Блог Юрія Чорноморця_image

Блог Юрія Чорноморця

Чи можливо досягнути єдності українського православ’я?

08.03.2014, 22:36
Авторська колонка в газеті "День" 7 березня 2014го.

Після перемоги революції гідності першим кроком УПЦ КП стала пропозиція розпочати переговори про об’єднання, спрямована до УПЦ МП. Цікаво, що УПЦ прохання щодо переговорів було передано неофіційно, в той час, коли ієрархи та священики УПЦ КП разом із багатьма іншими достойниками переконували народ не штурмувати Лавру, оскільки то була чиста провокація (про нібито штурм говорили не лише російські телеканали, а й дипломати на засіданні Ради Безпеки ООН). Через день, уперше в історії УПЦ, було сформовано офіційну комісію з переговорів із УПЦ КП (раніше були «переговорні групи», «комісії з підготовки діалогу»). Вже саме формування офіційних комісій — це крок уперед, на мові церковної дипломатії він демонструє намір реально домовлятися — якщо не про негайне об’єднання, то про покрокове досягнення єдності.

ЧОМУ МОЖНА ІЗ ОПТИМІЗМОМ ДИВИТИСЯ НА ПЕРСПЕКТИВУ МАЙБУТНІХ ПЕРЕГОВОРІВ?

Перше, про що слід сказати, стосується загальної атмосфери відносин у релігійному середовищі України. Ще до Майдану було сформовано відносини братерської взаємодії між основними українськими Церквами. За кілька років до Майдану, передчуваючи невідворотність змін, три Церкви — УПЦ, УПЦ КП та УГКЦ — сформували своє християнське бачення національної ідеї для всіх в Україні сущих (відозва до 20-річчя референдуму про незалежність, 1.12.2011). Сама ідея включала в себе три пункти — святиня прав людини, бо кожен створений, як образ Бога; святиня солідарності, бо вона — початок любові, якою спасаються і особистості й народи; святиня правової держави, бо Закон, накреслений у серцях, має бути закріплений на папері й реалізований у всіх правових відносинах. За кілька місяців до Майдану було досягнуто повного міжрелігійного миру, і вже було зрозуміло, що кожен має робити у разі мирних протестів, — хто «буде із народом», хто буде тиснути на владу, хто буде апелювати до міжнародних чинників. Усе це спрацювало і знизу, і зверху. Не без проблем, але спрацювало. Якщо цю солідарність у релігійній сфері не змогли розірвати сотні провокацій під час трьох місяців протестів, було б дивно її втратити сьогодні.

Друга причина мого оптимізму в тому, що сьогодні змінилося вселенське православ’я. Церковна Москва відчуває, що фундаменталізм та ідеологія «фортеці в облозі» є неефективними як у відносинах із іншими православними церквами, так і з католиками. Намагання вийти із ізоляції, в якій неформально вже десять років перебуває РПЦ, буде означати пом’якшення у питанні щодо України. Константинопольський патріархат давно згодний зібрати де-факто вищий орган сучасного православ’я —  Нараду предстоятелів щодо української проблеми, і навіть готовий провести її в Україні. Якщо єдність досягається через механізм Наради, що довів свою високу ефективність за останні 20 років при подоланні розколів у Болгарії, в Єрусалимській церкві, то ніхто, крім відвертих маргиналів, не протестує і не звинувачує церковне керівництво у зраді геополітичних інтересів чи церковних канонів. 5 — 9 березня 2014 року чергова Нарада відбувається в Стамбулі, й, можливо, вже влітку ми побачимо всіх церковних достойників у Києві. Але це залежатиме від того, чи матимуть суттєвий прогрес у перемовинах власне УПЦ та УПЦ КП.

Третя причина оптимізму полягає в новій якості церковної свідомості в УПЦ та УПЦ КП. Колись, 1998 року, Блаженнійший Володимир зібрав кількох вірних людей із числа українців і чітко сказав: «Усе, Україна відбувалася, ми тут маємо закорінюватися, маємо бути «всім для всіх» (1 Кор. 9: 22), а отже, — українцями для українців». Звісно, були відхилення від цієї позиції, але в цілому УПЦ все-таки вдалося значно еволюціонувати й стати вже не РПЦ в Україні, а справді Українською православною церквою. По-перше — Церквою, а отже, — тим суспільним камертоном, який про все судить із позиції Божих заповідей. По-друге, — православною, тобто почати відроджувати справу Петра Могили, з його відкритістю до всього у християнстві, що може бути корисним для київської традиції. По-третє, — українською, що сьогодні, скоріше, є все-таки в УПЦ означенням громадянства, а не національної орієнтації. У свою чергу УПЦ КП за останнє десятиліття змінило власну свідомість у бік більшої церковності. Це — вже модерна Церква, яка існує як органічна частина громадянського суспільства, як спільнота свідомих християн. Націоналізм зникає, патріотизм набуває здорових форм. Церква не еволюціонує в бік музеєфікації, але стає горизонтальною єдністю живих громад. Набувають поширення сучасні форми благочестя, і часто УПЦ КП виглядає так само прогресивною, як і Православна церква в Америці. А отже, УПЦ МП та УПЦ КП сьогодні за внутрішнім своїм станом є пазлами однієї картинки українського православ’я, і треба лише грамотно їх скласти. Не потрібно ні підганяти, ні обрізати під якісь уніфіковані стандарти. Не має УПЦ МП стати також, як УПЦ КП, чи навпаки. Не мають вони й підтягуватися до якогось ідеалу, запропонованого ззовні (державою, експертами, вселенським православ’ям). Ці Церкви потрібні Україні такими, як вони є, — це наше багатство, це наш скарб внутрішнього різноманіття. Потрібно лише всі пазли грамотно скласти, побачивши в «гострих кутах» потенціал для міцнішого зчеплення, а не перепони на шляху до єдності. Адже єдність в українських умовах — це не уніфікація. Навіть УПЦ КП — дуже різноманітна, і є громади, які служать слов’янською, і навіть повністю російськомовні парафії. Різноманіття — наше багатство, християнство — наш потенціал єдності, українськість же необхідна як повітря саме в тих реалістичних формах, які можливі сьогодні.

ЩО МОЖЕ ЗРУЙНУВАТИ ПЕРЕМОВИНИ?

Перше, чого слід боятися, — це провокації. Від нас лише чекають телевізійних картинок із битвами за храми та монастирі; чекають листів протесту від усяких меншостей по селах, де більшість пішла в УПЦ КП на хвилі революційного піднесення, а меншість залишилася в УПЦ МП. Треба ясно зрозуміти: сьогодні єдність реально можлива. Краще кілька місяців потерпіти, молячися за напоумлення церковних властей, ніж зруйнувати загальну єдність маленькими місцевими перемогами. Усе керівництво УПЦ КП підписалося під такими словами: «Ми закликаємо єпископат, духовенство і парафіян Київського патріархату в цей відповідальний час бути мудрими та виваженими. Не сприймайте жодних закликів до погромів чи захоплень храмів УПЦ (МП) — подолати розділення можемо лише мирним шляхом, переконуючи наших братів і сестер з Московського патріархату об’єднатися у єдину Церкву». УПЦ МП цінує таку позицію і має надію, що її буде дотримано на весь період переговорів. І навіть якби не було перемовин,  нам всім необхідно сьогодні не розірвати Україну, а тому потрібна подвійна й потрійна обережність.

Також слід боятися переходу діалогу в площину політичну. Насправді виграшним для всіх полем є канони Православної церкви. Одні з них «працюють» на користь УПЦ, але інші — на УПЦ КП! І тому вміле використання канонів може забезпечити напрацювання моделей єдності. Випадок України нічим особливо не унікальний, вдалося об’єднатися в Болгарії при дотриманні канонів та підтримці Всеправославної наради предстоятелів — вдасться й нам. Сьогодні м’яч на полі УПЦ КП. Вони запропонували переговори, вони й мають запропонувати весь пакет пропозицій — від першого кроку до останнього.

І останнє, але, можливо, найважливіше. УПЦ КП довго перебувала в міжнародній ізоляції і звикла працювати у своїх документах, відозвах (церковних чи ВРЦіРО) на внутрішнього споживача. Звідси специфічний стиль їхнього письма та пропаганди. Вони, як польські гусари, не розуміють, що вийшли на міжнародний рівень, і кидаються на російські танки. За РПЦ та РФ — величезний досвід міжнародної роботи, і будь-яка гарячкуватість у текстах та діях може мати катастрофічні наслідки не лише для УПЦ чи УПЦ КП, не лише для всіх членів ВРЦіРО, а й для України. Сьогодні Україна може стати прикладом для всього світу, як вирішувати всі проблеми у відкритому діалозі, грамотно використовуючи міжнародні чинники та внутрішній потенціал нашого релігійного багатства, а може стати другою Югославією. Кров мучеників Небесної Сотні, серед яких — і мої особисті друзі, не має пропасти марно. Ми відповідальні за збереження цієї країни та її еволюційні зміни на краще. Поки що українським Церквам вдається бути на висоті своєї величезної відповідальності, й головне — не зірватися, не дати фальш у нашому хорі, не спричинити біди.

Отже, сьогодні є унікальна ситуація, є реальна перспектива справді церковного діалогу, який може бути визнаний у всіх церковних столицях, у суспільстві, у церковному народі. Головне — не втратити те, що вже є сьогодні, й у будь-якому разі залишатися братами як по вірі, так і по громадянській позиції. Час почути Шевченкове: «Обіймімося, браття!». І чи матимемо ми завтра формальну єдність, чи ще вона буде через короткий історичний період — але завжди й у всьому ми повинні бути братами. Саме це — головне сьогодні як для нас, так і для України.

Юрій ЧОРНОМОРЕЦЬ, доктор філософських наук
Рубрика: 
Газета: 

http://www.day.kiev.ua/uk/article/cuspilstvo/chi-mozhlivo-dosyagnuti-iednosti-ukrayinskogo-pravoslavya

Останні новини

Вчора