Пишу напередодні його ювілею, оскільки не впевнена, що потраплю на конференцію його пам’яті. Там я би розповіла про просвітницьку діяльність пана Ігора в Фейсбуці. Але тут, слава Богу, є довільний формат, у якому можна з ним поспілкуватись на осанве ;) . І поділитись з читачами неформатними спогадами про нього. Чи радше — міркуваннями. Думаю, що це пану Ігору сподобалося б. Принаймні, він би зрозумів. Він взагалі мав талант розуміти і відчувати речі далеко за межами звичайного сприйняття. У частини його численних учнів, друзів та знайомих були (і є) щодо цього свої версії, досить різні. Можливо, бажаючі будуть їх оприлюднювати. Спробую зробити це тому, що у чомусь ми з ним якщо не співпали, то доторкнулись якимись гранями, котрі бути хоч і неспівмірні за масштабами, але — сродні по суті.

Отож, почну з випадку, коли я припустила таку сродність упевненіше, ніж лише з попередніх його філософсько-релігієзнавчих дописів про життя (та їх обговорень) у Фейсбук. Йшов 2013 рік, літо поступалось осені, і мені раптом захотілось перечитати (учергове) одну книгу, яка, при пошуках іншої по роботі, наче сама вклалась мені до рук. Я зраділа й пірнула у неї, занурившись у твір Професора, котрий не так придумав, як описав світ, де “історія стала легендою, а легенда перетворилась у міф”. Це читання породило стійке враження, що до мене через текст хтось намагається достукатись, щоб попередити про значні події, до яких слід готуватись. Я задумалась, про всяк випадок потренувалась випекти лембас і обережно написала про це все у Фейсбук. Не те, щоб я сподівалась на якісь суттєві реакції-пояснення, але все ж хотілося хоч якогось відклику — ану ж хтось досвідчив щось подібне. Перша, і то дуже швидка вподобайка була від пана Ігора. Він, здається, зрозумів, чи не єдиний з моїх друзів, що я мала на увазі. В мене тоді склалось таке враження, що він теж на щось чекав і до чогось готувався.

Ну, звісно, багато хто з думаючих людей у той час не без напруги очікував, що буде із планом Асоціації з Євросоюзом, до якого начебто підходили наші тодішні керманичі. Але, здавалося б, до чого тут можливі попередження, передавані невідомо ким якимось химерним шляхом? До чого тут взагалі релігія, духовне, і хто, окрім журналістів та блогерів, може доставляти якісь інсайди? Хто міг точно знати, що готується у верхах і який шлях очікує тих, хто прагнув повертатись у свою цивілізацію? Я припустила — хто, і мене розпирало обговорити мої припущення, й це було можливо тільки з паном Ігорем. А чому? Бо він — правдивий філософ, що вмів чудуватись, релігієзнавець, достатньо мудрий, щоб не бути “чоботарем без чобіт”, історик, що глибоко вивчав традиції та розумів нетрадиційне, наставник, що вмів бути “брахманом”. Я підступала до розмови з неформатної теми поступово, маленькими кроками, натяками. Намагалась максимально раціоналізувати свої здогади і їх виклад (аякже, я ж досвідчений академічний науковець, а не якась там фантазерка з ролівки). Це не був один цілісний наш діалог — радше, окремі його фрагменти, коли осінь настала й мужнішала.

І от — сталось! Стало ясно, до чого треба було готуватись. І навіть — хто попереджав. Він теж знав — і напевно об’ємніше за мене. А чому? Бо сродне зрозуміліше сродним. Що там написано у святих книгах різних релігій про багатогранне спілкування між собою різних створінь Божих? Між ними нема непрохідних бар’єрів, і їх взаємодія може давати різні плоди...

Я думаю, зараз пан Ігор має цікаве спілкування у засвітах, і навіть сподіваюсь колись розділити його тамтешні польові дослідження — ну, хоча б якусь їх частину. Не впевнена, чи хтось зрозуміє мій ризикований цей виклад, окрім нього. Так чи так, вірогідно, всі, хто його знав, погодиться, що він був незвичайною людиною. Настільки людиною, щоб мати людські складнощі, переваги та долю. І настільки незвичайною, щоб мати щось більше. Огидні орки вкоротили його земний шлях. Однак його світло продовжує світити й тут, наснажуючи наші сили для перемоги (дякуємо Вам, пане Ігоре!). І тому – “Ніч мине!”