Архієпископ УПЦ МП, що є невід’ємною складовою Російської православної церкви, сказавши про покаяння, напевно забув, що каятись доведеться всім. Й за все.

Схоже на те, що Архієпископ УПЦ МП Іонафан (Єлецьких), начитавшись того, чого «немає в шкільних підручниках», але дуже скоро може з’явитися старанням відомого українофоба Табачника, вирішив заявити про себе, як про одного з духовних лідерів «нової країни, що будується».

Невідомо, що підштовхнуло за язика цього українського архієпископа Російської православної церкви  не займатися спасінням душ віруючих чи активніше служити треби, а чомусь заглибитись в нетрі історії, й робити далекоглядні заяви. Ми можемо лише здогатуватись.

Можливо, читаючи чергову книгу з домашньої (або приходської) бібліотеки, чи просто роздумуючи над складною історією України, цього великодостойного чоловіка озарило, що треба було б українцям не тільки за Мазепу й Петлюру почуватись винними, не тільки не визнавати Голодомор геноцидом, й возвеличувати Сталіна, але ще пора й за Хмельницького розкаюватись.

Правильно - навіщо українцям герої. В них є Петро І й Столипін, є Стаханов, Микола ІІ й Плєханов. Ось на кого треба рівнятися, й кому поклонятися..

Але повернемось до заяви про «масовий етноцид євреїв часів гетьмана України Богдана Хмельницького». Маємо три варіанти. Або в Ленінградській духовній семінарії не вчили, що не можна оцінювати історичні факти, події й осіб за стандартами й традиціями теперішнього часу, а потрібно зважати на всі додаткові обставини, які призводили до тих чи інших явищ.  Але ця версія видається малореальною.  Адже висвячений у сан ієродиякона Іонафан (Єлецьких) був САМИМ єпископом Виборзьким Кирилом (Гундяєвим), на той час ректором Ленінградської духовної академії. Тому й вчителі, й школа вишколу в нашого героя була те що треба.

Другий варіант – ініціатива самого священнослужителя. Можливо, він дійсно вважає це питанням таким нагальним й актуальними . Або просто треба – щоб ревного й правильномислячого (враховуючи нові історичні й політичні реалії) архієпископа помітили й не забували «де треба».

Ну й звісно, церковний висопосадовець УПЦ (в єдності з РПЦ) міг стати гвинтиком в більш масштабній й серйозній грі сусідніх геополітичних лідерів світу. Хоча ця версія також малоймовірна. Адже, якщо слідувати логіці архієпископа Тульчинського і Брацлавського, то православним нащадкам Богдана Хмельницького слід вибачатися не тільки перед євреями, але й перед поляками, й перед українцями-уніатами, яких також масово й безжально вирізали цілими селами під час тих бурхливих подій. Тому, напевно, слід очікувати, що наступним кроком буде каяття Іонафана (Єлецьких) перед іншими «нащадками тих, хто був незаконно позбавлений життя на нашій землі» - перед поляками та вірними УГКЦ.

Також сказавши «А» й згадавши про нищення євреїв під час трагічних подій доби Хмельниччини, треба казати «Б» й згадувати про інші історичні моменти, що відбувались на українській землі. Але до цих подій РПЦ має вже пряме та безпосереднє відношення.

Серед них можна згадати народні повстанці на Правобережній Україні, що стались в середині 18-го століття. Гайдамацький рух, який виник, як реакція на утиски польської шляхти та дії «конфедератів» відбувався під гаслами захисту православної віри. Саме православні священики «освячували ножі», якими потім боролися повсталі селяни з польськими магнатами, орендарями-євреями, уніатським духовенством, католиками та греко-католиками.

Але ж всім відомо, що з 1686 року, коли Київська митрополія була переведена з підпорядкування Константинополя до Москви, саме російська православна церква була єдиною, й канонічною, й православною на теренах України. То за яку православну віру боролись селяни? Чиї священики розносили чутку, що нібито цариця Катерина ІІ видала «Золоту грамоту» з закликом знищувати польську шляхту. Адже, відомо, що й це також стало поштовхом до розгортання гайдамацького повстання на Правобережжі.

Але навіщо так далеко заглиблюватись в нетрі історії. Достатньо згадати кінець ХІХ – початок ХХ століть. За часів царювання Олександра III та Миколи II (якого РПЦ почитає як страстотерпеця) розпочалась ера спонсорованих державою погромів (1881—1882, 1903, 1905 рр.). Царська влада, що проголошувала гасла «Православие, самодержавие, народность» проводила вигнання євреїв з Києва (1886) і Москви (1891), запровадила систему сегрегації єврейського населення в Смузі осілості (1882). Чорносотенців, діячів організації «Русское собрание», що активно діяли зокрема у Харкові, Києві, Одесі, відкрито підтримувало тодішнє духовенство.

То постає логічне питання: чи не виникає бажання у архієпископа Іонафана  вибачитись за це все, й сказати, що тодішня РПЦ підтримувала антисемітизм на державному рівні. А сучасна – канонізувала того царя, який безпосередньо причетний до єврейських погромів.

Тому, навряд чи ця заява була викликана зовнішніми чи іноземними факторами. Адже в тих високих й стратегічних кабінетах можуть прораховувати на дві-три дії вперед, й зрозуміли б , що Хмельницький й євреї – це не та тема, де можна спекулювати. Адже постане тема російське православ’я й євреї, св. Микола ІІ й євреї…..

Скорше за все, достойний архієпископ, бажаючи проявити себе, не подумав чим саме й де краще це робити. Кому, як не йому точно відомо, що "блажені миротворці, бо будуть названі синами Божими". А ті що нагнітають напругу в суспільстві, хто робить гучні заяви, не подумавши, які наслідки вони можуть мати, й які скрині Пандори вони можуть відкрити, ті пізнають в дії іншу істину: “Не судіть, і не судимі будете”.

P.S. Ну й звісно: «Богу богово, кесарю кесарево». Священики повинні служиту Богу, й слідувати його заповідям,  а історією повинні займатися історики.