Як відомо, РПЦ є хоч номінально і найчисленнішою помісною православною Церквою, але одночасно найбільш нестабільною. Нетактовне і невгамовне підігравання московських патріархів екзальтованому Кремлю автоматично урухомлює протестні сили і відцентрові механізми всередині очолюваної ними церковної структури. У РПЦ на всьому просторі її так званої «канонічної території» давно немає адекватного пояснення, чому такі різні церковні спільноти, які поки що входять до її складу, повинні бути разом, підкоряючись центру в Москві. Після розвалу СРСР для збереження адміністративної єдності РПЦ перепробувала найрізноманітніші методи, крім християнських: підкуп, брехня, шантаж, гру на етнічних протиріччях, маніпуляцію колективними комплексами і фобіями, розділення, духовну депортацію незгідних, провокації і т.д. На жаль, усі зусилля вперто не хочуть приносити задуманих плодів: чим далі, тим більше аналітиків переконуються, що єдність РПЦ зшито на дуже швидку руку дуже старими нитками.

Мабуть, цей страх розпаду настільки в'ївся у свідомість останнього глави РПЦ, що де б він не виступав, практично скрізь спливає питання «збереження єдності». Ні для кого не секрет, що найбільш неконтрольованою ситуацією для патріарха Кирила є українська. Тривалий час вдавалося утримувати її за допомогою банальних маніпуляційних технологій на зразок брошурок про «безблагодатність Київського Патріархату». А коли в Росії вибухнув скандал, пов'язаний з участю РПЦ у безмитній торгівлі певними підакцизними товарами, його вдалося інформаційно погасити, наклавши на патріарха Філарета (Денисенка) анафему. П'ять років не накладали після «розжалування», а тут раз — і анафема! Цей крок зміг ще на якийсь час відтермінувати «українське питання», яке з богословсько-канонічної дискусії взявся перетікати у сферу моральну. Щоб позбавити українців бодай якоїсь церковної альтернативи у зв'язку з різким падінням авторитету РПЦ, в хід були пущені крайні убивчі засоби.

Через певний час у Чистому провулку усвідомили, що «анафема не спрацювала», і Україна продовжує розповзатися, подаючи недобрий приклад іншим національним структурам у лоні РПЦ. До кінця «понтифікату» Митрополита Володимира (Сабодана) УПЦ (МП) вже являла собою досить крихке утворення, що не мало ні мотивів, ні перспектив долучатися до героїчної оборони Третього Риму. Рівень взаємних неофіційних контактів між УПЦ та УПЦ КП і доброзичливий формат спілкування між мирянами і клиром цих Церков став сильним головним болем Чистого провулка. Щоб перевести «відлигу» у відносинах назад в стан ворожнечі, Москві довелося докласти чимало зусиль. Безсумнівно, одну з ключових ролей в похолоданні зіграли вибори митрополита Онуфрія предстоятелем УПЦ. Тема «захисту канонічного православ'я» знову вигулькує на поверхню, і знову в звичному ракурсі у вигляді шарпанини за храми. У якості ворогуючих сторін — дві нерівноцінні частини однієї громади УПЦ, що розкололася через політику РПЦ в питанні анексії Криму і війни на Донбасі.

Тему було наказано мусувати будь-якими способами, створюючи максимальну кількість гострих кутів, перебільшень, скандалів і чвар. Відповідно, це дало привід патріархові Кирилу за кожної зручної і незручної нагоди викликати співчуття до своєї Церкви, яка начебто мужньо несе хрест мучеництва, потерпаючи від буйної безбожної Окраїни Русского міра. Не забув він нагадати про це і на Синаксисі — зборах предстоятелів помісних Церков, що відбувається в Шамбезі (Швейцарія). Але звичка на кожному розі демонструвати оточенню своє хворе місце зіграла з Патріархом Кирилом поганий жарт. Глава РПЦ так увійшов в раж, що втратив почуття міри. Щоб запобігти навіть виникненню думки про те, що Вселенський Патріарх може якимось чином на власний розсуд ініціювати початок врегулювання ситуації в Україні, глава РПЦ вирішив удатися до останнього вбивчого, на його думку, аргументу: довести, що УПЦ Київського Патріархату — це всього лише збіговисько розбійників, що користується православної символікою. «Зовсім недавно один їхній прихильник публічно заявив: якщо митрополит Онуфрій досі належить до канонічної Церкви, то лише тому, що не знайшлося відповідного знаряддя тортур — праски або паяльника. Страшно уявити, що сталося б, якби ці бандити отримали канонічну легалізацію і влилися в наше середовище!» — сказав Патріарх Кирил.

Іронія долі полягає в тому, що для цієї заяви був вибраний один із пабліків у фейсбуці одіозного «братчика» Дмитра Корчинського. Ось його оригінальні слова про праску і паяльник: «Те, що митрополит Онуфрій досі не перейшов у Київську Патріархію, не попросився до греко-католиків чи не визнав себе салафітом, свідчить за те, що ФСБ працює з ним краще, ніж СБУ. Але те, що неможливо для СБУ, можливо для Господа. Ви будете сміятися, але навіть Онуфрій здатен повірити в Бога більше, ніж у Путіна. Потрібні лише праска, Дух Святий та паяльник. Амінь».

Як кажуть, відчуйте різницю. Корчинський стверджує, що митрополит Онуфрій продовжує бути вірним Моспатріархії завдяки ФСБ. А не паяльнику з праскою. А паяльник і праска — це, на думку Корчинського, останні аргументи в руках Духа Святого, щоб митрополит Онуфрій повірив у Бога більше, ніж у Путіна. Іншими словами, перефразовуючи самого патріарха Кирила, «якщо митрополит Онуфрій досі вірить більше в Путіна, а не в Бога, то лише тому, що не знайшлося відповідного знаряддя тортур — праски або паяльника».

Але найсмішніше не це. А те, що, як зауважив прес-секретар УПЦ КП архиєпископ Євстратій (Зоря), коментуючи випад Патріарха Московського, Дмитро Корчинський з 2005 року є вірним чадом тієї самої УПЦ (МП). І нічого. Як бачимо, канонічна легалізація найрізноманітніших бандитів (включаючи терористів на Донбасі, про які не говорив тільки лінивий) — це цілком звична практика для РПЦ. Можна припустити, що інформацію для цього «переможного» виступу Патріарха Кирила готував хтось на кшталт «патріархіста» Кирила Фролова. Це людина, що вирізняється неабиякими здібностями до заплямування репутації всіх, кому прислуговує. Саме тому всі дані варто було б перевірити тричі.

Складно вірити тому, хто раз збрехав один раз. А що говорити про того, хто страждає на рецидиви публічної брехні? Як поставляться члени Синаксису до слів патріарха Кирила, коли їм хтось пояснить те, що сталося? Якщо виявлять, що один із їхніх найповажніших співбратів намагався їх «розвести як кошенят»? Що цей співбрат непомітно для самого себе перейняв усі бандитські звички свого світського патрона, і тепер «кошмарить лохів» вже на Синаксисі, «мочачи в сортирі» нечестивих розкольників?

У кримінальному праві є таке поняття як «ексцес виконавця», коли злочинець може вийти за межі задуманого і «переборщити». Наприклад, хотів налякати — і вбив. Патріарх Кирил на Синаксисі хотів налякати всіх незворотними наслідками у разі легалізації УПЦ Київського патріархату — але скоїв репутаційне самогубство. Коли говорив про те, що на Донбасі уніати і розкольники ведуть війну з канонічним православ'ям, йому ще намагалися вірити, не будучи обізнаними. Але виявилося, що в рядах захисників України — багато парафіян УПЦ. Та й називати вірних УПЦ КП ненависниками канонічного православ'я тепер проблематично, бачачи усі їхні відчайдушні спроби таки увійти в канонічне поле. Набір всіх маніпуляційних аргументів РПЦ уже використала, і завдяки патріарху Московському загальноправославна дискусія переходить на рівень «пацанячих розборок». Чи зможе вселенське православ'я припинити це знущання — залежить тільки від нього самого. З відповідної реакції і побачимо, наскільки глибокою є загальноправославна криза, і наскільки помісні Церкви здатні до самозахисту від «священного бандитизму».