Як російська церква воює проти християнських цінностей
«Символічно, що в день Хрещення Русі-України та День української державності говоритимемо про руйнування та пошкодження культових споруд як воєнні злочини російської армії на території України», – розпочав захід В’ячеслав Ліхачов. Він підкреслив важливість документування таких злочинів, та звернув увагу на ідеологію, за допомогою якої росія намагається виправдатися.
Ігор Козловський, привітавши присутніх із Днем хрещення Київської Русі-України, зазначив, що в цьому святі закладені духовні складові формування української нації. «Нинішня війна – це не лише збройна агресія, але й ціннісна, екзистенційна, адже спостерігаємо боротьбу цінностей минулого і майбутнього». Мета війни, за його словами, – це знищення нашої ідентичності, значну частину якої складають духовні цінності. Фундаментом війни для Росії є ідеологія «русского міра», яка знищує реальність і замінює її брехнею. За словами пана Ігора, «русский мір» передбачає руйнування культових споруд, створення системи репресій, примус до колаборації, викрадення, незаконні затримання та арешти, катування, вбивства представників релігійних спільнот. Стрижнем «русского міра» є ідеологія московської церкви: «Росіяни не можуть допустити конфесійної різноманітності. Це зіткнення двох парадигм релігійних свобод». Пан Ігор згадує про завмерле релігійне життя на окупованих територіях, зникнення незахищених релігійних меншин та підкреслює актуальність теми прес-конференції: «Наш голос – це захист релігійних спільнот та нагадування про воєнні злочини, які мають бути покарані».
Представник ДЕСС В’ячеслав Горшков розповів про результати документування воєнних злочинів проти релігії, яке проводить держава. Пан В’ячеслав зазначає, що перші повідомлення про руйнування релігійних споруд почали з’являтися вже в перший день повномасштабної війни – 24 лютого. Державна служба України з етнополітики та свободи совісті не фіксувала руйнування цвинтарів чи поклонних хрестів, а саме споруд, де могли збиратися люди – церков, семінарій тощо. Інформацію експерти отримували з різних джерел, перевіряли та на її основі робили мапу з пошкодженими релігійними спорудами.
«Не завжди є фото чи відео фіксація злочину, – говорить пан В’ячеслав. – Інколи нам доводиться виїжджати на місце та фіксувати самостійно. Важливо співпрацювати з іноземними структурами, які мають супутникові знімки, щоб точно довести винуватця руйнувань. Довести, що споруду обстріляли не ЗСУ». Довести провину ворога важливо, наголошує спікер, адже завдяки цьому згодом зможемо сподіватися на вирок у міжнародному кримінальному суді та навіть на компенсацію збитків.
Руслан Халіков, керівник проєкту «Релігія в огні» Майстерні академічного релігієзнавства, уточнив, що проблема руйнування релігійних споруд полягає не в тому, що це споруда, а в тому, що вона призначена для молитви. Відтак її руйнування – це порушення релігійної свободи та прав людини на вільні релігійні практики. Тому, знищуючи релігійні споруди, російські військові чинять два воєнні злочини водночас.
«Якщо в Україні плюралістичний підхід і абсолютна свобода віросповідання, то в росії підхід жорсткий та єрархізований. Не лише в контексті ідеології «русского міра», але й взагалі розбудови ієрархічної вертикалі і структури влади, – пан Руслан підтверджує думку пана Ігоря, висловлену на початку прес-конференції. – Тому наступ на релігійну свободу, у тому числі шляхом руйнування церков, – це спроба нав’язати Україні російську модель побудови життя». На переконання пана Руслана, вона не обмежується руйнуванням споруд. Однак ці факти можна зафіксувати і згодом використовувати як докази злочинів у суді. Доповідач зазначає, що з документуванням злочинів є багато проблем. Зокрема, Майстерня академічного релігієзнавства не може встановити, хто стріляв, а саме, який підрозділ. Це справа оперативних органів, із якими необхідно співпрацювати.
Інша проблема, на думку пана Руслана, – відсутність у національному праві пункту про воєнні злочини щодо релігії. «Виходить, що руйнування релігійних споруд під час війни – це акт вандалізму, а не воєнний злочин. Тому маємо співпрацювати зі слідчими органами та держструктурами ще й у цьому напрямку».
Нюанси виникають і під час фіксування злочинів. Наприклад, важливо дізнатися, один раз була обстріляна споруда чи двічі. Пан Руслан згадує про Ірпінську біблійну семінарію, що за свідченнями очевидців була обстріляна двічі, а це більш грубе порушення. «Важливо, фіксувати, чи була споруда обстріляна свідомо, чи внаслідок невибіркового бомбардування. З методологічної точки зору ми це розрізняємо». Спікер визнає, що до кінця війни ми не зможемо побачити повної статистики. Окрім того, вчорашня статистика може бути неактуальною сьогодні.
В’ячеслав Ліхачов погодився зі словами пана Руслана, що повної картини руйнувань релігійних споруд не зможемо отримати до закінчення війни. Однак, на його думку, уже можемо прослідкувати дві ключові тенденції. Перша – обґрунтування російської агресії посиланням на псевдорелігійні цінності. «Цікаво, – зазначає пан В’ячеслав, – що більшість пошкоджених споруд належить УПЦ (МП). Це показує, як насправді росія дбає про одновірців, і як розходяться заяви агресора з реальними діями».
Друга тенденція, яку відзначає доповідач, – руйнування об’єктів, що належать громадам релігійних меншин. «Часто це навіть єдині споруди цих меншин, як було, наприклад, із караїмами в Харкові». Відтак росія, яка роками звинувачувала Україну в порушенні прав національних та релігійних меншин, насправді сама тотально руйнує релігійну структуру цих меншин. До прикладу, знищені дві синагоги в Маріуполі, дві в Харкові. «Це знову ілюструє розбіжності пропагандистської риторики, яка намагається виправдати дії агресора, та реальних дій, які ми спостерігаємо та фіксуємо», – завершує доповідь В’ячеслав Ліхачов.
На запитання, чи співпрацюють органи державної влади та громадські організації із представниками ЮНЕСКО та чи є приклади ефективного відшкодування за пошкодження релігійних споруд у судовій практиці чи практиці воєнних конфліктів, усі експерти визнають, що з ЮНЕСКО не співпрацюють. Однак є співпраця з доповідачами від ООН з питань прав нацменшин та з питань запобігання геноциду. З ними питання релігійної свободи теж порушували. Руслан Халіков зазначає, що Майстерня академічного релігієзнавства спілкувалась із доповідачем ООН з питань свободи совісті і вірувань. В’ячеслав Горшков згадує про позитивний досвід щодо відшкодувань у Югославії. Однак підкреслює, що для цього потрібен трибунал із відповідним рішенням.
Експерти також не впевнені, чи вирішить справу звертання в Європейський суд щодо відшкодування за пошкодження релігійних споруд. «Не знаю, чи визнає росія вирок від міжнародного суду з прав людини, — зазначає Руслан Халіков. — Думаю, потрібно йти усіма шляхами, зокрема через український національний кримінальний кодекс. Я би об'єднав в один кейс усі релігійні порушення, щоб це був більш яскравий об'ємний приклад».
Останнє запитання до Ігора Козловського спонукало поміркувати над викривленням християнських цінностей у російській церкві. «Росія, хоч і мріє про повернення імперії, усе ж створює фейк», – каже пан Ігор. Росія орієнтується на минуле, однак не на реальне, а створене в уяві. Конфлікт між баченням і реальністю створює феномен, який спостерігаємо. Пан Ігор називає цей феномен диявольською логікою. «Вони називають добро злом, а зло добром. І оце своє добро намагаються принести усьому світові. А церква стає стрижнем цієї ідеології. Якщо згадаємо історію, то переконаємося, що московська церква завжди обслуговувала державу. Вона є імпероцентричною». На думку доповідача, це спричинило створення зовнішньої оболонки, наповненої образами Путіна, Сталіна, Миколи II, де вже немає Ісуса Христа – фундаменту любові, – а є лише апологія війни та смерті.
«Сьогодні ми говорили про руйнування культових споруд, але є ще й захоплення, вилучення майна. Ми це спостерігали з 2014 року на окупованих територіях Донеччини та Луганщини. Мета – знищити український поліконфесійний ландшафт. Це злочин не лише проти людяності, а й проти історії. Перед нами відбулося переродження церкви, яка вже не є християнською, а лише оболонкою з імперською сутністю. Світ має зрозуміти, що це не війна росії проти України, а цивілізаційна війна».
В'ячеслав Горшков додає, що хвороба імпероцентричності вразила не лише Російську Православну Церкву. Наприклад, українські протестанти ще в 2014 році пересварилися з російськими, які почали підігравати путінській ідеології. Така сама ситуація, на жаль, із представниками інших конфесій.
В'ячеслав Ліхачов зауважив, що з точки зору християнської історіософії тотальною протилежністю істиної церкви є не її заперечення, як у часи радянського войовничого атеїзму, приміром, а інверсія, тобто переродження церкви, наповнення її протилежною суттю. «Це є ознакою останньої війни добра зі злом. Попри пафосне звучання, це те, що ми спостерігаємо на прикладі російської церкви», – підсумовує пан В’ячеслав.
Зазначимо, що захід відбувся у рамках проєкту «Пункт 7» (офіційна назва «Сприяння соціальній згуртованості в Україні») у партнерстві Восток SOS та Центр Громадянських Свобод за підтримки Американської асоціації юристів Ініціативи верховенства права в Україні (ABA ROLI Ukraine).
