Ігор Онищук

кандидат юридичних наук, доцент

Igor Onyshchuk

candidate of law sciences, associate professor

До чого призведе більша свобода людей у погонах і обмеження в правах пересічних громадян? Таке запитання спровокувала реакція суспільства стосовно гучної заяви очільника МВС Арсена Авакова про пакет законів, який би надав «жерцям правопорядку» більше прав. 

Сутність презумпції правоти поліцейського зводиться міністром до ідей: «СПОЧАТКУ ПІДКОРИСЬ, А ПОТІМ ОСКАРЖУЙ» або «ПОЛІЦЕЙСЬКИЙ ЗАВЖДИ ПРАВИЙ». Чи доречними будуть такі законодавчі ініціативи в умовах низької довіри до правоохоронців, особливо після затримання шести поліцейських за підозрою у вбивстві Олександра Цукермана в Кривому Озері?

Питання презумпції правоти поліцейських є логічною плутаниною в правовій державі. Крім того, презумпція правоти поліцейського не узгоджується з презумпцією невинуватості громадянина. Одночасна дія принципу невинуватості та принципу правоти веде до абсурду.

Презумпція невинуватості зокрема означає, що поліцейський може базувати свої веління на припущенні чи підозрі, і він може бути здебільшого правим в своїй роботі. Але він не може бути завжди правим, оскільки його правоту підтверджує лише суд.

Відповідно до ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

Принцип 7 Рекомендації № R (91) 1 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам щодо адміністративних санкцій від 13.02.1991 р. передбачає обов’язок адміністра­тивного органу нести тягар доведення як складову презумпції невинуватості, і звільняє особу від обов’язку доводити свою непричетність до скоєного правопорушення.

Саме поліція є найбільш чисельним правоохоронним органом, і саме з представниками поліції пересічний громадянин потенційно може мати велику кількість контактів з приводу захисту його прав та законних інтересів.

Тому вкрай важливо радикально реформувати цей вид правоохоронних органів, передусім, з огляду на встановлення законо­давчих гарантій прав людини під час здійсненні правоохоронцями заходів з охорони публічного порядку.

Центральним нормативним документом реформи став но­вий Закон України «Про Національну поліцію», що набув чинності в листопаді 2015 року. Радянсько-тоталітарний тип міліціонера має відійти в історію. Але це має відбутися не простим передаванням естафети поліцейським. Унаслідок реформи має з’явитися повністю новий за своїми установками та методами роботи державний орган, який функціонуватиме не для залякування, репресій і покаран­ня, а для надання суспільству послуг з охорони правопорядку.

Важливим аспектом нового Закону є закріплення верховенства права як принцип діяльності поліції. У ст. 6 Закону зміст вказаного принципу розкрито у вже традиційній для українського законодавства площині: через визначення пріоритету прав і свобод людини над повноваженнями та інтер­есами органів державної влади. В Законі встановлено, що поліція в своїй діяльності керується принципом верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи ви­знаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Принцип верховенства права застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини.

У статті 7 Закону «Дотримання прав і свобод людини» закріплено також дуже важливий принцип пропорційності в обмеженні прав і свобод людини: «Здійснення заходів, що обмежують права та свободи людини, має бути негайно припинене, якщо мета застосування таких заходів досягнута або немає необхідності подальшого їх застосування».

Практика посилення каральних практик зазвичай призводить до негативних наслідків. Зокрема у Нью-Йорку, Вашингтоні, Сан-Франциско запровадження «нульової терпимості» до незначних правопорушень тільки сприяли зростанню кількості злочинів, перевищенню повноважень поліцейськими та відповідно значному зниженню довіри до поліції з боку громадськості. Це, в свою чергу, знижує співпрацю правоохоронних органів з населенням і розкриття злочинів відповідно також знижується.

Актуальним залишається питання про налагодження співпраці, а не залякування надмірними повноваженнями та власною безкарністю.