THE RELATIONSHIP BETWEEN NORMS OF INTERNATIONAL LAW AND BIOMEDICAL ETHICS AS SYSTEMS OF REGULATION OF PUBLIC RELATIONS

Abstract

The purpose of the article is a theoretical and legal analysis ofthe relationship and interaction of law and biomedical ethics assystems of regulatory regulation of social relations.

The scientific novelty is to describe the basics of legal regulation of human rights in the field of human organ transplantation, genetic engineering, associated with human experiments. It is argued that the law as a normative system islimited in its ability to address issues related to the protection ofthe right to life and health, freedom and personal integrity in thelegal regulation of euthanasia, abortion, transplantation of human organs and tissues, intervention in the human genome. Therefore, the norms of bioethics can act as a regulatory tool, solving theproblem of conflict prevention and sociocultural differences in understanding the essence of the human right to life and health indifferent national legal systems.

Conclusions. The right to life is determined by the values of state policy, historical, cultural and spiritual and moral context of the formation of the legal system, determined by historically established cultural, political andlegal conditions for its protection in the law enforcement system. The contradiction between the ethical and legal regulation ofeuthanasia and abortion is evidence of the instability of its legalsystem, which is rooted in the collision of conceptual and legaland doctrinal and ethical interpretation of the right to life. Overcoming this contradiction is associated with the development of new rules of law, the adoption of laws and other regulations that establish the coherence of the legal and ethical significance of the right to life, as well as take into account religious norms.

Key words: rule of law, ethical norms, legal regulation, international law, biomedicine, bioethics, biomedical rights

Постановка проблеми. На сучасному етапі суспільного розвитку формується нова соціально-політична парадигма, яка передбачає ліберально-демократичні цінності та радикальні ринкові реформи, що торкнулися і системи охорони здоров’я. Вчені констатують зростання соціальної чутливості стосовно нововведень і досягнень сучасної науки. Наявні певні особливості суспільних відносин у медичній сфері, де проблема життя і здоров’я, професійної помилки і компетентності, моральної і корпоративної регуляції формує унікальне поєднання правових і етичних аспектів.

Медичне право в Україні тільки формується як самостійна галузь. Що стосується моральної регуляції цієї сфери, то вона повинна бути заснована на принципах біомедичної етики – дисципліни нової та маловідомої в нашій країні. Ці обставини створюють додаткові труднощі в удосконаленні законодавчої бази охорони здоров’я і, тим самим, не дозволяють завершити створення юридично гарантованої і етично обґрунтованої системи захисту прав пацієнтів.

Істотним гальмом у розвитку законодавства в даній сфері є відсутність ефективної методології аналізу взаємин права і етики в медицині. З одного боку, держава має основоположний документ – «Основи законодавства України про охорону здоров’я». З іншого боку, він містить статті, що адресують громадян до документів, які поки не прийняті і навіть не розроблені. Безперервність і взаємопов’язаність нормативного регулювання в охороні здоров’я забезпечується, за відсутності відповідних законів, підзаконних актів, адміністративними (відомчими) директивними документами, правовими звичаями, принципами і правилами біомедичної етики.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питання теорії та практики співвідношення і взаємодії норм міжнародного права й біомедичної етики висвітлювалися у публікаціях Б. Островської [11], Л. Фоміної [2], Н. Хендель [6], Є. Холодової [12], Л. Туршук [12] та ін. У сучасній українській юриспруденції існує тенденція до інтегративного дослідження проблеми співвідношення норм права та біомедичної етики в контексті зазначених аспектів. Дане питання є досить складним і неоднозначним, тому заслуговує найпильнішої уваги. Детального вивчення потребує питання правового регулювання сфери охорони здоров’я, кваліфікації злочинів проти особистості в контексті застосування нових біомедичних технологій, евтаназії, трансплантації людських органів, переривання вагітності, зміни біологічної статі тощо.

Мета дослідження полягає в теоретико-правовому аналізі питань співвідношення і взаємодії норм міжнародного права й біомедичної етики як систем нормативного регулювання суспільних відносин.

Виклад основного матеріалу дослідження. Розвиток правозахисного руху виступає як важлива причина появи біоетики. У другій половині XX століття виникла необхідність етичного аналізу подій, пов’язаних зі світовими війнами, які забрали життя мільйонів людей. З особливою гостротою постала проблема цінності людського життя на тлі зіткнення геополітичних інтересів держав і їх лідерів. Після закінчення Другої світової війни постало питання: чи можуть бути виправдані людські жертви, навіть якщо вони приносилися заради «благих» цілей (політичних, наукових)? Велику роль в осмисленні підсумків Другої світової війни зіграв Нюрнберзький процес (1945–1946 рр.), в рамках якого були висунуті звинувачення за статтею «злочини проти людяності». Надалі, на інших процесах, були засуджені лікарі як учасники нелюдських експериментів. За підсумками процесів в 1947 р. був прийнятий Нюрнберзький кодекс, який визначив принципи проведення експериментів над людиною [1].

Відповіддю на загрозу використання людини як засобу для досягнення нових висот в біомедицині стала біоетика. На жаль, знаходилися такі лікарі-дослідники, які вважали такий стан допустимим і після Другої світової війни. Відомі випадки, коли в США пацієнтів без їхньої згоди інфікували сифілісом або вихованцям інтернату для психічно неповноцінних дітей вводили вірус гепатиту. Обговорення цих та інших порушень прав людини проводилися в засобах масової інформації, потім відбулися громадські слухання, і в результаті було висунуто найважливіший для біоетики принцип автономії особистості пацієнта. Цей принцип обґрунтовує право пацієнта або випробуваного бути поінформованим про ризик і наслідки проведення діагностичних процедур, лікувальних заходів та випробувань лікарських засобів. Правило інформованої згоди підкріплює принцип автономії особистості пацієнта, який в ідеалі повинен прагнути брати участь у процесі прийняття життєво важливих рішень. Передбачається, що брати участь в процесі обговорення діагнозу і лікування може компетентний пацієнт – особистість, здатна раціонально мислити, приймати автономне рішення і нести за нього відповідальність [1].

Біомедицина – збірний термін, що позначає напрямок на стику двох наук – медицини та біології. В його основі лежить використання для розв’язання медичних проблем ідей і технологій, розроблених в біохімії, імунології, клітинній біології та інших біологічних науках. Біоетика – це сфера міждисциплінарних досліджень: етичних, медичних, біологічних та юридичних проблем, що виникають у зв’язку з прогресом біомедичної науки і впровадженням новітніх технологій у повсякденне життя кожної людини» [2, с. 72].

З метою вироблення етичних стандартів проведення наукових експериментів на людині були прийняті: Гельсінська декларація Всесвітньої медичної асоціації (ВМА) (1965 р., редакція 2013 р.); Токійська декларація (прийнята 29-ю Всесвітньою медичною асамблеєю, 1975 р.); Венеціанська декларація про термінальний стан (прийнята 35-ю Всесвітньою медичною асамблеєю, 1983 р.); Конвенція Ради Європи про захист прав і гідності людини щодо застосування біології та медицини: Конвенція про права людини та біомедицину (1997 р.) [3].

У наведених документах підкреслюється необхідність чітко усвідомлювати фундаментальні відмінності між медичними дослідженнями, основні цілі яких – діагностичні(терапевтичні), та медичні дослідження, основна мета яких є суто науковою, яка не має безпосереднього терапевтичного значення для індивіда, залученого в ці дослідження.

Стверджується, що необхідно вживати особливі заходи під час проведення досліджень, які можуть впливати на навколишнє середовище і стан тварин, що використовуються при цих дослідженнях [1].

Треба відзначити, що прийнята в жовтні 2005 р. Загальна декларація про біоетику та права людини визнає взаємозв’язок між етикою і правами людини і закликає держави-учасниці докласти всіх зусиль з метою реалізації принципів, викладених в Декларації,і пропонує вжити відповідних заходів щодо забезпечення її здійснення [4].

У контексті правового регулювання біомедичних прав особливе значення має Конвенція про захист прав і гідності людини щодо застосування біології та медицини: Конвенція про права людини та біомедицину (ETS N 164) (Ов’єдо, 4 квітня 1997 р.). Україна, власне, її підписала у 2002 р., але ще не ратифікувала [5].

Вказана Конвенція спрямована на захист людської гідності, прав і свобод шляхом прийняття принципів і заборон проти неправильного використання досягнень біології та медицини. Інтереси людини вище інтересів науки або суспільства. Конвенція вкладає низку принципів і заборон стосовно генетичних і медичних досліджень, права на приватне життя та інформацію, трансплантацію, публічне обговорення тощо.

Крім того, Конвенція забороняє всі форми дискримінації за ознакою генетичного спадкування та дозволяє проводити генетичне тестування тільки в медичних цілях; встановлює правила медичних досліджень, перераховуючи їх деталізовані конкретні умови, особливо щодо осіб, які не здатні дати згодуна такі дослідження; забороняє створення ембріонів людини в дослідницьких цілях, а коли країна дозволяє дослідження на ембріонах in vitro, має бути передбачено адекватний захист цих ембріонів; стверджує принцип, згідно з яким особа повинна дати необхідну згоду на медичне втручання в ясній формі і заздалегідь, за винятком надзвичайної ситуації; кожен пацієнт має право ознайомитися з інформацією про стан свого здоров’я, включаючи інформацію про результати генетичноготестування. Разом з тим вона визнає права пацієнта не бути поінформованим стосовно цього; забороняє вилучення органів та інших тканин у осіб, які не в змозі дати відповідну згоду. Єдиний виняток допускається за певних умов для вилучення відновлювальних тканин (особливо кісткового мозку), коли реципієнт є братом або сестрою донора [6].

На додаток до Конвенції Ов’єдо прийняті Протоколи:1) Додатковий протокол до Конвенції про захист прав і гідності людини щодо застосування досягнень біології та медицини,стосовно заборони клонування людини (Париж, 12 січня 1998 р.) [7]; 2) Додатковий протокол до Конвенції про права людини та біомедицину щодо трансплантації органів і тканин людини (Страсбург, 24 січня 2002 р.) [8]; 3) Додатковий протокол до Конвенції про права людини та біомедицину в галузі біомедичних досліджень (Страсбург, 25 січня 2005 р.) [9]; 4) Додатковий протокол до Конвенції про права людини та біомедицину, який стосується генетичного тестування в медичних цілях (Страсбург, 27 листопада 2008 р.) [10].

Динаміка біомедичної науки та розширення кола суб’єктів застосування новітніх досягнень у цій сфері на практиці зумовлює необхідність внесення відповідних змін (доповнень, уточнень) до Конвенції Ов’єдо, оскільки розвиток біомедичного законодавства має відображати еволюційні процеси у суспільстві. Передусім, потребує негайногонормативно-правового уточнення зміст поняття «людина» (як біологічна та соціальна істота), яке так і залишилося нерозкритим ні Конвенцією Ов’єдо, ні Додатковими протоколами до неї. Закріплення цієї дефініції (з урахуванням біологічної, правової, філософської позицій) на міжнародному рівні допоможе усунути численні суперечності призастосуванні науково-технічних досягнень у сфері біомедицини та сприяти уніфікації національного законодавства країн Європи. До того ж складні біоетичніпитання слід виносити на публічні обговорення із залученням експертів та фахівців (наукові семінари, симпозіуми, конференції) [10, с. 102].

Захист біомедичних прав безпосередньо Європейською конвенцією про захист прав людини та основних свобод 1950 р. не передбачено, але звернення можливе за низкою статей Конвенції 1950 р., і така практикаіснує, наприклад, при порушенні статей 2, 3, 6, 8. Зокрема, у разі порушення біомедичних прав людини можна посилатися на ст. 2 (право на життя), ст. 3 (заборона тортур), ст. 6 (право на справедливий судовий розгляд), ст. 8 (право на повагу до приватного та сімейного життя) Конвенції 1950 р., що підтверджується судовою практикою (Josef Prinz v. Austria : Judgment of 08/02/2000. §26-27. Hudoc; Josef Prinz v. Austria : Decision.10/04/1997. Hudoc; D.V. v. Bulgaria : Decision of16/04/1998. Hudoc; X v. Denmark, Application 39974/82, Decision of 2 March 1983. Hudoc; Roche v. UK : Judgment of19/10/2005. Hudoc. §141-142) [4].

Порушенням біомедичних прав є проведення біомедичнихдослідів без згоди випробуваного, що можна віднести до нелюдського поводження, і дані дії підпадають під ст. 3 Конвенції 1950 р. У рішенні по справі Х. проти Данії було визнано, що лікування експериментального характеру без згоди пацієнта може в певних випадках розглядатися як дія, що суперечить ст. 3 Конвенції 1950 р.

Також було зазначено, що дане твердження не відноситься до випадків скоєння за згодою пацієнта операції, в ході якої лікар використовує новий інструмент (X v. Denmark,Application 39974/82, Decision of 2 March 1983) [4].

Міжнародно-правова система захисту прав людини спрямована переважно на те, щоб створити на національному рівні умови запобігання порушень таких прав, а також їх відновлення. Тому, на наш погляд, основні принципи міжнародного гуманітарного права в сфері біоетики повинні бути закріплені в Основному законі держави і введені в медичне законодавство України. Зокрема, необхідно передбачити захист людського ембріона. Як, наприклад, це зроблено в Союзній конституції Швейцарської Конфедерації від 18 квітня 1999 року, статті 119, 119-а, 120 якої встановлюють правила репродуктивної та трансплантаційної медицини та генної інженерії людини. Норми права захищають людину від зловживань репродуктивної медицини та генної інженерії. Зокрема, всі види клонування і втручань у спадковий матеріал людських гамет і ембріонів неприпустимі;нелюдський зародковий і спадковий матеріал не може вводитися в людський зародковий матеріал або синтезуватися з ним; процедури репродукції можуть застосовуватися тільки у випадку, якщо іншим чином не можуть бути усунені безпліддя або небезпека зараження важкою хворобою, але жодним чином не для створення у дитини певних властивостей і не для проведення дослі джень; пожертвування ембріонів і всі види сурогатного материнства неприпустимі; забороняється будь-яка торгівля людським зародковим матеріалом і похідними з ембріонів; торгівля людськими органами забороняється тощо [11, с. 194–195].

Редагування геному трактується своєрідною грою людей в бога. У 2020 році в Парижі відбулася конференція, в рамках якої вчені, богослови і філософи обговорювали питання про етичність і законність редагування геному. За словами очільника дослідного центру з біології та генетики стовбурових клітин в Інституті Френсіса Кріка (Великобританія) Робіна Ловелла-Бейджа, в редагуванні геному немає нічого нового: цей процес почався дванадцять тисяч років тому, коли людина почала одомашнення іштучний відбір тварин. Професор запевнив, що нові методи зміни геному, такі як CRISPR-Cas9 досить точні й ефективні, тому застарілі аргументи про ненадійність і небезпеку генної інженерії стосовно людини більше не можутьвикористовуватися. Духовний погляд на проблему представив професор Богословського факультету ФессалонікійськогоУніверситету Мільтіадіс Вантсос, який провів паралель з іншими науковими дисципліна ми, де ризики не завжди відомі. В генетиці, на думку доповідача, потрібно використовувати попереджувальний принцип, оскількипотенційно вона може завдати природі або людині непоправної шкоди. Професор зауважив, що для того, щоб відігравати роль бога, потрібно стати богом за божою благодаттю.

Висновок, якого дійшов Вантсос, полягає у тому, що людина – це не тільки біологічна, а й духовна істота, і не можна цього недооцінювати. Професор Єзуїтського факультету Парижа Бруно Санто зазначив, що Римсько-католицька церква одна з небагатьох, для якої особистість починається із заплідненої яйцеклітини. Особі властива цінність, і наслідки цього твердження виходять за межі цієї проблеми. Важливо оцінювати та шанувати рішення окремих людей, а отже, необхідно забезпечувати їх усією необхідною інформацією [12].

Які моральні критерії потрібно використовувати для з’ясування тих проблем, які постали сьогодні у сфері біомедицини?

Відповідь на це питання передбачає правильне розуміння природи людської особи у її тілесному вимірі. Лише у гармонії зі своєю справжньою природою людська особа можедосягти самореалізації як «єдине ціле»: а ця природа є водночас тілесною та духовною. З огляду на субстанційнуєдність з нематеріальною душею, людське тіло не можна трактувати як просту сукупність тканин, органів і функцій, чи розцінювати на тому ж рівні, що й тіло тварин. Воно, радше, є частиною особи, через яку вона проявляє і виражає себе.

Природний моральний закон виражає і закладає цілі,права і обов’язки, які базуються на тілесній і духовній природі людської особи. Тому не можна розуміти цей законпросто як сукупність норм на біологічному рівні. Його слід визначити як розумний порядок, яким людина покликана Творцем спрямовувати й упорядковувати своє життя і вчинки та відповідно вживати своє тіло [14].

Із цих принципів випливає перший висновок: втручання в людське тіло впливає не лише на тканини, органи та їхні функції, але також торкається власне особи на різних рівнях. Таким чином, у цьому висновку міститься, можливо, прихований, але все ж реальний спосіб, – моральна вагомість і відповідальність. Іоан Павло II ще раз особливо наголосив на цьому перед Світовою Медичною Асоціацією, кажучи: «Кожна людська особа у своїй абсолютно неповторній окремішності є не лише духом, але також і тілом. Поважати гідність людини є, отже, рівнозначним до збереження ідентичності людини, «тілом і духом єдину», як каже Другий Ватиканський Собор. Саме на основі такого антропологічного бачення можна знайти фундаментальні критерії для прийняття рішень у випадку технологічних методів, які не є суто терапевтичними, як, наприклад, ті, що спрямовані на покращення біологічного становища людини» [13].

Висновки.

На наш погляд, біоетика є сферою нормативного регулювання міри втручання в біологічну природу людини.

Значення біоетики як системи нормативного регулювання обумовлено сукупністю проблем і розбіжностей, що виникають у зв’язку з правовим регулюванням застосування сучасних медичних технологій. Цілі, права таобов’язкилюдини закладає природний моральний закон, який базується на тілесній і духовній природі людської особи.

З точки зору біоетики, сучасні медичні біотехнології, а саме, евтаназія, аборти, трансплантологія і генна інженерія є порушенням особистісних прав людини, які слід розглядати як право на життя і гідність особи, право на свободу та особисту недоторканність, свободу совісті. Завданням законотворчості в цій сфері є розробка юридичнихмеханізмівзахисту і реалізації даних прав, обґрунтування їх цінності в системі прав і свобод людини. В біомедичному дослідженніважливість мети повинна бути співвіднесена з ризиком, яким загрожує це дослідження для випробуваного. Інтереси індивіда повинні переважати над науковими чи суспільними інтересами.

Нерозробленість основ правового регулювання прав людини у сфері трансплантації людських органів, генної інженерії, пов’язаної з експериментами над людиною, деякіінші права слід розглядати як суттєву прогалину правового регулювання даної сфери відносин. Це пояснюється відсутністю правового визначення сукупності прав, що належать до людської тілесності – особистісних прав людини.

Виникає суперечність між нормами міжнародних правових документів та українським законодавством. У міжнародному праві ратифікація конвенції зобов’язує державу застосовувати її положення, а також вживати у своєму внутрішньому законодавстві заходи, необхідні для приведення їх у дію. Саме тому видається за доцільне, щоб Україна як член Ради Європи ратифікувала Конвенцію Ов’єдо та протоколи до неї, а також забезпечила виконання вимог. Питання ратифікації Конвенції Ов’єдо для України є підтвердженням готовності до захисту прав і гідності людини, а також до відповідальності за їх порушення. Для цього на національному рівні потрібно ухвалити законодавство, яке б охоплювало ключові поняття, що стосуються біомедицини, для запобігання порушення прав і гідності людини. Необхідно врегулювати питання правового статусу ембріона, використання стовбурових клітин, терапевтичного клонування, трансплантації, біомедичних та генетичних досліджень.

Список використаних джерел:

1. Биоэтика: права и достоинство человека, 2021. URL:https://studme.org/167748/etika_i_estetika/bioetika_prava_dostoinstvo_cheloveka (Дата звернення: 01.02.2021).

2. Фомина Л. Ю. Вопросы биоэтики и биомедицины в контексте защиты права на уважение частной и семейнойжизни: практика Европейского суда по правам человека.Международное право и международные организации. 2019. No 4. С. 69–77. DOI:10.7256/2454-0633.2019.4.31876

3. Конвенція про захист прав і гідності людини щодо застосування біології та медицини (Конвенція про права людини та біомедицину) (ETS N 164; Ов’єдо, 4 квітня 1997 р.). Офіційний переклад. URL:https://zakon.rada.gov.ua/ laws/show/994_334#Text (Дата звернення: 01.02.2021).

4. Всеобщая декларация о биоэтике и правах человека : принята резолюцией Генеральной конференции ЮНЕСКО по докладу Комиссии III на 18-м пленарном заседании 19 октября 2005 года. URL:https://www.un.org/ru/documents/ decl_conv/declarations/bioethics_and_hr.shtml (Дата звернення: 01.02.2021).

5. Конвенция о защите прав и достоинства человека в связи с применением достижений биологии и медицины: Подробная информация о Договоре No 164 (Конвенция о правах человека и биомедицине). URL:https://www.coe.int/ ru/web/conventions/fulllist/-/conventions/treaty/164 (Дата звернення: 01.02.2021).

6. Хендель Н. В. Захист біомедичних прав людини у Європейському суді з прав людини.Українськеправо.23.04.2016. URL:https://ukrainepravo.com/international_law/european_court_of_human_rights/zakhyst-biomedychnykh-prav-lyudyny-u-evropeys%60komu-sudi-z-prav-lyudyny/ (Датазвернення: 01.02.2021).

7. Додатковий протокол до Конвенції про захист прав і гідності людини щодо застосування досягнень біології та медицини, стосовно заборони клонування людини. Париж, 12 січня 1998 р. / Рада Європи. URL:https://zakon.rada.gov.ua/ laws/show/994_526#Text (Дата звернення: 01.02.2021).

8. Додатковий протокол до Конвенції про права людини та біомедицину щодо трансплантації органів і тканин людини(ETS N 186). Страсбург, 24 січня 2002 р. /Рада Європи. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/994_684#Text (Дата звернення:01.02.2021).

9. Додатковий протокол до Конвенції про права людини та біомедицину в галузі біомедичних досліджень. Страсбург, 25 січня 2005 р. / Рада Європи. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/994_686#Text (Датазвернення: 01.02.2021).

10. Additional Protocol to the Convention on Human Rightsand Biomedicine, concerning Genetic Testing for HealthPurposes, No. 203. Strasbourg, 27.XI.2008 / Council of Europe. URL:https://rm.coe.int/1680084824 (Дата звернення: 01.02.2021).

11. Островська Б. 20-річний ювілей Конвенції Ов̕єдо: досягнення і перспективи. Наукові записки Інституту законодавства Верховної Ради України. 2017. No 2. С. 99–104.

12. Холодова Е. И., Туршук Л. Д. Биоэтика и права человека: международно-правовое регулирование и путиимплементации. Актуальные проблемы российского права.2017.No 3 (76). С. 193–198.

13. Редактирование генома: человеческие игры в Бога?Конференция европейских церквей (2 марта 2018 года). Брюссель. URL:https://www.ceceurope.org/редактирование-генома-человеческие/ (Дата звернення: 01.02.2021).

14. Конгрегація віровчення, інстр. Donum vitae (22 лютого 1987 р.) / Пер. Н. Карфут, І. Ленишин. URL: http://zdorovia.ugcc.org. ua/instruktsiya-dar-zhyttya/(Дата звернення: 01.02.2021).