Відколи мистецтво стало гуманістичним, відтоді воно стало «проблемним» для Церкви. Гуманізм у мистецтві започаткував бодай Джотто, коли почав у своїх картинах зображувати небо синім замість золотого, як це було дотепер, і що символізувало Царство Небесне, траву зеленою, замість чорної, яка символізувала нашу землю, а постаті у русі, замість нерухомих, як на іконах.

Проте, маємо в історії періоди, коли гуманістичні твори досить позитивно сприймалися Церквою. Наприклад, в епоху Відродження, коли тодішнє сучасне мистецтво заполонило не лише колекції багатих замовників, але теж і храми чи навіть папський Ватикан. Були, щоправда, поодинокі «зелоти», які завзято з цим боролися, як от Савонарола у Флоренції, проте їхня боротьба була недовгою і зрештою програною.

Пізніше, у Церкві почали з’являтися критичні погляди щодо сучасного мистецтва, і це видно у різних хоча б папських документах, де є мова про сучасне мистецтво чи у якихось зверненнях понтифіків до митців. Приймаючи загалом мистецтво, навіть сучасне, папи, починаючи десь з Пія ХІІ, і з його енцикліки «Mediator Dei» (1947), застерігали від «надмірного реалізму чи крайнього символізму».

ІІ Ватиканський Собор (1962-1965) у Конституції «Sacrosanctum Concilium» також схвалюючи мистецтво, в тім теж сучасне, особливо якщо воно веде людину до вищих цінностей, наказує однак єпископам щоб у святих місцях, передусім у храмах, були вилучені твори «противні вірі, моралі та християнській побожності і які ображають справжнє релігійне почуття або потворними формами, або браком мистецької вартості, посередністю та удаваністю» (Sacrosanctum Concilium, 124). Папа Павло VI у короткому Зверненні до митців (1965) закликає митців «звільнити вас від смаків, які проходять і не мають справжньої цінності,… звільнити вас від пошуків дивних або недоречних виразів».

Натомість папа Бенедикт XVI у своєму довшому Зверненні до митців (2009) більш критично ставиться до сучасного мистецтва, твердячи там між іншим: «Занадто часто, однак, краса, яку нам нав’язують, є ілюзорною і оманливою, поверхневою і засліплюючою, залишаючи глядача ошелешеним; замість того, щоб вивести його з себе і відкрити йому горизонти справжньої свободи, як це робить вона, коли тягне його вгору, вона ув’язнює його в собі і ще більше поневолює його, позбавляючи його надії і радості. Це спокуслива, але лицемірна краса, яка розпалює бажання, волю до влади, володіння і панування над іншими, це краса, яка незабаром перетворюється на свою протилежність, набуваючи вигляду непристойності, проступку або безпідставної провокації».

І відразу потім папа Бенедикт XVI подає своє бачення автентичного сучасного мистецтва: «Автентична краса, натомість, відкриває прагнення людського серця, глибоке бажання пізнавати, любити, йти назустріч Іншому, тягнутися до Потойбіччя. Якщо ми визнаємо, що краса торкається нас інтимно, що вона ранить нас, що вона відкриває нам очі, тоді ми наново відкриваємо радість бачення, здатність осягнути глибокий сенс нашого існування, Таємницю, частиною якої ми є; з цієї Таємниці ми можемо черпати повноту, щастя, пристрасть, щоб брати участь у ній кожного дня».

Коротко кажучи, з документів хоча б Понтифіків випливає, що сучасне мистецтво може мати місце в Церкві, але лише тоді, коли воно скеровує до вищих цілей, чи як то кажуть філософи – до трансценденції, чи як сказали б теологи: до Бога, або говорячи загальною мовою – те, що прив’язане до істини, краси і добра (тут видно натяк на Платона). Якщо ж у католика виникають питання, що є «істиною, красою і добром», то Церква у різних своїх документах окреслює різними критеріями ці поняття. Хоча, з іншого боку, не так легко сьогодні однозначно окреслити загальними поняттями індивідуальні смаки кожного з вірних Церкви.

Якщо натомість говорити про сучасне мистецтво загалом, не те, яке пов’язане з релігією, чи яке має бути в храмах чи скажімо в помешканнях вірних, то принципове питання, яке може виникати – це не його артистична цінність чи краса, бо тут ще древні римляни твердили, що «de gustibus non disputandum est», тобто «про смаки не сперечаються», іншими словами, вони у кожного свої, це щось суб’єктивне. Те, про що можна сперечатися, це так звана «моральність» твору. Або, говорячи простіше, чи твір мистецтва привносить у світ добро чи зло, чи даний твір надихає загалом на добро, чи надихає загалом на якесь зло? Прикладів, коли якийсь твір був заборонений, навіть світською владою, чи то пісня, чи то фільм, чи то картина – бо призводив до деструктивних дій адресата даного твору мистецтва – є багато.

Також варто додати, що певна «неморальність» мистецтва проявляється тоді, коли воно пропагує якусь згубну ідеологію, коли принижує гідність людської особи, коли ігнорує закони і якісну сторону мистецьких форм, коли відділяє естетику від етики. У глибшому сенсі, неморальність мистецтва має місце тоді, коли воно перестає надихати, бути чимось «духовним» (не обов’язково в релігійному сенсі цього слова), бути чимось глибоким, що як брама чи дорога веде кудись у сторону розвитку, натомість починає «опускати» адресат цього мистецтва у його людяності і культурі.

Належить по відношенню до мистецтва застосувати той самий критерій, який стосується і по відношенню до свободи: моя особиста свобода закінчується там, де починається свобода іншої людини. Тобто, митець вільний творити свобідно все що хоче, поки це його мистецтво не робить когось заручником якоїсь форми зла, яке деструктивно впливає на «споживачів» даного твору. Так, сучасне мистецтво часто провокує (зрештою, колись теж було таке мистецтво, можна навести приклад хоча б вже згадуваного Джотто, який свого часу провокував), але кожна провокація має свої мірки: вона не може принижувати чи ображати особу.

Але крім того морального виміру, маємо часом справу у мистецтві з чимось, що називається «снобізмом», «кічем», «фальшем», «непрофесіоналізмом». І що ще гірше, і ще менш моральне, це те, що знаходяться «мистецтвознавці», які це все просувають у світ, переконуючи широку публічність, що вона має справу з «високим мистецтвом». Тому варто займатися освітою чи самоосвітою, в тім теж з історії мистецтва, з естетики і етики у мистецтві, з філософії мистецтва тощо, щоб не дати себе звести таким дешевим навіюванням про «мистецтво», яке насправді мистецтвом не є.

Християнство не стоїть (чи не повинно стояти) в опозиції до сучасного мистецтва. Те, до чого має бути опозиція – при чому як у християнстві, так і у кожної людини, що вважає себе культурною, сповідує якісь вищі цінності і прагне добра – так це до всього того у мистецтві, що спотворює людяність, людську гідність, етику і зазіхає на свободу людини.