Українські Церкви обережно опановують екологічний тренд. Екологічна тематика активно розробляється Українською Греко-Католицькою Церквою — в руслі папської енцикліки Laudato Si. Тема охорони природного середовища з'явилася і в програмі Православної Церкви України — нехай це в даний момент тільки спроба триматися повістки від Вселенського Патріарха Варфоломія.

Всім — у тренд

Поки що це виглядає саме як спроба вписатися у тренд. Але багато добрих речей починалися саме з подібних спроб. А потім просувалися далі і міняли світ. Втім, лише у випадках, коли все не обмежувалося бажанням «засвітитися» в тренді, але вдавалося знайти в ньому свою нішу.

Що ж, вакансій, повторюся, в екологічному мейнстрімі все ще більше, ніж бажаючих їх зайняти.

Цей крок — на екосцену — виправданий для християнських Церков з кількох причин.

По-перше, це добра можливість взяти участь у глобальному проекті — пошукати спільну мову і в ідеалі об'єднати зусилля з сучасним світом у тому, що для нього важливе. «Побувати в тренді». Екологія — підхожа тема, тому що тут шукати спільну мову, не поступаючись жодною літерою догми, куди простіше, ніж в інших трендових нішах. Таких, наприклад, як гендер, фемінізм або навіть колоніалізм, де закиди мають, можливо, не стільки догматичний, скільки історичний характер, але зате це дуже вагомі закиди щодо важливих для суспільства пунктів.

По-друге: екологічне питання — це питання не тільки науки, технологій, політики і економіки. Це питання цінностей, поглядів і способу життя. Питання моралі. А мораль, цінності та спосіб життя — ті сфери, в яких Церква старанно намагається зберегти за собою якщо не вирішальне, то бодай вагоме слово. Тобто оскільки екологічна проблематика має «моральну» складову, значить, залишатися осторонь просто не можна. Не так уже й багато залишилося ніш, в яких Церква може зберегти за собою роль авторитету, здатного щось змінити в людях, в суспільстві, а значить, і в світі.

Нічого спільного

На цій сцені Церква потрапляє в дуже різношерсте суспільство. Тут діють вчені, інженери, політики, підприємці, активісти. Проблема в тому, що ці групи, сповідуючи начебто одні й ті ж цінності, розділені, і нерідко на ґрунті принципових речей. Ці групи часто не довіряють одна одній і діють кожна сама по собі.

Ще одна проблема в тому, що багато хто з них відірвані не тільки один від одного, а й від предмета своєї опіки — живої природи. Вчені бачать свою сферу — щодалі вужчу. Їх професійні судження на теми екології мало зрозумілі для мас, та й інтерпретують їх зазвичай у залежності від ідеологічних схильностей.

Активісти, своєю чергою, майже не бачать і майже не знають самого предмета хвилювань — це переважно молоді люди з розвинених країн, перше в історії покоління дітей, яке виросло з чисто теоретичними знаннями про природу, поза безпосереднім контактом нею. Для них «еко» — більшою мірою ідея або набір ідей, ніж конкретний предмет, тобто слово «революція» тут дуже доречне.

І, до речі, це молоде покоління екореволюціонерів рівною мірою — хоч і в різній формі і з різних причин — сумнівається і в науці, і в релігії.

Держави не в змозі осягнути неосяжну планетарну сукупність питань у рамках своїх національних юрисдикцій. Крім того, у них і своїх проблем вистачає — вони, переважно, намагаються розібратися з наслідками криз, в тому числі, екологічної. З напливом мігрантів, наприклад, — і їм не так уже й важливо, чи люди втікають від військових конфліктів, чи від природних катаклізмів, спровокованих змінами клімату.

Вирішувати проблему в корені складно, тому що вона зачіпає масу економічних інтересів. І виходить далеко за межі окремої держави, на яку поширюється юрисдикція уряду. Як наслідок, уряди балансують між національними інтересами й інтересами груп впливу, які, в свою чергу, переслідують власні економічні інтереси.

Для політичних еліт екологічний протест — це просто ще одна група впливу. І політичні еліти роблять те, що робили завжди — намагаються приручити і домовитися. Поява Грети Тунберг на трибуні ООН, а потім на обкладинках глянцю, титул «найвпливішового лідера» і т.п. — це якраз те, що політики вміють і звикли робити в разі, коли на суспільно-політичній сцені з'являється якась нова сила. Трибуна і фотосесія — це хабар або аванс в рахунок майбутнього взаємовигідного співробітництва. Ну і вхідний квиток до клубу тих, хто звиклий до спалахів камер.

Головна ж проблема полягає у відсутності суспільного консенсусу стосовно екологічного порядку денного. Це не тому, що захист навколишнього середовища комусь здається зайвим чи непотрібним. А тому, що в сучасному суспільстві, повитому інформаційною павутиною, немає консенсусу ні з якого приводу — політичного, культурного, ціннісного. Відсутність консенсусу стає чимось на зразок нового консенсусу. Будь-яка тема стає жертвою інформаційного мейнстриму — ідеологічної і політичної поляризації.

Будь-яке питання — кліматичні зміни, антропогенний характер потепління, як і, наприклад, загроза коронавірусу або носіння маски — виявляється «питанням політичним». «Якщо бачиш людину без маски – будь певний, що він голосує за республіканців», — так охарактеризував ситуацію один мій друг-американець. Те ж саме стосується глобальної зміни клімату: консерватори в нього не вірять, отже, якщо ти в нього не віриш — ти консерватор. Ніяких нюансів, ніякого плюралізму. Не хочеш опинитися чужим для своїх — вливайся в зведений хор, виявляй солідарність. Ідеологічні ніші замінюють нам екологічні. І навпаки.

Хто оголосить перемир'я?

У Церкви може виникнути спокуса заявити про себе як про можливого посередника. Стати містком між непримиренними опонентами. Взяти на себе працю перекладача, а в разі потреби — рефері. Щоби всі ми, незалежно від ідеологічних уподобань — відмовившись від них, намацавши щось важливіше і вище — почули один одного і, в ідеалі, об'єднали свої зусилля.

Це благородне завдання. Майже будь-яка нинішня криза — і екологічна не виняток — це, в першу чергу, криза довіри і комунікації. Якщо ми знайдемо хоч щось, у чому зможемо домовитися — навколишнє середовище непоганий кандидат — далі піде легше і рано чи пізно ми перестанемо дивитися один на одного вовком.

Нам необхідне примирення. Або хоча б перемир'я. Не тільки в «гарячих точках», не тільки в зонах бойових дій. Кожне серце тепер гаряча точка, кожен екран смартфона — поле бою. Для перемир'я потрібен привід. І той, хто перший скаже слово «стоп».

Стати саме такою силою не тільки благородно, але і приємно. Це дає можливість опинитися в бажаному для багатьох положенні «над сутичкою».

Але тут у мене для Церкви погана новина: їй ця роль навряд чи дістанеться. Проблема комунікації, поляризації і довіри повною мірою стосується і її самої. Вона не «над» — вона в самому епіцентрі «сутички».

Не тільки ідеологічної — в цілому. Але й екологічної — зокрема. Тут недовіра до Церкви вже частково обґрунтована теоретично. Є думка, що християнство (західне, у всякому разі) і стало глибинною причиною нашої нинішньої екологічної кризи. З Лінн Вайт, яка першою виступила з докладною критикою юдео-християнської традиції, можна сперечатися — і це робиться з більшим чи меншим успіхом у межах екотеологіі. Але неможливо зробити вигляд, що подібних звинувачень немає. У всякому разі, вони досить широко розтиражовані, цитуються і в легкій (щоб не сказати — легковажній) формі засвоюються масовою свідомістю.

По-друге, криза комунікації — одне з хворих місць безлічі Церков, у тому числі, українських. Далеко не всі представники єрархії в деяких випадках знаходять вірну висоту тону і потрібні слова, щоб бути почутими (і зрозумілими) поза церковною огорожею. Але здебільшого Церква рідко понижується до прямого діалогу з тими, з ким може бути незручно. Зокрема, з представниками наукових кіл та громадських організацій, тобто двох головних потенційних партнерів по екологічному порядку денному.

Як наслідок, не дивлячись на вже старовинну декларацію нобелівського лауреата, астрофізика Карла Сагана, який закликав науку і релігію працювати разом над екологічною проблемою — настільки ж науковою, як і моральною — ситуація зрушила з місця лише на пів кроку: Церкви прийняли екологічну проблематику до кола своїх інтересів.

Не сезон для білого

Врешті, по-третє: біле пальтечко, з якого Церква вилазить вкрай рідко і дуже неохоче, не запотребоване у справі захисту природи. Головна вакансія в цьому спектаклі – та, що дуже підходить саме Церкві — роль чорнороба. Того самого суворого практика, який робитиме повсякденну, нудну і не найпопулярнішу роботу, спрямовану на зміну масової свідомості, на зміну традиційних моделей побуту і господарювання. Це дуже важлива — можливо, найважливіша — частина роботи. Без зміни екологічної свідомості і способу життя мас — тих, які вбудовані в ланцюжок виробництва-споживання-засмічення — жодні флеш-моби, наукові відкриття і технологічні досягнення не врятують ситуацію.

Але це дуже непопулярна частина роботи.

Це нелегке і нетелегенічне завдання — переконувати, наприклад, наших побожних селян не палити траву. Я знаю, про що говорю — я цим іноді займаюся. І знаю, як вони кивають — так, мовляв, погано це, — і тут же йдуть і кидають сірник на занедбаний пай або в зарослу канаву, тому що звідти «трава лізе». Та й «трактору легше орати», якщо дерен спочатку випалити.

Або переконати їх не скидати сміття в найближчий лісовий яр чи навіть на бічні дороги на межі сіл — прямо під придорожні хрести. Зазвичай, це масове скидання сміття приурочене до великих церковних свят — Різдва, Великодня, «Храму», — коли кожна ґречна господиня впорядковує і дім, і подвір’я.

Особиста справа

І в Католицькій, і в Православній Церкві розуміють, що екологічна програма — це програма локальних, особистих дій заради глобального ефекту. Про особисту відповідальність кожного за свою екологічну поведінку говорить патріарх Варфоломій. Також підкреслює фактор «особистого діяння» і папа Франциск.

Тут важко переоцінити можливості Церкви змінювати і впливати. Це, можна сказати, унікальна пропозиція — Церква має вплив там, де аргументи вчених і флеш-моби активістів безсилі: «третій світ», консервативно налаштовані верстви населення «другого» і «першого світу».

Сила Церкви в тому, що вона — на відміну від інших учасників екологічного порядку денного — знає, як і чим живуть ті, хто перебуває на вістрі проблеми. Вона знає всі подробиці — соціальні, політичні, екологічні, економічні, моральні — життя тих, хто по-варварськи обходиться з природою, і тих, хто потерпає від лих. Для неї проблеми філіппінських прибережних сіл, нетрів Амазонки, пустель Африки — не сюжет з Нешнл Джеогрефік. Це реальність, дана у відчуттях громадам і священникам, і цю реальність Церква може представляти на сцені, де головні ролі традиційно належать представникам більш успішної частини світу.

Але мені доведеться повторити: це важка і непопулярна робота, заради якої Церква буде змушена міняти щось насамперед у собі. Навчитися, наприклад, самій чути голоси громад і священників. Звикнути до думки, що найголовніше в Церкві відбувається саме там, «на місцях». Туди повинні бути спрямовані сили, погляди, ідеї, засоби.

Церква зможе стати ефективним і унікальним партнером у глобальних проектах, зможе навіть спробувати всіх помирити тільки тоді, коли навчиться чути себе і зрозуміє, що вона не над сутичкою (їй там, в загальному, і нема чого робити), не за межами кризи. Вона в самій його середині. Все, що відбувається з нами — відбувається з нею. Саме в цьому проблема. І саме в цьому наш загальний шанс на зміни на краще.

Якщо ж цього не станеться — всі енцикліки, конференції, звернення і проповіді так і залишаться не більше ніж розмовами про погоду.