В Україні за часів Незалежності склалася усталена практика. Дуже часто, якщо не сказати переважно, всі необхідні дозволи та погодження на будівництво культових споруд оформляються постфактум. Якщо простіше, то їх оформляють вже після того як храм збудовано і в ньому почали проводити служби. Може пройти навіть не один рік від часу фактичного початку відкриття та експлуатації і до юридичного введення в експлуатацію.

Та нерідко не робиться навіть такого. Трохи статистики. На початок 2013 року в Черкаській області всі процедури погоджень в ДАБК пройшли лише 10! збудованих храмів всіх конфесій. І це при тому, що на той час лише в обласному центрі було споруджено, або ж перебудовано не менше 18 культових споруд!

Нині ДАБК немає. Та й вимоги до введення в експлуатацію значно спростилися, але черг на узаконення споруджених раніше храмів щось не видно.

І все йшло б без особливих потрясінь та юридичних цунамі, аби не почалася війна і на порядку денному не постало питання майбутнього УПЦ МП. До цього часу не те що широкий загал, а навіть в самих громадах не надто цікавилися хто справжній власник церковного майна, насамперед культових будівель та земель на яких вони стоять. Питання було помірковано актуальним.

Рейдерські захоплення парафій та їх приміщень було винятками, а поодинокі скандали навколо зміни громадами юрисдикції цікавили лише зацікавлені сторони. Зрештою, значна частина священнослужителів теж не надто переймалася проникненням в поточну «бюрократію» ввірених громад.

І це та спільна риса котра єднає представників багатьох релігійних організацій що зареєстровані та діють в Україні. Хронічна не любов наводити порядок в статутних та правовстановлюючих документах. Чи то від байдужості, чи то від нерозуміння їх важливості, чи від лінощів, хтозна. Але факт залишається фактом. В багатьох релігійних громадах з документами не дружать.

Результати такого ставлення почали виявляли себе яскраво саме зараз, коли в деяких громад УПЦ МП почали зникати приміщення просто на очах.

Виявилося наступне. Земельні ділянки виділялися релігійним громадам під будівництво культових споруд. Деякі з них були навіть з об’єктами місцевої інфраструктури. Найбільш масово такий процес відбувся на початку 1990-х.

Час йшов. Будувалися сучасні храми. Проте, їх вкрай рідко офіційно вводили в експлуатацію. Навіть через кілька десятків років після початку богослужінь деякі з них за документами залишаються або об’єктами незавершеного будівництва, або ж магазинами, садочками, бібліотеками і т.п. І ось тут найголовніше. Вони можуть і досі залишатися у власності тих місцевих рад які передали у користування вказані приміщення релігійним громадам. Земельні ділянки на яких вони стоять так само не змінювали власника і цільового призначення.

Тобто керівники деяких релігійних громад були настільки чи то самовпевнені, чи то незацікавлені, що навіть не робили спроб переоформити документи на надані в користування земельні ділянки та приміщення.

Що відбувається далі? А далі все просто. Проводиться сесія ради на якій ухвалюється рішення припинити дію попереднього рішення про передачу у користування земельної ділянки чи приміщення одній релігійній організації та передати у користування іншій релігійній організації, чи повернути місцевій територіальній громаді. Виселення попередніх церковних орендаторів буде забезпечено ДВС та правоохоронцями.

І про деякі парадокси.

Парадокс перший. Земельна ділянка у власності місцевої територіальної громади, а приміщення яке на ній збудоване – у приватній. Не може такого бути? Може. Ще й як може. А користується всім цим релігійна організація. Котра виявляється нічого свого не має.

Парадокс другий. Земельна ділянка у приватній власності. А збудована або недобудована церква – невідомо у чиїй, адже нерідко її взагалі не існує. Тобто не має жодних документів про на неї. І майбутнє цієї споруди, в т.ч. конфесійне, фактично залежить від волі власника землі або вітчизняних судів, котрі іноді вирізняються своїми дивовижними ухвалами, але не від волі релігійної громади.

Парадокс третій. Навіть якщо все оформлено правильно і все знаходиться у власності громади, то може виявитися ще один риф. Назва релігійної громади. В статуті одна назва, в документах на приміщення інша, в документах на землю третя, а в угодах з комунальними службами четверта, а то і пʼята! І це не одинокі випадки. Скільки разів доводилося бачити подібні «шедеври»!

Парадокс четвертий. Юридична адреса. Земельна ділянка знаходиться згідно документів за однією адресою, а культова споруда збудована на ній – зовсім за іншою. І вже зовсім дрібницею на фоні цих «шедеврів» виглядає юридична адреса громади за третьою.