Перефразовуючи Олену Телігу, яка писала: «Життя – це боротьба, а боротьба – це справжнє життя», скажемо: історія Церкви – це постійна боротьба, а боротьба – це історія Церкви. Боротьба за чистоту віри, обряду, за право гордо піднімати стяг істинної ортодоксії.

«У сучасній мові слово ортодоксія (грец. «православ’я», «правовірність») означає прихильність якій-небудь догмі, якій-небудь ідеології, що приймається буквально, і більш-менш відповідає поняттю консерватизму, настійливого дотримання порядку речей, що склалися раніше. Ортодоксом ми називаємо людину, що зберігає вірність початковим формулюванням того або іншого учення і що не допускає в них жодної зміни, на відміну від тих, хто в процесі розвитку ухиляється від вихідного сенсу далеко убік.  Таким чином, будь-яка догматична ідеологія - релігійна, соціальна або політична - містить в собі можливість своєї власної ортодоксії. Наприклад, кажучи про лютеранську, фрейдистську або марксистську ортодоксію, зазвичай мають на увазі консервативну і, як правило, безплідну прихильність букві учення Лютера, Фрейда або Маркса - прихильність, що протистоїть пізнішій інтерпретації і творчому розвитку первинних ідей.   Переважно ми заводимо мову про ортодоксію, стикаючись з людськими претензіями на непогрішиме дотримання істині. У цьому факті виражається потреба людей в загальному визнанні і в пошані до успадкованих цінностей, а також до осіб, що їх зберігають та представляють. В результаті, ортодоксія обертається зручним способом виправдання не стільки консервативних ідей, скільки консервативних поглядів людей, що їх дотримуються, і нерідко виявляється свого роду психологічною маскою, що прикриває їх нерішучість і духовне безпліддя. Хто не здатний або не наважується на створення чого-небудь нового в своєму житті, той фанатично чіпляється за ортодоксію того або іншого сорту, знаходячи в ній джерело своєї значущості, авторитету і навіть влади, виставляючи себе охоронцем і розпорядником істини, захисником форми, тлумачем букви. Кінець кінцем ці люди перетворюють так звану ортодоксію на прокрустове ложе, на якому піддають ампутації саме життя ради пристосування її до вимог догми». [1]

Напевно, що й без цього аналізу, більшість сприймає термін ортодоксія (православ’я, правовір’я) як щось древнє та ветхе днями, але поза тим всім основна маса цих же людей, гордо величають себе ортодоксами, вказуючи на своє буття як на останній оплот істини. При цьому, відразу і не скажеш, що відрізняє цих ортодоксальних християн, від таких же ортодоксальних юдеїв, що в норковій шапці чи в хасидському капелюсі прямують до Стіни Плачу, від ортодоксальних мусульман які з поясом шахіда намагаються прорватися то до цієї ж стіни де моляться ортодоксальні євреї то до церкви в якій взивають до Бога ортодоксальні християни. Я свідомий, що таке порівняння може викликати бурю спротиву в умах надто ортодоксальних, але це буря в стакані води. Бо чи взивають такі особи ім’я Христове, чи кличуть до Яхве, чи до Аллаха, на престолі їхньої молитви, в переважній більшості, власні переконання і віра в істинність особисто-ортодоксальних догм, а вже потім Бог, якого, як твердять, вони славословлять.

Трагедія Церкви в тому, що окремі особи чи групи осіб які в ті чи інші часи стояли (стоять) на чолі Церкви (Церков), захоплюючись богословствуванням - забували про Бога, прагнучи християнізувати - забували про самого Христа, націлившись на ортодоксальність (православність/правовірність) – зберігаючи обкладинку Євангелія, спотворювали його суть. Задля збереження ортодоксальності церковні чільники долучали до християнства державну владу аж поки світська влада не ототожнила свої прямі функції з Церковними. З однієї сторони інакше й бути не могло, бо імператори перш за все були людьми зі своїми слабостями й уподобаннями, але поєднання держава і Бог тільки звучить гарно, в реальності ж воно інколи несе руїну не меншу, а то й більшу ніж влада безбожна. «…верховенство в церкві у всіх відносинах фактично належало царю, а не патріарху. Це положення справи в церковних колах не тільки не вважалося ненормальним, але навіть визнавалося офіційно / 118 / соборами як безперечний і навіть богоустановленний порядок. В офіційному привітанні царю Федору Івановичу з нагоди його вінчання на царство (в 1584 р.) Митрополит, повторюючи теорію Йосипа Волоцького, говорив: «Вас (царів) Господь Бог замість себе обрав на землі і на свій престол підніс». (…)  Собор 1660 р., не вагаючись, визнав, що земний бог має над церквою рівні права з небесним богом - «йому ж (царю) свою церкву Господь передав», - і санкціонував права царя, створені за традицією, «скликати священний собор», «про добро церковне дбати» і «про добробут православних церков піклуватися». Ця «ретельність» і «піклування» про церковну благочинність і благоустроєність отримала формальне вираження у Соборній Постанові, яка починається главою про богохульника і церковних бунтівників. Богохульників цар зобов'язується «вишукувати» і «карати, спалювати», «заколотники», які під час богослужіння дозволять собі «Говорити непристойні мови» патріарху або митрополиту, або архієпископу і т. д., до «священицького чину» включно, віддаються «торгової страти», а чолобитники, що подають в церкві чолобитні царю, патріарху або іншим владі, аудієнцій в яких зазвичай було дуже важко домогтися, караються тюремним ув'язненням. «Меч матеріальний» захищав кліриків, а до речі, і самого главу церкви, не тільки від «бунтівних» і єретичних виступів, але навіть і від зайвого неспокою.»[2]

Ми часто чуємо й говоримо про страхіття перших трьох сторіч після Різдва Христового, про мільйони мучеників які загинули внаслідок переслідування язичницької державної машини. Тільки лінивий не згадує часів «темного» середньовіччя та інквізиції, вказуючи на них як на найбільше зло яке на думку цих осіб свідчить про недосконалість ба й навіть гріховність Католицької Церкви, але при цьому ці ж самі особи стидливо замовчують приблизно той же період з тисячами жертв в історії московського царства, наприклад, періоду Івана Грозного. Історія не знає числа жертв цього ортодоксального тирана якого окремі російські історики, намагаються зобразити у вигляді релігійно-філософського мислителя з надломленою долею, достеменно відомо про чотири тисячі замордованих із числа московської знаті, їх імена, в кінці свого життя, цар вписав у списки які розіслав по всіх монастирях для поминання. А якщо була знищена така кількість тогочасної московської еліти то на загал, можемо сміливо твердити про десятки тисяч невинних жертв. Російський історик С. М. Соловьйов, писав, що свій народ цар «ще більше привчав до катувань, вогнищ і плах; він сіяв жахливим насінням – і страхітливі були жнива». По його наказу Малюта Скуратов задушив митрополита Філіпа, який намагався протестувати проти цього страхіття. Але виявляється є чимало людей яких вся ця минувшина, наповнює не жахом, а благоговінням. Якщо проголошення святою імператриці Ірини, яка наказала осліпити власного сина ще можна пояснити прагненням продемострувати важливість торжества Православія над іконоборством то спроби канонізування прихильниками ортодоксальної опрчини, не митрополита Філіпа, який насмілився виступити супроти царя-батюшки, а саме Івана Грозного приводять до серйозних роздумів над сучасним станом православія.[3]

Не менш трагічною є історія Никоновської реформи, але в цій історії спостерігаємо цілком протилежну ситуацію, поза всіма переслідування Никоном своїх противників, в основному там відбувалися не масові вбивства, а масові самознищення. «Селяни натовпами знімалися з насиджених місць, йшли в глухі ліси Півночі і Зауралля, не боячись ні переслідувань уряду, ні анафем духовних пастирів. Рік від року збільшувалася кількість масових самоспалень. У вогні нерідко люди гинули сотнями й тисячами. Наприклад, на початку 1687 року в Палеостровском монастирі спалили більше двох тисяч чоловік. 9 серпня того ж року в Березові Олонецького повіту - більше тисячі. І подібних фактів було безліч.

 Про все це Авакум добре знав і всіляко спонукав старообрядців до самоспалення. В "Посланні до якогось Сергія" він писав: "Найбільше ж в нинішній час в нашій Росії самі у вогонь йдуть від скорботи великої, ревнуючи по благочесті, як і древні апостоли: не шкодують себе, але Христа ради і Богородиці на смерть йдуть". У цьому ж посланні Авакум розповідав про одного з таких масових самоспалень: "Брате, брате, велика справа, що в вогонь посадять: чи пам'ятаєш в Нижегородський межах, де я народився й жив, тисячі з дві і самі дорогенькі від лукавих тих духів забігли у вогонь : розумно вони вчинили, тепло собі знайшли, цією спокусою тамтешнього випробовування уникнули ". Протопоп радив Сергію: "Що ти задумався? Не барись, не розмірковуй багато, піди у вогонь, - Бог благословить. Добро ті зробили, котрі у вогонь забігли ... Вічна їм пам'ять".

 Тільки в 1675-1695 роки було зареєстровано 37 "ґарєй" (тобто самоспалень), під час яких загинули не менше 20000 осіб. Таким чином Авакум став першим і чи не єдиним проповідником масових суїцидів у світових релігійних навчаннях».[4]

Певна річ, окремі діячі інквізиції виявляли надто велику ревність на захисті ортодоксії Католицької Церкви, особливо обросла жахливими легендами історія іспанської інквізиції, але й їхня судова діяльність не йде в ніяке порівняння із жертвами у Візантійській імперії - починаючи від Медіолянського едикту і до завершення періоду іконоборства. Число вбитих, скалічених: виколоті очі, відрубані руки, кастровані - не піддається рахунку. Іконоборець Констянтин V «... багатьох ченців повбивав ударами бичів, і навіть мечем, і незліченна безліч засліпив; у деяких обмазували бороду спуском воску та олії, підпускав вогонь і таким чином обпікав обличчя та їхні голови; інших після багатьох мук відсилав у вигнання». Майже через століття, імператриця Феодора: «мріяла про славу винищення єретиків, і за її наказом Павлікяанам було запропоновано на вибір: звернення в православ'я або смерть. Після відмови павлікіан змінити релігійні переконання, в місцевість Малої Азії, населену ними, були направлені з каральними експедиціями три воєначальники: Аргір, Судан і Дука. Від рук імператорських інквізиторів під тортурами загинуло близько ста тисяч чоловік: "одних павлікіан розіп'яли на хресті, інших прирекли мечу, третіх - морській безодні. Близько десяти міріадів становило число загублених, їх майно було відправлено і доставлено в царську казну» .[5]

Ймовірних причин по яких ці жахливі історії не відомі серед широкого загалу може бути кілька. Те, що відбувалося у Візантійській чи Російській імперії, відбувалося, як правило, без суду і слідства. На відміну від інквізиції Католицької Церкви, де кожен випадок детально фіксувався судовими виконавцями, Схід, з такими дрібницями як окрема людина не бавився. Дещо відійду від теми, щоби для порівняння розповісти історію не так давнього часу. На відстані кілька десятків метрів від нашої новозбудованої церкви було поховання німецьких солдатів. Років три-чотири тому назад, в село приїхало декілька чоловік зі Львівщини, які займаються викопуванням і перепохованням решток німецьких вояків. Мені доводилося чути про німецьку педантичність, але те, що я побачив - вразило. Якщо тіла радянських солдат, у кращому випадку находили спочинок у братських похованнях і здебільшого було невідомо хто і де, то в цьому випадку, приїжджі мали документ з німецького архіву за підписом лейтенанта похоронної команди, на якому детально до одного метра була розмальована схема поховання, в кожній могилі, а їх було, здається 41-а, на зітлілих рештках знаходився солдатський медальйон з вибитим на ньому номером. Навіть тепер, більш як через шістдесят років, по даному номеру в архіві ідентифікували кожного загиблого. До речі, ховали їх не в 41-у, коли німці наступали, а 44-у, коли уже втікали на Захід. Росія ж, вона відносилась до своїх солдат відомого як: «Бабы, ещё нарожают». Тому документальні свідчення відносно людських трагедій Східних імперій, як правило, мають місце коли згадуються якісь визначні постаті рівня святого Івана Дамаскина чи Максима Сповідника, або коли говориться про масштабні трагедії з числом у кілька тисяч осіб. З іншої сторони, захоплений турками Константинополь міг втратити велику частину своїх історичних документів.

Напевно, що причин непопулярності тем східних і московських церковно-державних трагедій можемо нарахувати ще й більше, але певно, що основною із них є спільна ненависть до Католицької Церкви зі сторони Православної і Протестантських Церков. Ця нелюбов дійшла до певної межі на Україні, в поберестейських часах вже йшлося про Унію між Православною Церквою і кальвіністами. До об’єднання не дійшло (цікавий би напевно вийшов симбіоз?), але популяризація теми інквізиції цими двома сторонами та інших схожих трагічних тем в середовищі Католицької Церкви, породила масу надуманих історій та легенд. Ось так, на протязі кількох століть і змагались за першість хто більше бруду виллє, а до них ще приєднувалися атеїсти й агностики.

З вищенаведеного може випливати, що лише чільники та вірні Візантійської, Московської і Католицької Церкви мають замарані людською кров’ю руки, але воно не так як виглядає на перший погляд. Очима документів, звернемо свій погляд на наймолодшого учасника церковної спільноти, а за одно і найбільшого противника Католицької Церкви – протестантизму. Поглянемо як боролися за свою ортодоксію Лютер і його послідовники.

   Коли згадують термін інквізиція то, як правило, в цьому контексті говорять і про полювання на відьом. Та поза тим всім, що саме папа Іннокентій VIII 1484 року,  видав відому буллу проти відьом, а протестантські держави на все горло викривали і продовжують викривати Ватикан в усіх можливих злочинах проти людства, з документів проглядає, що в цій історії не все так гладко. Виявляється слова «держи злодія», - придумали не сьогодні і не у нас.

«У 1535 році Женева під впливом свого союзника, Берна, стала протестантським містом. Головним провідником реформ у місті був Гійом Фарель. Саме він умовив Кальвіна залишитися в Женеві і домігся для нього посади проповідника і вчителя богослов'я, для того, щоб той міг організувати в місті новий церковний устрій. Кальвін взяв за зразок старозавітну Ізраїльську державу, яка несла відповідальність перед Богом за все суспільство і за кожну окрему людину в усіх сферах життя: громадській, особистій, релігійній і світській. Кальвін вважав за можливе керувати моральністю, караючи як плотських грішників, так і лжепророків. За погодженням міської ради була створена теократична Женевська республіка. Але дуже скоро, в 1538 році, Кальвіна з Фарелем вигнали з Женеви за деспотизм і суворість.

Через три роки міська рада знову запросила Кальвіна в Женеву і погодилась на виконання усіх його умов. Була заснована так звана консисторія, що зосередила в своїх руках всю повноту як світської, так і релігійної влади».[6]

«З 1541 року «женевський Папа» встановлює релігійну диктатуру і панує аж до смерті. У Женеві була створена така диктатура, про яку папство могло лише мріяти. Кальвін, пам'ятаючи «блаженні бідні» (а саме так в оригіналі у Луки, без «духом», це просто стара вставка-тлумачення), був проти зайвого збагачення. Один раз він навіть сказав, що народ треба тримати в бідності, інакше він перестане бути покірним волі Божій. Всі громадяни були підпорядковані прискіпливої опіки в повсякденному суспільному і особистому житті. Порушення дисципліни каралося (за рішенням консисторії чи синоду) різними заходами покарання аж до смертної кари. Не можна було співати світські пісні, танцювати, досхочу їсти, а тим більше пити, ходити в світлих костюмах. Були введені обмеження навіть в їжі і одязі, страшним проступком вважався гучний сміх на вулиці. За невідвідування церкви покладався штраф, сумнів в тій чи іншій християнської «істини», як її трактував Кальвін, каралося смертю на вогнищі. При цьому багаття інквізиції Кальвіна вже не влаштовували - надто м'яке покарання. Занадто швидко встигав померти гидкий єретик. При Кальвіні з'являється мода палити неугодних на «повільних вогнищах» - на сирих дровах. Пізніше саме такий спосіб утвердження істинної віри буде практикуватися в Росії. Людське життя немов втратило всяку ціну в Женеві. Але ще жахливішою була та жорстокість, якою відрізнялося саме судочинство. Тортури були необхідною приналежністю всякого допиту - обвинуваченого катували до тих пір, поки він не визнавав звинувачення, часом в уявному злочині. Дітей змушували свідчити проти батьків. Іноді простої підозри достатньо було не тільки для арешту, але і для засудження. У пошуках єретиків Кальвін був невтомний. Хоча кількість жертв, спалених на вогнищах, не вражає в порівнянні із загальним числом спалених в Європі, але Женева була містом маленьким (приблизно 13 тис. до приїзду Кальвіна), так що відсоток був не тільки витриманий, а й перевищений. Саме тому багато стали називали Женеву «протестантським Римом», а Кальвіна - «протестантським женевським Папою».[7]

«Перші роки правління Кальвін розправлявся в основному з єретиками, але через чотири роки згадав про відьом. Уже в 1545 році більше 20 чоловіків і жінок були спалені на багатті за звинуваченням у чаклунстві та розповсюдженні різних хвороб. Про моральне обличчя городян Кальвін теж не забував, і в 1546 році був засуджений цілий ряд вищих посадових осіб міста, у тому числі генеральний капітан і перший Сіндіка, за такий страшний злочин, як участь в танцях. Справа, правда, обмежилася суворим навіюванням і принесенням публічного покаяння.»[8] Всього «З 1542 по 1546 рік у Женеві було прийнято 58 смертних вироків та 76 декретів про вигнання з міста. У 1555 році були розгромлені останні противники Кальвіна - лібертіни. За час життя Кальвіна в Женеві в місті поступово встановився режим, що нагадував теократичну диктатуру.»[9]

«У Швейцарії з початку XVI до середини XVII століття було знищено відьом в два рази більше, ніж за той же період в католицьких Іспанії та Італії разом узятих.»

«Відьмам при Лютері стало жити ще страшніше, ніж при розгулі святої інквізиції. Лютер був схиблений на дияволі в самому буквальному сенсі. Основоположник протестантизму бачив підступи диявола всюди. Як писав історик і філософ В. Леккі, «Віра Лютера в диявольські підступи була вражаюча навіть для його часу». Дослідники підрахували, що в його писаннях диявол згадується частіше, ніж бог. «Ми всі - полонені диявола, який є нашим повелителем і божеством.» - Писав сам новоявлений борець з бісовщиною, - «Тілом і майном ми покірні Дияволу, будучи чужинцями і прибульцями в світі, повелителем якого є Диявол. Хліб, який ми їмо, напої, які ми п'ємо, одяг, який носимо, та й саме повітря, яким дихаємо, і все, що належить нам у нашій тілесного життя, все це від його царства ». (…)

Крім диявола, головними ворогами людства Лютер вважав євреїв і розум. Спочатку Лютер взявся за євреїв, повністю повторюючи шлях папської інквізиції - та точно також починала свій славний шлях в Іспанії. Методи боротьби теж новизною не відрізнялися: «Спершу потрібно підпалити їх синагоги чи школи і поховати в бруді все, що не згорить, щоб жодна людина більше не побачила ні каменю, ні золи, що залишилися від них. Це має бути зроблено задля слави нашого Господа і всього християнського світу »- проповідував Лютер. - «По-друге, я раджу вам знищити і зрівняти з землею їх оселі. Бо і в них вони переслідують ті ж цілі, що і в синагогах ».   

Що стосується відьом, то ставлення Лютера було однозначним. Ворожок Лютер називав «злі чортові повії» і до глибини душі ненавидів. «Ніякого співчуття - їх необхідно без зволікання зрадити смерті. Я всіх би їх охоче сам спалив », - вигукував батько Реформації. Лютер невпинно вимагав виявляти відьом і спалювати їх живими. «Чаклуни і відьми, - писав він в 1522 році, - є зле диявольське кодло, вони крадуть молоко, накликають негоду, насилають на людей порчу, силу в ногах віднімають, катують дітей у колисці, примушують людей до любові і сексу, і нема числа підступам диявола». Не дивно, що в процесах над відьмами в Німеччині було засуджено на смерть чоловіків, жінок і дітей набагато більше, ніж в будь-якій країні. Після смерті Лютера в протестантських областях Німеччини мисливці за відьмами божеволіли навіть більше, ніж у землях, що залишилися католицькими. Історик Йоганн Шерр писав: «Кожне місто, кожне містечко, кожне прелатство, кожен дворянський маєток в Німеччині запалював багаття». За виразом розкаявшогося фон Шпеє, «по всій Німеччині звідусіль піднімається дим вогнищ, який затуляє світло». І тут навіть не важливо, про яку частину поділеного на два ворогуючих табори Німеччини йдеться - відьмам було скрізь «затишно». Деякі реформатори почитали полювання на відьом святим обов'язком перед Богом. Отруєння спориньєю допомагало «правосуддю» тріумфувати, оскільки не у всіх «відьом» треба було виривати визнання тортурами, багато зізнавалися самі. До збожеволілих мисливців приходили в обійми збожеволілі жертви - адже хліб їли всі як один. Доходило до гротеску - в 1636 році в Кенігсберзі з'явився чоловік, який стверджував, що він Бог-отець, і що Бог-син, а також диявол визнали його владу, і ангели співають йому співи. Християнська реакція була передбачувана - за такі слова спочатку йому вирвали язик, потім обезголовили, а труп спалили. Адже Лютер учив, що все безумство від диявола. Перед смертю хворий ридав, але не над своєю долею, а над гріхами всього людства, що зважився на знищення Бога-отця. У лютеранських курфюршествах Саксонії і Пфальці, а також князівстві Вюртемберг в 1567-1582 рр.. з'явилися власні закони про відьом, куди більш суворі, ніж відповідні статті кодексу імператора Карла V - «Кароліни». Відьмоманія в протестантській частині християнського світу розгорілася з небаченою навіть для католиків силою. Протестанти зробили ненависть до чаклунства складовою частиною віровчення, і історики донині сперечаються, хто відправив на вогнище більше жінок: католицькі чи протестантські судді.

Історик Ф. Донован писав: «Якщо ми відзначимо на карті точкою кожен встановлений випадок спалення відьми, то найбільша концентрація точок опиниться в зоні, де межують Франція, Німеччина та Швейцарія. Базель, Ліон, Женева, Нюрнберг і ближні міста зникли б під безліччю цих точок. Суцільні плями з точок утворилися б у Швейцарії і від Рейну до Амстердама, а також на півдні Франції, заляпали б Англію, Шотландію і Скандинавські країни. Треба відзначити, що, по крайней мере в протягом останнього століття полювання на відьом, зони найбільшого скупчення точок були центрами протестантизму ». Ех, а взяв би історик дані хронік епідемій ерготизму, побризкав б на іншу картку, та й порівняв би їх. Знайшов би чого ще здивуватися ...

Навіть Г.Ч. Лі, відомому викривачу інквізиції, довелося уважніше подивитися на історичні дані. І виявилося, що відомі борці за раціональне мислення (як, наприклад, Декарт) були на півночі Європи рідкісними дисидентами, а більшість видатних інтелектуалів навіть і в XVIII столітті вірили в демонів і відьом. І сотні тисяч «відьом» пішли на багаття в століття наукової революції, причому суддями були професора Гарвардського університету, що так вражало Вольтера.[10]

У жорстокій гонитві проти католицизму намагалася не відставати й Англія. Генріх VIII, який оголосив себе главою Церкви віддав наказ на вбивство 72 тисяч католиків. Його дочка, Ізабелла І, в ім’я реформації, знищила більше жертв як всі інквізиція за триста років свого існування. Кальвін посилав в Англію послання, якими провокував знищення католиків: «Хто не хоче вбивати папістів, являється злочинцем…».[11]

Не для того, щоби очорнити ту чи іншу Церкву чи підкреслити слабкість християнства зведено докупи всі ці відомі багатьом матеріали. Бо справа не в його силі чи немочі, а немочі і слабкості людини яка з його допомогою силкується відродитися й піднятися до Бога. Так, людство вже намагалося і дальше робить спроби обходитися без нього, результатом втілення в життя безбожної «марксистської ортодоксії» є десятки мільйонів людських життів, які цей монстр за неповних сто літ приніс і продовжує приносити у жертву в різних кінцях планети. Трагедія Христової Церкви у тому, що надто багато людського, свого власного християни намагаються укласти в уста і дії Бога. Що замість того, щоби читати і проповідувати Євангеліє ми намагаємося його тлумачити і кожен на свій лад.

Дане дослідження – це не стільки спомин минулого, скільки пересторога на майбутнє. Надто багато бачимо сьогодні навколо себе осіб, спільнот, організацій які прикриваючись гарними гаслами за торжество власної ортодоксії, здатні узяти в руки меч та запалити нові багаття.

 P.S. 

[1] Христос Яннарас, Апофатизм і формалізм.

[2] Н. Нікольский. Реформа Никона и начало раскола. Церковь и государство в XVII веке, http://scepsis.ru/library/id_1810.html

[3] http://ru.wikipedia.org/wiki/Вопрос_о_канонизации_Ивана_Грозного

[4] Протопоп Аввакум - трагічний фінал розколу

[5] http://znaimo.com.ua/Іконоборство#link14. Іконоборство; Хронограф Феофана, рік 6263/763 (772)

[6] http://uk.wikipedia.org/wiki/Кальвінізм 

[7] Д. Абсентис. Християнство и споринья

[8] там же

[9] http://ru.wikipedia.org/wiki/Кальвин,_Жан

[10] Д. Абсентис. Християнство и споринья

[11] В. Мессорі. Чорні сторінки історії Церкви.

[12] Н. Бєрдяєв, О дотстоинтсве христианства и недостоинстве христиан