Сьогодні деякі люди іноді проголошують себе апостолами (був якийсь час тому випадок самопроголошення «13-им апостолом»), претендують на роль апостолів ранньої Церкви. Та чи можна говорити, що зараз у світі таки є апостоли? Чи апостола Павла можна називати останнім з апостолів? Що означають слова «апостол», «апостольська влада»? Що про апостолів написано у Святому Письмі, як їх охарактеризовано? Яка роль апостолів у Церкві?

Біблійне коріння апостольства

Поняття «апостол» походить дослівно з грецької, «apostolos», і означає «посланець», «посол» чи «посольство», але також означало «[морське] відправлення», тобто «флот». Йшлося про когось, кого хтось інший, важливіший за нього відправляє кудись, з певним дорученням, завданням чи місією. Відповідно, це не було особисте завдання апостола, лише він представляв інтереси свого висланця, господаря. Апостол, отже, представляв інтереси свого господаря і повністю його репрезентував, будучи його «вустами, очима і вухами» підчас тривання своєї місії апостола.

Найкраще, здається, суть того, ким є апостол, передає наше поняття «посол»: до послів інших країн відносяться не як до приватних осіб, але як до самого голови держави, яку посол представляє, і якого думку він у даній країні транслює. Саме так і розумів роль своїх апостолів Ісус Христос, коли говорив: «Слуга не більший за пана свого, а посланий не більший за того, хто послав його» (Йн 13, 16). Також, в іншому місці говорить про репрезентативний характер апостолів, своїх учнів: «Хто вас приймає, той мене приймає; а хто мене приймає, той приймає того, хто мене послав» (Мт 10, 40). У юдаїзмі часів Ісуса Христа, на приклад у Мішні Беракот, говориться, що «посланець когось є якби сам той, хто його вислав» (Мішна Беракот 5, 5). Хоча, варто додати, що християнська ідея «апостолату» хронологічно випереджала ту, яка подана у Мішні Беракот.

У Новому Завіті «апостолами» є передусім Дванадцять учнів Ісуса Христа, яким передавалася їхнім Вчителем місія проголошення Євангелія. Дванадцять – це символічне число, яке нав’язує передусім до дванадцяти поколінь Ізраїля. Натомість тепер, коли Христос будує свою Церкву, яка є Новим Ізраїлем, представниками цих поколінь символічно є саме ці Дванадцять, вибрані Христом. Зрештою, в кінці часів Христос заповів цим Дванадцятьом, що вони «судитимуть дванадцять поколінь Ізраїля» (див. Мт 19, 28; Лк 22, 30).

Крім Дванадцятьох, апостолами називалися Павло, Тимотей, Варнава та деякі інші. У своїх Посланнях апостол Павло серед різних харизм називає також «апостольство» (див. 1 Кор 12, 28; Еф 4, 11), підкреслюючи, що це «Бог настановим деяких апостолами». Однак, це спільнота Церкви у особі її керівництва висилає тих чи інших апостолів з певною місією. На приклад, у Діяннях Апостолів читаємо: «Тоді апостоли і старші разом з усією Церквою схвалили вибрати кількох з-між себе і послати в Антіохію з Павлом та Варнавою: Юду, званого Варсавою, і Силу, мужів-проводирів поміж братами» (Дн 15, 22).

Учні Ісуса Христа, яких євангелісти називали «апостолами», репрезентуватимуть Христа навіть до кінця часів: «Ви, що пішли за мною: як новий світ настане, коли Син Чоловічий сяде на престолі своєї слави, сидітимете й ви на дванадцятьох престолах, щоб судити дванадцять поколінь Ізраїля» (Мт 19, 28). А поки що, Христос довіряє їм свою місію, щоб у його імені тепер вже апостоли кликали нових учнів: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: хрестячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа; навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав» (Мт 28, 19-20). Тут варто додати, що є два головні зовнішні критерії, щоб бути апостолом Ісуса Христа: по-перше, це означає отримати від Христа місію свідчити про Нього, завдяки особливому дару Святого Духа (див. Дн 1, 8), а по-друге, бути наочним свідком Його перебування тут на землі і потім Воскресіння (див. Дн 1, 21). Треба теж додати, що сам Христос не називав своїх учнів «апостолами», цей термін вже пізніше, між іншим під впливом Послань Апостола Павла, євангелісти почали вживати передусім по відношенню до Дванадцятьох.

Звичайно, назва «апостол» має ширше значення, аніж лише таке, що обмежувалося б тими Дванадцятьма Апостолами. І так вже було у первісній спільноті Церкви. Ті Дванадцять, а також – винятково – пізніший Апостол Павло, якого деколи називають «Тринадцятим Апостолом», становлять нерушимий фундамент Церкви Христової. Натомість кожен, кому доручена потім місія проголошення Воскреслого Христа чи Доброї Новини, є у певному сенсі «апостолом». Важливо лише – і це виразно видно у Діяннях Апостолів – щоб цю місію підтвердили оті Дванадцять або встановлені ними пастирі чи їхні наступники. Важливо також нагадати, що крім Дванадцятьох, Ісус Христос вибрав сімдесят двох інших і доручив їм подібну місію: «Після цього Господь призначив сімдесят двох інших і послав їх перед собою в кожне місто й місце, куди сам мав прийти» (Лк 10, 1). У певному сенсі, всі, які наслідують Христа і стають Його учнями, покликані бути «апостолами», звичайно не у юрисдикційному сенсі, як ті Дванадцять, що отримали владу від Христа: «Істинно кажу вам: Усе, що ви зв’яжете на землі, буде зв’язане на небі, і все, що розв’яжете на землі, буде розв’язане на небі» (Мт 18, 18), але у загальному сенсі, щоб бути свідками для світу, щоб бути «сіллю землі» та «світлом світу» (пор. Мт 5, 13-16).

Проте, саме Дванадцять становлять «фундамент», а не всяке апостольство як таке. І ця історична і персональна прив’язаність дуже важлива, особливо у світлі різних зловживань, самопроголошень себе «апостолами», чи теж вдавання, що хтось є апостолом. Про таких «фальшивих апостолів» говорить вже Апостол Павло: «Оті бо – то апостоли неправдиві, робітники лукаві, що вдають апостолів Христових» (2 Кор 11, 13). Подібно, коли Павло прибув до Ефесу, зібрав місцевих пресвітерів і промовляючи до них, між іншим сказав: «Я знаю, що по моїм відході ввійдуть поміж вас вовки хижі, які не щадитимуть стада. Та й з-поміж вас самих повстануть люди, що говоритимуть погубні речі, щоб потягнути за собою учнів» (Дн 20, 29-30).

З апостольством невід’ємно пов’язана місія ad gentes, тобто «у світі» чи «до людей, серед народів». Христос, висилаючи своїх учнів у такі місії, давав їм досить суворі інструкції, що мають робити і особливо – як мають відправлятися в таку місію: грошей не брати, торби не брати, другого вбрання також і т. д., повне мінімум. Що Христос хотів цим сказати? Дослівне прочитання таких інструкцій для Апостолів може привести на манівці. Хоча б тому, що в трьох євангельських текстах (Мк 6, 7-13, Мт 10, 1-15, Лк 9, 1-6), які описують ці настанови, Христос по-різному ставить наголоси, що саме брати, а чого не брати з собою. В Євангелії від Марка можна взяти з собою «палицю і сандалі», натомість у Луки Христос навіть палицю забороняє брати з собою. А у Матея ще радикальніше: не лише палицю чи гроші, але і взуття.

Скоріше за все, Євангеліст Матей, радикалізуючи устами Христа вимоги до Апостолів, протиставлявся тодішнім мандрівним філософам, кинікам (з латини: циніки), тобто рухові, який повстав у Греції ще у IV столітті перед Христом за справою Антисфена та його учня Діогена. Ці мандрівні проповідники вважали людське буття тут «марнотою», а всякі матеріальні блага – непотребом, тому і жили скромно, ходили босо, практикували аскетизм, коротко кажучи – були популярні в народі. Вплив киніків значно зменшився десь у ІІІ столітті до Христа, але знову відродився у добі розквіту Римської імперії, у І столітті після Христа, тобто саме в часі написання Євангелій. Звідси, як здається, і походить причина появи заборони навіть взуття для Апостолів, які вирушають на місію. Коротко кажучи, суть слів Христа не в деталях, бо вони прив’язані до місця і часу, чи теж до досвіду самого Євангеліста (у Матея, колишнього митаря, перераховані всі види грошей, які не можна з собою брати), лише у тому, щоб успіх місії прив’язувати до Божого супроводу, а не до людських засобів.

Учні Христа, пізніше названі Апостолами – це діти свободи, яких перш за все стосуються слова Христа з Нагірної проповіді: «Отож не турбуйтеся, промовлявши: Що будемо їсти, що пити й у що зодягнемося? Про все те побиваються погани. Отець же ваш небесний знає, що вам усе це потрібне. Шукайте перше Царство Боже та його справедливість, а все те вам докладеться. Не журіться, отже, завтрашнім днем; завтрашній день турбуватиметься сам про себе» (Мт 6, 31-34). Гроші, торби, друге вбрання, друге взуття – це все про майбутні потреби, на сьогодні ж – це просто тягар. Мати це все – це жити майбутнім, а не теперішнім. А Христос висилає своїх учнів на місію тут і тепер. Ось саме це і є суть Його слів, щоб нічого не брати, що є зайве на сьогодні, щоб повністю сконцентруватися тепер на своїй місії, а не думати одночасно про завтрашній день.

Апостол має стати перед людьми без зайвих тягарів, з повною довірою Богу і Його Провидінню, без будь-якого людського захисту і забезпечення. Вбранням Апостола має бути зовсім інша одежа: «Ви мусите надягнути повну зброю Божу, щоб за лихої години ви могли дати опір і, перемагаючи все, міцно встоятися. Стійте, отже, підперезавши правдою бедра ваші, вдягнувшись у броню справедливості і взувши ноги в готовість, щоб проповідувати Євангелію миру. А над усе візьміть щит віри, яким здолаєте згасити всі розпечені стріли лукавого. Візьміть також шолом спасіння і меч духовний, тобто слово Боже» (Еф 6, 13-17). Отже, не лише «жити минулим» є чимось не властивим для Апостола, але також «жити майбутнім». Як писали пізніше деякі святі, наголошуючи щоправда більш духовний вимір цих трьох періодів часу: «Залиште минуле Божому Милосердю, майбутнє – Божому Провидінню, а теперішнє віддайте Божій Любові».

Апостол Павло і апостольськість

Випадок Апостола Павла є досить показовим, бо це один з поза Дванадцятьох, який однак також є «фундаментом Церкви», причому у традиції Церкви та у її літургії названий навіть, поряд з Апостолом Петром, «верховним Апостолом». Апостол Павло постійно твердить, що це сам Христос вибрав і послав його, щоб бути Апостолом. На приклад, на початку Послання до Галатів Павло пише: «Павло, апостол – не від людей і не через посередництво чоловіка, а через Ісуса Христа і Бога Отця, що воскресив його із мертвих» (Гал 1, 1). Цим він захищає свій апостольський авторитет, напевно тому, що у декого у перших християнських спільнотах виникали сумніви, як хтось, крім Дванадцятьох, має такий самий статус?

Важливо однак додати, що крім невидимого і внутрішнього покликання Савла стати Апостолом Христа, відбулося також видиме підтвердження Церквою цього вибрання. Після свого навернення, Савло спочатку був прийнятий учнем з Дамаску Ананією (див. Дн 9, 10-16), а потім відбув подорож до Єрусалиму, до Дванадцятьох: «Прибувши ж у Єрусалим, він пробував пристати до учнів, та всі його боялися, не віривши, що він учень. Тоді Варнава взяв його, привів до апостолів і розповів їм, як він у дорозі бачив Господа і що говорив до нього, і як він проповідував відважно в Дамаску ім’я Ісуса. І він був з ними, виходячи і входячи до Єрусалиму та проповідуючи сміливо ім’я Господнє» (Дн 9, 26-28). Так само у Посланні до Галатів Павло пише, що прибув у Єрусалим до старших Церкви, щоб ті підтвердили його апостольську діяльність: «Згодом, по чотирнадцятьох роках, я знову пішов у Єрусалим з Варнавою, взявши з собою і Тита. А пішов я туди за об’явленням і явив їм Євангеліє, яке проповідую між поганами, особливо знатнішими, чи, бува, не дарма труджуся чи трудився» (Гал 2, 1-2). Іншими словами, Павло пішов довести керівництву Церкви, що проголошує не щось своє, лише ту саму Благу Вість, яку Христос заповів своїм учням-апостолам, і з якою вислав їх у світ.

Подібно як Павло отримав від Церкви зовнішній мандат проповідувати, так само і він передає його іншим (пор. 2 Тим 1, 6), і також заохочує потім тих, хто отримав від нього цей мандат через «покладання рук» на голову, передавати його далі, але робити це виважено (пор. 1 Тим 5, 22). При чому, це мандат не лише бути наступником Апостолів як таких, тобто як свідків Христа для світу, але теж мати подібну апостольську харизму, яку особисто мав Апостол Павло (пор. 1 Кор 2, 1-16). Зрештою, харизма «апостольства» у кожного може бути своя суто специфічна, і відрізнятися специфікою місії, способом проповідування, використовуваними засобами, аудиторією, до якої це апостольство скероване тощо. І знову таки, завжди ця особиста апостольська ініціатива чи іншими словами – апостольська ревність, повинна мати зовнішній мандат Церкви, між іншим для того, щоб служила єдності Церкви, а не черговим поділам у ній (див. 1 Кор 12, 1-31).

***

Підсумовуючи, належить сказати, що у Новий Завіт подає нам крім старого розуміння апостольства, яким є якась дійсність, чи просто «апостольство», у значенні «місія», «посольство», «завдання», у чому хтось бере участь (пор. Дн 1, 24-25), маємо теж відносно нове розуміння цього терміну, яке особливо розвинув Павло у своїх Посланнях, а саме, що «апостол» – це особа, що у випадку Дванадцятьох і теж Павла означає «безпосередній представник і речник Ісуса Христа», але також «продовжувач місії Христа». Крім того, бути Апостолом – це справа Божа, а не особистий вибір людей. Євангеліст Марко прямо так і пише: «І Він створив дванадцятьох, щоб були при Ньому» (Мк 3, 14). Тут використане те саме грецьке дієслово «poieo» (від якого наше «поет»), яке автор Книги Буття використовує при описі сотворіння світу. Апостоли – це нове Боже творіння.

Теологія апостольства та єпископату

Апостол – це той, який покликаний продовжувати справу Ісуса Христа, бути Його представником, говорити і діяти в Його імені, поширювати Його науку у часі і просторі серед усіх людей. Єдина і то суттєва різниця від звичайного проповідника Євангелія є така, що Апостол, тобто член Дванадцятьох – це наочний свідок Воскреслого Христа. Натомість, коли Апостоли померли, щоб це особливе апостольство не померло разом з ними, але продовжувалося у Церкві і надалі, вони передали цю свою харизму своїм вибраним учням, яких пізніше почали називати «єпископами», а ця «передача», що заключала в собі апостольську харизму і владу, стала називатися «апостольським наступництвом» (successio apostolica).

Першим, який почав говорити про особливий статус єпископів у Церкві, був Климент Римський (+99) у своєму Посланні до Коринтян. Він пише, що Бог послав своєму народові Христа, Христос – Апостолів, а Апостоли потім – єпископів, які власне продовжують цю лінію (див. Перше Послання до Коринтян, 40. 42). Далі, цю думку розвивав Ігнатій Антіохійський (+107), згідно з яким належить пам’ятати, що «без єпископа нехай ніхто нічого не чинить, що стосується Церкви» (Послання до Смірнян, 8). Саме Ігнатій Антіохійський перший раз в історії вживає прикметник, який походить від іменника «апостол», а саме – «апостольський». Пише про це на початку Послання до Траллійців, говорячи там про «апостольський звичай». Пізніше цей прикметник стане однією з чотирьох основних ознак Церкви Христової, що і постановив Константинопольський Собор у 381 році.

Натомість Іриней Ліонський (+202) твердить, що єпископи є гарантією правовірності вчення Церкви, так як безперервно передають його суть, починаючи від Апостолів. Загалом, весь єпископат Церкви є репрезентантом на сьогоднішній день тих Дванадцятьох Апостолів, яких покликав Христос і на яких заснував свою Церкву (див. Проти єресей, 1. 10. 2). До речі, саме Іриней почав говорити про такий звичай, що кожен єпископ Церкви – якщо би дослідити – походить від одного з Дванадцятьох Апостолів, єпископ Риму натомість бере свої початки від Апостола Петра. Звідси, від самого раннього часу у Церкві пильно дбали, щоб нових єпископів висвячували також «спадкоємні» єпископи, тобто такі, яких «єпископський родовід» починається від Дванадцятьох, і ніяк інакше.

Автор важливого ранньохристиянського твору «Апостольська Традиція», яким довший час вважали Іполіта Римського (б. +235), говорить вже досить виразно про триступеневу церковну ієрархію, і що єпископи, пресвітери та диякони отримують свій уряд через «покладання рук і освячуючу молитву» єпископа (див. Псевдо-Іполіт, Апостольська Традиція, 2-7). Ці два елементи, а саме «покладання рук» і також «молитва» показують, що апостольство чи теж «апостольське наступництво» розумілося у ранній Церкві не лише горизонтально, як передача від попередника наступнику апостольських повноважень, але також і передусім вертикально, коли при кожних таких свяченнях прикликався Святий Дух, щоб «освятив у правді» кандидата на це апостольське служіння.

Згідно вчення ІІ Ватиканського Собору, кожен окремо взятий єпископ тоді є репрезентантом Дванадцятьох, коли є в єдності з цілою сьогоднішньою Колегією Єпископів на чолі з наступником Петра, єпископом Риму (див. ІІ Ватиканський Собор, Конституція Lumen gentium, 20-23). Отож, всі єпископи Церкви, які сьогодні живуть на землі і мають своє походження, дане їм через хіротонії (єпископські свячення), від Апостолів, становлять для вірних сьогодення Колегію Дванадцятьох Апостолів. Звідси, слова Христа, сказані свого часу Апостолам: «Хто слухає вас, мене слухає» (Лк 10, 16), на сьогодні реалізуються і актуалізуються у єпископах.

Тут виникають лише дві труднощі, які є одночасно питаннями: єпископи, які не є в єдності з єпископом Риму (і через це, одночасно, з абсолютною більшістю єпископів світу), на приклад православні, які мають зосібна «апостольське походження» завдяки законній хіротонії, репрезентують чи ні Дванадцятьох, якщо не мають зв’язку з одним з Дванадцятьох, і то першим серед них – з Петром? Це питання в повні так і не вирішене на сьогоднішній день. Напевно, в деякій мірі православні єпископати репрезентують Дванадцятьох, але теж напевно цій репрезентації бракує повноти, тобто зв’язку з тим, хто в новозавітних списках Апостолів постійно знаходиться на першому місці, тобто має примат. Звідси постійною вже темою останніх екуменічних зустрічей є саме вияснення ролі Єпископа Риму у Церкві.

Маємо чотири списки всіх Дванадцятьох Апостолів у Новому Завіті, і всюди на першому місті поміщений Петро. Це в Євангелії від Матея 10, 2-4, в Євангелії від Марка 3, 16-19, в Євангелії від Луки 6, 13-16 та в Діяннях Апостолів 1, 13. Щоправда, в цьому останньому списку з Діянь Апостолів вже немає Юди Іскаріота, проте незабаром долучить до групи Апостолів Матій. Євангеліє від Йоана подає лише деякі моменти покликання деяких учнів, зрештою, в інших Євангеліях теж маємо такі окремі описи покликань. Проте саме повні списки, коли перераховуються всі Дванадцять Апостолів, мають різний порядок, проте Симон-Петро незмінно на першому місці. Потім вже різні ідеологи починають змінювати цю послідовність, ставлячи наприклад Апостола Андрія на перше місце, як хоча б видно в російсько- чи україномовній Вікіпедії під гаслом «12 апостолів», що абсолютно незгідне з євангельськими текстами.

Натомість друга трудність-питання стосується предмету «апостольського наступництва». Якщо говоримо, що через successio apostolica передається кожному черговому єпископу влада та уряд Апостолів, то як бути з пророцьким та харизматичним виміром апостольства? Наприклад, такий вимір мав теж – крім влади та уряду – Апостол Павло. Такими були апостоли, які у первісній Церкві громадилися у спільнотах поза Єрусалимом, тобто були не з числа Дванадцятьох, і головне – не були вибрані безпосередньо Христом, лише якимось чином, під натхненням Святого Духа, почали проповідувати Євангеліє. Такими були наприклад деякі апостоли в Антіохії, що прибули туди з Кіпру та Кирени, однак Апостоли в Єрусалимі, ті з числа Дванадцятьох, довідавшись про цих інших, вислали до них посольство в особі апостола Варнави (див. Дн 11, 19-30). До речі, саме в тому часі в Антіохії учнів Христа перший раз названо «християнами» (див. Дн 11, 26).

І хоча еклезіальне походження цих «апостолів в Антіохії» є досить непевним, на відміну від походження Дванадцятьох, напевно стали проповідувати під впливом якихось інших проповідників, які в свою чергу почули Благу Вість від Апостолів у Єрусалимі. Чи були ті «антіохійські апостоли» уповноважені Дванадцятьма чи ні – не відомо, проте після візиту Варнави, і пізніше Савла (див. Дн 11, 25-26), ці представники Дванадцятьох підтвердили їхнє апостольство. У всякому разі, це питання, а саме – про інші виміри апостольства, також досить актуальне в екуменічному діалозі, особливо з протестантськими представниками християнства. Зрештою, дискусія про це триває ще з початку ХХ століття, особливо у німецькому богословському середовищі (див. Walter Kasper, Kościół Katolicki. Istota. Rzeczywistość. Posłannictwo, Kraków 2014, s. 339).

Важливим теж богословським виміром апостольства, що випливає з уважного прочитання Євангелій і тих настанов, які Христос дає своїм учням, є не лише бути Його репрезентантами чи представниками, якими є посли чи висланці, але учні Христа мають бути передусім знаком, який показує народам Царство Боже, спасіння, тим знаком, що наближає до Христа, до Бога, знаком любові Бога і також знаком братерської любові. Апостоли, які «покинули все і пішли за Христом» є знаком також «майбутнього віку», знаком Царства Божого, тобто чогось іншого, що якісно повністю перевершує все дочасне і навколишнє. Апостоли живуть у світі, але повинні бути «не від світу», про що і молився Христос за своїх учнів: «Не молю, щоб ти узяв їх від світу, лише – щоб зберіг їх від лихого. Вони не від світу так само, як і я не від світу» (Йн 17, 15-16).

«Бути не від світу» не означає однак «бути ідеальними». Вже серед перших Дванадцятьох були слабкі, часом зневірені, а навіть один зрадник, який зрештою вчинив самогубство. Євангелісти, які писали Євангелія багато десятків років після Воскресіння Христа, ніколи не приховували ані покликання Христом Юди Іскаріота, ані не виключали його зі списку Дванадцятьох. Христос будує свою Церкву на Апостолах, тобто на людях, які мають всі наслідки первородного гріха, і хоче цим підкреслити, що з одного боку це не людські мудрість і здібності є гарантією сили Церкви, лише Божа благодать, а з другого боку, що Церква – це не «ідеальна спільнота досконалих», лише крихка спільнота грішників, які прямують до святості силою Божої любові.

Апостол Павло часто підкреслював еклезіальний, тобто церковний вимір «апостольства», а саме, що їхнім завданням є громадити вірних у «спільнотах спасіння», у яких має служитися Євхаристія, проповідуватися Євангеліє та квітнути життя на взірець Христового. Також апостольство ще і в тому має еклезіальний характер, що воно не «належить» якійсь локальній спільноті, лише цілій Вселенській Церкві: апостол є «апостолом Церкви», а не якогось місця чи якогось народу. Натомість у конкретному місці і часі, апостол є тим, хто встановлює тут фундамент Церкви, а також церковну дисципліну та звичаї. Саме так Павло засновував нові християнські спільноти по місцям, надаючи їм одночасно правила чи теж пишучи пізніше до них свої Послання, і залишаючи теж після заснування «пресвітерів», тобто «старших» у даній спільноті.

Апостоли: свідки, служителі, слуги

Підсумовуючи як біблійні витоки апостольства, так і богословські роздуми про цю дійсність у Церкві, варто підкреслити три основні елементи, якими мають характеризуватися Апостоли Ісуса Христа, а також їхні наступники: свідоцтво (грец. martyria), літургія (грец. leiturgia), служіння (грец. dikonia). Апостол – це співпрацівник самого Бога, того Бога, Який будує тут на землі своє Царство саме руками Апостолів. Причому це Царство має не замінити світ і світське (чого спроби не раз були в історії), але бути у світі, як світло і як сіль. Апостол – це не лише проповідник, але також і пастир, відповідальний за доручених йому овець, і який теж готовий життя своє покласти за них (пор. Йн 10, 11; 15, 13).

На сьогоднішній день у Католицькій Церкві апостольське служіння виконують передусім єпископи, пресвітери (священники) і диякони. ІІ Ватиканський Собор так про це говорить: «Христос, якого Отець освятив і у світ послав, через своїх апостолів зробив їхніх наступників, тобто єпископів, учасниками своєї посвяти і місії; а єпископи правомірно передали деякі обов’язки свого служіння, різною мірою, різним особам у Церкві. Отож божественно встановлене церковне служіння здійснюють різні чини – ті, що віддавна звуться єпископами, пресвітерами, дияконами» (Конституція Lumen gentium, 28).

Апостоли і їхні наступники є гарантією правовірності навчання у Церкві, єдності віри і спільноти Церкви. Звідси всі поділи серед Церков, що називаються між іншим «апостольськими», є завжди болісними і потребують зцілення та поєднання, щоб було «одне стадо і один пастир» (Йн 10, 16). Так само, у зв’язку з різними розуміннями «апостольства» у Церкві, не повинно виникати протиставлення «уряду» і «харизми», так як Апостоли поєднували ці характеристики в собі, звідси і їхні прямі наступники, єпископи, повинні поєднувати ці два елементи, що взаємодоповнюються і поєднуються любов’ю.