Румунській православній церкві було дозволено залишити за собою лише церковні споруди. При цьому будівлі, що належали греко-католицькій церкві були передані Румунській православній церкві. Греко-католицька церква була позбавлена легального статусу. Румунська греко-католицька церква як юридична особа була скасована, а багато священиків зазнали репресій. Греко-католицька церква Румунії виявилася жертвою Холодної війни. Її зображували підривною організацією антикомуністичного спрямування. Відповідно, румунська держава розірвала відносини зі Святим Престолом у липні 1948 р. Деякі румунські комуністичні лідери відкрито заявляли, що Ватикан – пособник західного імперіалізму.

Після падіння комунізму почався процес повернення раніше націоналізованих земель. Основна причина передачі земель – нездатність держави розвивати сільське господарство на основі держфінансування за комуністичним зразком, а також збитковість виробництва сільгосппродукції. Більш того, перехід до демократичного устрою спричинив за собою необхідність відновлення права приватної власності. Передача власності проводилася за підсумками розгляду кожного окремого випадку. Формування процедури реституції відбувалося надзвичайно повільно, процес реалізації передачі прав власності зайняв більше десятиліття. Той же принцип прийняття рішень по кожному конкретному випадку застосовувався щодо заяв з боку греко-католицької церкви. Громадська думка почасти підтримувала реституцію (за інформацією статистичних агентств початку й середини 1990-х рр.), справедливий підхід в процесі повернення власності також знаходив підтримку з боку міжнародних організацій, таких як Міжнародний валютний фонд, Всесвітній банк і Європейський Союз.

Однак, коли заяви про повернення власності зазвучали з боку Румунської греко-католицької церкви, держава зайняла мовчазну позицію та ніяк не реагувало на ці заклики. На початку 1990-х уряд визнав імовірність наявності конфлікту між православною та греко-католицькою церквами, але не зайняв чіткої позиції у вирішенні цього конфлікту. Держава обмежилося закликами до обох церков почати діалог з метою подолання розбіжностей. Але без чітко прописаних процедур повернення власності греко-католицької церкви пішло невірним шляхом.

У період правління ліберального уряду (1996–2000 рр.) греко-католицькі ієрархи домовилися з урядовцями, щоб останні закрили очі на захоплення греко-католицьких церков. Такі захвати спровокували марші протесту прихильників православної церкви. Згідно зі статистикою за 1992 р. греко-католицька церква налічувала 200 тисяч парохіян, тобто 1% населення. Їй належало 2 кафедральних собори та 212 церкви, які використовувалися за призначенням лише частково. Спостерігаючи таку диспропорцію, православні заявляли, що у греко-католиків і так достатньо місць для богослужінь.

Впродовж 1990-х років Організація з безпеки й співробітництва в Європі (ОБСЄ) та Рада Європи наполегливо рекомендували Румунії закріпити та гарантувати свободу релігії. Таке втручання у внутрішні справи було обумовлено як конфліктом на ґрунті власності, так і жорсткою реакцією на протестантський прозелітизм з боку румунської православної церкви, яка почала втрачати парохіян після падіння комунізму. В таких умовах вирішення конфлікту православних і греко-католиків стало першочерговим завданням румунського уряду в кінці 1990-х рр. Держава хотіла продемонструвати, що в Румунії існує справжня демократія, а вирішення майнового питання стало способом показати міжнародним організаціям перемогу демократії. У 2002 р. уряд заявив, що вся церковна власність, яка була конфіскована комуністичним режимом, буде повернута, за винятком споруд і об’єктів, які належали православній церкві на момент набрання чинності законом 1948 р. «Про конфіскацію церковного майна».

Румунський уряд визнав необхідність відновлення прав власності, але не зміг визначитися щодо того, як це потрібно діяти. У 2001 р. прем’єр-міністр Настас заявив, що уряд повинен підготувати проект закону про відновлення прав власності, який торкнувся б обидвох церков, але сам зайняв при цьому нейтральну позицію. При цьому румунський президент Іон Ілієску заявив, що оскільки багато греко-католиків перейшли до православ’я, необхідність у поверненні власності відпала. Він також навів у приклад конфліктні ситуації, коли в тому чи іншому районі є лише одна церква, на яку претендують послідовники обох конфесій.

Позиція держави, яка підтримує православну церкву в цьому конфлікті на ґрунті власності, змінювалася з плином часу: спочатку, коли новий уряд був створений з колишніх комуністичних  функціонерів (1989-1996, 2000-2004), держава стояла на позиції православ’я, але в період 1996-2000 рр., коли уряд був ліберальним, робилися спроби відновлення первісних прав власності. Але навіть тоді парламент не пропустив закон про повернення власності Румунської греко-католицької церкви.

Навіть коли суди виносили рішення на користь греко-католицької церкви, уряд не забезпечував виконання цих рішень. Нарешті, у 2005 р. в Румунії набув чинності закон про реституцію власності Румунської греко-католицької церкви, і, таким чином, остання отримала доступ до більшої частини своїх колишніх об’єктів.