До владики Луки претензій немає, з ним все ясно. Питання до тих, які його просували по кар'єрній драбині, причому досить прискорено, до тих, які його висвячували і назначали спочатку єпископом, потім митрополитом, і врешті членом Синоду, на якому приймаються доленосні рішення, які можуть призвести до немалих потрясінь.

Жив-був собі хлопчик Андрійко, з типовим українським прізвищем - Коваленко. Народився 1971 року, а середню школу закінчив 1988 року. У тому ж році почав працювати санітаром у центральній лікарні свого рідного міста, тобто у Харцизьку на Донеччині. Через рік був мобілізований.

Років 10 по тому Андрійко був висвячений на диякона єпископом Донецька, а ще через рік - на священика. Йшов 1999 рік. З 1998 по 2002 рік заочно навчався у Київській духовній семінарії. Так само заочно навчається з 2002 року у Київській духовній академії. Заочно – тобто ніяк, як пізніше виявилося... Хоча, «кандидата богослов'я» отримав. Ага, ще до цього всього, у 2000 став магістром медицини Донецького Медичного Університету. Заочно там вчився чи як – не відомо, скоріше так, бо вже був ієреєм.

В 2003 році Андрійко, а тепер вже отець Андрєй, став іноком, і прийняв ім'я Лука. В 2004 став архімандритом, а в 2005 у Лаврі його висвятили на єпископа. Ух! Непоганий розгін.

Це ще не все. 2010 року став єпископом Запорізьким, а в 2016 році у тій же Лаврі отримав титул Митрополита. Ага, при нагоді знову вдарився у медицину, бо у 2015 році отримав звання кандидата медичних наук. На цей раз у Харкові.

Поминаючи різні скандальні висловлювання та дії нашого Андрійка-Луки, який є Митрополитом з заочною кандидатурою, і який є засновником чогось такого, як «запорізьке богослов'я», тобто певного непорозуміння, владика цей прийняв участь недавно у Синоді РПЦ у Мінську, і там поставив підпис, що з Константинополем – все.

І тепер, наш богослов-заочник, в інтерв'ю ВВС, пояснює, що чогось такого як «Константинопольський Патріархат» вже від 11 жовтня 2018 року не існує, що документи Константинополя – це «папірці прибиральника тьоті Маші», що «вони вже відпали і вони вже не у Церкві».

Мало того, Андрійко-Лука веде далі свої богословські глибини. Виявляється, там («на Фанарі») і Бога вже немає, а нам голова не Фанар, але Христос. А отже, хто ходить туди, де Бога нема, того душа гине.

Свого часу, не дозволивши ховати дитину, яка була хрещена в УПЦ КП, митрополит Лука твердив, що це було абсолютно правильне рішення, бо «ті», тобто КП-шники – це «живі трупи безблагодатні». Це власне одна з характеристик «запорізького богослов'я»: визначати з точністю, де є благодать, а де її немає. Тепер додався новий аспект до цієї чудо-науки: визначати, де є Бог, і де Його немає.

Ні, до владики Луки претензій немає, з ним все ясно. Питання до тих, які його просували по кар'єрній драбині, причому досить прискорено, до тих, які його висвячували і назначали спочатку єпископом, потім митрополитом, і врешті членом Синоду, на якому приймаються доленосні рішення, які можуть призвести до немалих потрясінь. Ось до цих всіх людей питання, які це щось просунули на самий верх. А якщо щось таке просунули, то це лише свідчить про стан цього хворого, вибачаюся, організму, членами якого вони самі є.