одної особи, яка має монополію на влади. І часто воно йде повністю в протилежний бік з потребами людей та вірних. І тому вірних немає у церквах. І навіть, якщо монополію маю геніальний керівник, то переважно все пропадає після нього, тому що він оточує себе виконавцями, а не мислячими людьми, які мають свою точку зору, але формують єдину команду. Це є велике мистецтво уміти погодити інтереси різних соціальних груп. Тому що виконавці не уміють брати на себе ризик та відповідальність. Наприклад, є асоціації, які кажуть, що ми стережемо спадщину того чи іншого патріарха/митрополита/видатного діяча, але після його смерті не змогли нічого примножити, а, навпаки, тільки витратили його банківські рахунки. Люди слабкої волі стараються заморозити їхній стан, право на владу, не є прозорими, не хочуть ділитися владою. Бо є бідними морально і духовно. І їхнє завдання – не допустити творчих людей – інноваторів. Такі цикли розвитку і занепаду інституцій дуже гарно пояснював професор-єзуїт.

Ще будучи студентом, і свого роду, «молодим романтиком», працював над тим від збору інформації до концепції повернення майна, але в наших колах ініціатива не завжди підтримана, бо часто, якщо ти цього не вивчав, то і не розумієш, про що мова.

Тому, для реституції майна, першим кроком мало б бути детальний опис всього церковного майна, кожної громади та кожного монашого чину, від парафії до єпархії. І зазначити їхню вартість в коштах того часу з коефіцієнтом на сучасну валюту.

Другим, це опрацювати концепцію євангелізації, яка потрібна людям і відповідає їхнім потребам.

В центрі євангелізації має бути богослов’я. Богослов’я передбачає кілька важливих навиків:

  • Володіння мистецтвом проповідництва, мистецтвом висловлювання своїх думок, уміння переконати. Це риторика, фонетика, логіка, діалектика. Це писемність, поезія, знання мистецтва, канонів краси, . Бо часто люди закінчують дипломи богословів чи філософів, але є невпевними у тому, що вони вивчали, або і взагалі, не розуміють, що вони вивчали, тому що не можуть переконати інших, що їхні принципи та світогляд мають цінність.

Богослов’я формує передумови для набуття матеріального майна. Тому що формує цінності та етику особи.

Чому пропадає церковне майно, яке має історичну цінність та вартість, від монастирів, архітектурних будинків і т д? Бо держава – це поганий власник. Це часто бюрократ, який думає використати під свій інтерес. Бюрократ не відчуває цінності цього будинку чи майна, бо він його не будував. І тут не потрібно сильно ображатися – така людська природа.

Війна показала одне. «Скоробагатьки», як про них ще говорив Блаженніший кардинал Любомир Гузар, не виявилися тими ефективними власниками майна в Україні. Їм воно прийшло внаслідок не щоденної важкої праці, а в результаті схем. Тому відбувалось ухилення від податків, вимивання коштів з бюджетів, несплата заробітних плат працівникам, знищення освіти, інфраструктури…тобто, ослаблення ладу. І при першій ж небезпеці виїхали в Монако, створивши там «батальйони тероборони». На захист держави стали люди з моральними цінностями, які не лише захищають свою родину та дім, а країну вважають своєю домівкою для життя та існування. І вони мають сформувати нову еліту та власників держави.

Саме в такий перехідний момент є важливим додати в план Маршала питання реституції церковного майна. Реституція може мати різні форми, але вона повинна бути згідно концепції євангелізації для Церкви, а, на рівні держави, показати, які важливі проблеми чи завдання може розв’язувати Церква для добробуту суспільства. Є кілька варіантів конкордату, який би став ефективним для плану Маршала, бо відбудова держави – це відбудова не тільки майна і інфраструктури, але і цінностей та відповідального власника, який уміє цінувати дочасні дари. Уміє побудувати незалежну і сильну Церкву, дати людям свободу. Згодом, конкордат має бути оформлене у законній формі на рівні парламенту, де включили б усі моменти, починаючи від податкового закону до утримання майна та різних функцій. Але про форми конкордату, потрібно Україні і для її відбудови, це буде у наступних статтях. Як буде час…головне – це не втратити історичний момент та знаки часу, які нам дає Бог.

 

Зіновій Свереда

Теги: #Блоги