Протягом розмови, яка точилася в Українському католицькому університеті уві Львові під час перерви між першою і другою частиною доповіді Вахтанга Кіпіані щодо блогів і блогерства, мені остаточно стало зрозумілим те, що ми як завжди не помітивши, куди вступаємо, таки вступили у добу, коли слово як таке використовується виключно у якості знаряддя для осягнення влади. Воно перестає бути креативним, перестає бути “творящим словом”, але стає словом навіювання, не більшим, чим слово ярмаркового гіпнотизера, який белькоче і шепоче щось, що може і має якийсь сенс, але насправді вимовляється лише для того, щоби підкорити людину, знищуючи її свідомість і перетворюючи її на позбавлений розуму, тобто можливості розрізнювати і робити вибір, об'єкт.

Саме тому зараза знівечення слова зі слова Божого і креативного у слово магічне, підпорядковувальне і руйнувальне сьогодні найбільш доторкнулася служителів слова — священства Церкви. Саме тому найбільш йдеться в затягування священноєрархів у ігрища, метою яких є перетворити громади і спільноти і кожну окрему людину у підпорядковані обезвладнені об'єкти. Саме тому ярмарковим гіпнотизерам так залежить, щоби саме священнослужителі ставали номерами у партійних списках.

Треба шукати не стільки “суб'єктивне” слово і текст, скільки слово і текст асертивної якості, непідвладні перетворенню у засіб масового і індивідуального навіювання. Йдеться про відсунення будь яких літературних та журналістських технологій заради передування трепетної філологічної компетентності і щирості, ще й такої філологічної, яка би надихалася ортодоксальним, тобто від Святих Отців переказаним, християнством. Тобто ЗНОВУ Ж ТАКИ йдеться про те, щоби світогляд передував професійності. В журналістиці зокрема. І перед усім. Про служителів Слова вже не говорю — або ще не говорю?