На початку було дерево. Згодом воно випускало пагони, атмосфера та тваринний світ по-своєму впливали на нові рослинки, часом з'являвся кукіль, пагони пагонів все далі розходились навкруги, вступали у взаємодію, а навіть у протидію, еволюціювали. Пройшли тисячоліття — навколо дерева виросла величезна пуща, із своїми лісами, луками, полями... Повстала величезна різноманітність життя. Але в центрі і надалі було дерево. Багато хто про це забув, багато хто цього вже навіть і не знав. Але все це різноманіття повстало завдяки йому. Сьогодні ми стаємо посеред цієї могутньої краси і затамовуємо подих. І питаємося розгублено один одного: що далі?

Just physics

1-3 вересня відбувся православний синаксис древніх Патріархів Сходу у Константинополі. Отже, намагання православного світу внести гармонію в своє середовище не можна не помічати. Звісно, кожна дія викликає протидію — закон фізики, nothing personal — тому була і реакція Московського Патріархату у формі прес-конференції митрополита Іларіона. Про це більш детально — у статті Юрія Чорноморця. Антагонізми породжені взаємодією, і саме вони дозволяють йти шляхом розвитку.

Залишайтесь з нами, трохи згодом буде поліконфесійно ;)

Можливо, якби не було історично відокремленої позиції Московського Патріархату, то не було б і проблем, але... Розвиток ситуації сьогодні надихає. Чому? Бо є надія, що Христова Церква і сьогодні, як в перші дні, не може не називати речі своїми іменами, що її не вдасться залити формаліном, що внутрішній конфлікт допоможе православним, врешті, взятися за його вирішення, окреслити пріоритети і відокремити їх від справ нижчого ряду.

Переходимо в екоплощину

В наш час всі християни вже дозріли до того, щоб покірно визнати, що в нас вже не росте одне-єдине дерево, а великий і могутній ліс, багатий своєю різноманітністю. Багато християн вже дозріло до того, щоб визнати, що ми не можемо назвати свою власну Церкву в повному сенсі отою першою і істинно єдиною. Так, це дерево і надалі височить поміж нас, дало початок і нашій рослині-церковній спільноті, але ніхто з нас не має права вирубати решту лісу і залишитись одиноким царем на згарищі. Але ж треба все це якось впорядкувати! Як?

Кожний дослідник лісу знає, що ліс треба розглядати як велику екосистему, без такого погляду годі зрозуміти процеси його життєдіяльності. Щоб мати змогу заглибитись в цю проблему, треба спромогтись на випрацювання абстрактних понять, віднайти підстави екосистеми поза кожною окремою рослинкою. Треба випрацювати теоретичні підстави.

Тож, дозвольте — кілька слів про еклезіологію.

It's complicated, тож не перемикайте ;)

Може видаватись, що проблеми поділу християн сьогодні дуже далекі від реальності. І справді, чому не можна перемогти історію? Чому не можна пробачити і поступитись чимось задля єдності, якщо всі в один голос заявляють, що це справді важливо? Як може хтось прийняти християнство, коли християни проголошують величну науку про любов, Бога, спасіння, а самі звинувачують один одного і сваряться як маленькі діти? Хм, it's complicated.

Для тих, кому здається, що вистачить тільки підписати один документ, в якому всі погодяться, наприклад, спільно справляти Таїнство Євхаристії, і зникне маса практичних проблем пересічних християн: чи це церква мого, чи не мого Патріархату? чи я часом не маю заборони причаститися тут? тоді де я буду шукати відправу своєї Церкви, якщо я в цьому місті новий або проїздом?

Дорогі мої, “практичні незручності” - це не все в цій проблемі, і навіть не головне. Як не головний також “людський чинник” (як на цьому полюбляють наголошувати з невігластва), що його становлять гроші, влада над вірянами, престиж у світі і т.п. На жаль, він присутній, але — не непереборний, зрештою, це проблема дійсно невеликої кількості церковних людей.

“Зрі в корень” ©

Проблема — в еклезіології. Як Церква дивиться сама на себе, якою вона сама себе бачить. У різних аспектах, навіть тих, здавалося б, найдрібніших, “побутових”. Бо це бачення себе виросло не з забаганок чи пристосування під свої потреби, а з факту, що Христос заснував Свою Церкву на фундаменті апостолів, а не навпаки. І тому окреслити це бачення Церкви — виключне право саме Христа, а не Його учнів. Так, Він нам не залишив нової Тори, де було б виписано як для старозавітного Ізраїля все, включно з кольором шиття на шатах священників. Христос розраховує на достатню зрілість Своїх учнів, щоб вони організували життя Церкви згідно з духом, а не тільки літерою. Тому Церква має ускладнене завдання, що його можна порівняти з наступним етапом в житті молодших школярів: тепер не вистачить читати на швидкість або виразність, тепер ще є читання із зрозумінням.

Проти зведення богослов'я до суто “побутових проблем”

Власне оце зрозуміння становило головну еклезіологічну проблему Церкви. Переважна більшість розколів, великих чи малих, сталася на підґрунті різного розуміння окремих витинків організації життя Церкви у згоді з духом Христа. Саме тому, чи вділяти Святе Причастя протестанту в католицькому храмі — це не “побутова проблема”, а питання докорінної незгідності двох еклезіологічних систем в розумінні Таїнств, і для католицького священника це буде клопіт свідомого потурання приниженню Святая Святих через Його прийняття без відповідного визнання і шани, а для протестантів, залежно від деномінації, - веселкова гамма від підставлення під сумнів питання спасіння благодаттю аж до ідолопоклонства.

Питання “побутових проблем” не є менш гострим навіть між католиками і православними. Наприклад, на шляху спільної участі в Євхаристії не стоїть жодна стисло богословська перешкода — ми згідні цілковито в поглядах на це Таїнство. Але залишається еклезіологічний аспект. Щоб не розписувати всього, доторкнусь тільки одного моменту: як ми можемо перебувати у євхаристійному сопричасті, якщо між нами немає видимої єдності, якщо залишаються розбіжності в питанні відносно найвищої влади в особі Намісника Христа або вищості соборності, як це розуміють православні? Це основні питання для організації всього життя Церкви. Бо хто матиме остаточне слово в гострій суперечці, наприклад, щодо істоти Церкви? А якщо кожний зможе по-своєму окреслити істоту Церкви, і ці окреслення теоретично можуть бути навіть суперечливими між собою, то хто скаже, де є правда, хто скаже, ким ми є і у що віримо? Адже Правда є лише одна. Хто буде стояти на її сторожі і брати відповідальність за її поступове відкриття?

Поки в нас немає згоди щодо бачення Церкви — в нас немає істинної єдності. А як немає цього, то ми не можемо лицемірно вступати в сопричастя перед обличчям Того, в Кому немає навіть тіні неправди. Це болісна правда, але її треба прийняти з мужністю і відповідальністю, адже вона сама по собі становить завдання паломництва до справжньої єдності.

Повернемось до православних

На сьогодні, можна окреслити дві формальні проблеми консолідації православного світу. Це неузгодженість диптихів (списків помісних православних Церков щодо позиції їх древності і честі, відтак відповідно ваги в православному світі) і брак спільного погляду на право представлення позиції православного світу назовні. І це не такі вже й “міщанські” турботи, це справжні еклезіологічні проблеми — з цим знову відсилаю до Чорноморця, який відзначив, між іншим, як впровадження засади консенсусу могло би посприяти їх вирішенню, і з якою протидією це пов'язано.

Я б хотів звернути увагу також на інший принцип православ'я, який, можливо, тамує набагато більше позитивного, ніж негативного. Це засада географічних кордонів між помісними Церквами. Якщо коротко (і спрощено), то це означає, що на певній території може існувати тільки одна церковна структура. Тобто, ситуація з православ'ям в Україні виглядає патологічно, з точки зору цієї засади: три різні православні церковні структури на одній території, вже не згадавши двох католицьких структур і тим більше протестантів. Із засади географічних кордонів випливає ясно, що тут “за багато зайвих”. А такий внесок підриває діалог між православними конфесіями в Україні і генерує закиди щодо прозелітизму на канонічній території на адресу католиків і протестантів.

Єпископ Станіслав Падевський, якого я в таких випадках полюбляю цитувати, звик казати: якщо немає виходу вперед чи назад, ані вліво чи вправо, то завжди залишається вихід вгору. Ось така християнська тривимірна перспектива. Вгору піднесім серця...

Географія-Глобалізація 0:1

Здається, згаданий принцип не втратив на вазі з погляду актуальності запровадження порядку і уникнення суперечок щодо підпорядкування, бо саме цього сьогодні помісні православні Церкви хочуть уникнути. Але він став недієздатним через свою нереальність — сьогодні ритм життя не вдасться виміряти географією, як це було можливо ще пів століття тому.

Уявіть, людина, що народилася в, скажімо, Новій Каховці, здобула вищу освіту в Петербурзі та другу в Парижі, актуально проживає в Бонні і постійно перебуває у відрядженнях в Києві, Токіо і Тель-Авіві... як окреслити її “територіальну форму підпорядкування”? І справа ж не в тому, що загордилася ця людина, а в тому, що: а) ну, фізично вона не перебуває і не перебуватиме на території одної помісної Церкви і б) та вона ще з молодих літ відірвалася від коріння, і це є її драмою, вона — космополіт, в звичайнісінькому, як на сьогодення, і найстрашнішому, як було завжди, сенсі. Було б просто дурницею розмовляти про локальну християнську традицію в контексті життя цієї людини. І таких днесь — легіон.

Скільки нараховує легіон і що з ним робити

І я не кажу, що всі тепер так живуть. Ні. Навіть якщо так і станеться, що до чого я дуже сумніваюся, то це ще “не за нашого віку”. Але таких і справді мільйони. То чи має право на життя принцип, що ще пасує для багатьох, але вже є фікцією для мільйонів? Може і має, але якою буде пропозиція для отого легіону? Скреслити?

Чи я перебільшую? Щоб впевнитись, вистачить лише придивитись до біографії друзів і знайомих, почавши з шкільної лави, може це підтвердить і власний досвід. Я вже не кажу про досвід мешканців європейських країн. Наприклад, вийдіть на вулицю навіть провінційного французького містечка і ви почуєтеся як у Вавілоні.

Тим більше, що ті ж православні помісні Церкви вже давно мають не тільки свої подвір'я, а й більш організовані церковні структури на теренах проживання відповідних діаспор. Чи це заважає, наприклад, католикам? Ось, Папа в суботу у Фрайбурзі щиро радів з розвитку православних Церков у Німеччині. Даруйте, що не пишу про протестантів, але це тільки для скорочення ілюстрацій, адже вони становлять ще цікавішу й більш багатогранну палітру.

Промова, яка змінить світ

І тут ми доходимо до ситуації, накресленої на початку. Ми хотіли б бачити одне-єдине дерево, Церкву Христову, ту саму, яку Він заснував ще за свого земного життя, а тепер ми стоїмо в величезному лісі, навіть цілій екосистемі, різноманіття якої вражає. І десь мимоволі, в районі потилиці, зароджується думка: певно Христос у наші дні також виходить до мікрофону, і з Його вуст злітають в цей момент перші слова промови, після якої світ зміниться назавжди: “I have a dream...”

Мрії про складну реальність

Чи ми ще здатні мріяти? Беззаперечно. Чи, даруйте банальність, ми здатні мріяти з Ісусом? В міру того, як ми будемо слухати цю нову-стару промову Господа, який вже молився, щоб “усі були одно”, в нас повстане і вкоріниться думка — нам потрібна нова еклезіологія. Ми, християни, незалежно від конфесії чи деномінації, скостеніли у своїх поглядах на себе ж як на Церкву. Що має дивувати, адже ці погляди ніде остаточно не сформувалися до повного догматичного рівня. Наприклад, Католицька Церква відмовилася на ІІ Ватиканському Соборі від спроби догматичної дефініції Церкви (що nota bene прагнула окреслити завжди) і залишила простір для богословської дискусії. На сьогодні, Церква як певна реальність є за складною для богословів. І це чудово!

Бо дозволяє нам, всім християнам, відчути смак... свіжості, мабуть. Минуло вже дві тисячі років, а ми в такому важливому, фундаментальному питанні, як: “Що таке Церква?”, все ще потребуємо нової якості у відповіді! І ще — це дозволяє відчувати надію. Надію, що з'єднання Христової Церкви не обов'язково має лише перспективу консенсусу, себто фактичної втрати, але є ще обрій нового, незнаного, себто неочікуваного здобутку.

Сhristian dream

Яким буде наш спільний сhristian dream? Це залежить від нас, від нашої ініціативи, від нашої спроможності мріяти і вірити в чудові, добрі речі, від нашої спроможності зростати і дозрівати до відкриття правд, для яких ми були занадто молоді ще кілька століть назад.

Як ми почнемо дивитися на Церкву? Коли нам перестане бути моторошно в великому, але напрочуд гарному лісі? Як ми заберемось до його зрозуміння, збереження і розвитку? Якою буде еклезіологія, до якої ми вже дозріли? Чи буде вона адекватна до нового психічного, ментального і навіть духовного стану сучасної людини, яку технічний і культурний прогрес вивів на інший рівень сприйняття і переживання реальності? Може, це буде відповідь у дусі Жана Ваньє і його “Ковчегу”. Або брата Роже і Тезе. Або Гі Жильбера і його ствердження: “Вулиця є моєю Церквою”. Хтозна. Але жити без мрії — неможливо, тим більше, коли вона вже була висловлена і почута.

Цей сhristian dream є перспективою нової якості еклезіології, а в наслідку — щирого і нелицемірного сопричастя, спільного і згідного свідоцтва перед світом. Тому я вірю, що справедливими були слова о. Олександра Мєня: “Історія християнства тільки починається” (цитую за Чорноморцем). І я хотів би дати і тобі сьогодні мрію. Адже,

“I have a dream...” - spoke sweet Jesus.