Можливо, я не знаю певних моментів, але з того, що знаю та бачу, складається стійке враження: ці релігійні лідери готові наполягати та навіть стримано конфліктувати з владою, коли мова йде про людей з їхніх спільнот, що категорично не хочуть захищати Україну саме у збройних силах, але при цьому – жодного публічного голосу на захист прав тих, хто вже роками знаходиться у ЗСУ!

Право бути пацифістами для вірян – дуже важливе. Право іншим вірянам повернутися до родин та отримати заміну на фронті – не важливе.

«Тримайтеся, хлопці, ми вами пишаємось та молимось за вас. Ось вам релігійна література та генератор, а ми погнали до дому, до хати. Постійно з вами у молитвах, у «Сільпо», в кав’ярнях, офісах та храмах. Завтра виставимо світлини з вами у соцмережах – дайте тільки до стабільного інтернету повернутися. Замінити вас? Не питайте краще, є дуже важливі діла, багато хто потребує служіння, навіть у Європі, куди ми, до речі, прямуємо на наступному тижні. До того ж – у нас інша зброя, інший фронт», — так зараз виглядає підтримка війська частиною релігійних спільнот із «пацифістською більшістю» (незалежно від мотивів, що вливають на цій пацифізм).

Релігійні лідери, що мають в своїх спільнотах певну «пацифістку більшість», активно будують контакти із військовими та чиновниками, що можуть надати допомогу вірянам-пацифістам. Але майже ніхто з релігійних лідерів не хоче брати на себе пророчий голос по відношенню до влади, вставати на захист тих, кого треба вже міняти на фронті.

Виглядає так, що Церкву, як власне й «світ», це не цікавить. «Пацифістська більшість» й ближче, й більше. Дбати, в першу чергу, треба про них. Але давайте казати відверто – всі військові, віруючі й невіруючі, також є Божим творінням, що їм дав Господь гідність та право на власне життя. Так, християни у ЗСУ можуть називати себе «рабами Божими», але ніхто з них не є рабами держави та заручниками суспільства, що вже не хоче навіть говорити про демобілізацію. Дивно, що треба нагадувати релігійним лідерам приклад Івана Хрестителя, що повстав проти нелюдських та безбожних дій царя Ірода. Але нагадувати треба, бо сьогодні, роблячи з військових «одноразки», людей без майбутнього, влада та суспільства діє так саме, як діяв Ірод. Для того, щоб Церкви не перетворилися на іродових слуг, їм потрібно тут та зараз промовляти на захист прав не тільки «пацифістів», але й людей у війську.

«На Мені Дух Господній, бо Мене Він помазав, щоб Добру Новину звіщати вбогим. Послав Він Мене проповідувати полоненим визволення, а незрячим прозріння, відпустити на волю помучених, щоб проповідувати рік Господнього змилування». Браття, чи ви пам’ятаєте про помучених військових, чи готові ви стати на їх захист?