Фільм Павла Лунгіна «Царь» (2009) був прохолодно сприйнятий кінокритиками. Історики познаходили в сюжеті купу дрібних невідповідностей подіям XVI-го століття. «Професійні патріоти» та «православные хоругвеносцы» побачили в сюжеті та кінематографічних образах «очєрнітєльство» та «подрив устоєв». Вони навіть пікетували кінотеатри, виступаючи з протестом проти «издевательской карикатуры на первого Русского Царя», який у фільмі «представлен в виде сумасброда, маньяка, садиста и параноика».

Середньостатистичний росіянин фільм й не намагався зрозуміти і, фактично, проігнорував.

Натомість найсановнішому глядачу – Владіміру Путіну, фільм, схоже, сподобався. Фотографа зйомочної групи, Алєксєя Дружиніна, одразу після роботи над цим фільмом, призначили особистим фотографом російського «вождя» (на той момент формально він був прем'єр-міністром, трон «гріла» лялька-мєдвєдєв).

Зараз не надто вдалий час на глибші «кінознавчі» рефлексії (тим більше – про російське кіно). Чи дискусії про «історичність» тих чи тих образів в цьому (зрештою – достатньо посередньому) кінофільмі. Хоча деякі моменти – виявилися більш разючим, аніж то сприймалося 13 років тому. Адже ми бачимо, наприклад, і розповідь про те, як Захід допомагає царю-маніяку з технологіями смерті та катувань. «Пытошный городок» Івану Лютому («Грозному“) збудував німецький „спеціаліст“ – Генріх фон Штаден, без нього місцеві дикуни-«богоносці» з цим завданням би не справилися.

І «притчу» про те, що обов'язком влади духовної є опір свавіллю та беззаконню влади світської. Історія замордованого за наказом царя митрополита Філіпа (Количева) – один з унікальних випадків спроби такої протидії в російській історії.

Про останнє особливо цікаво згадувати у зв'язку з тим, що один «ліберальний» російський протодиякон тоді припускав, що «Патриарху Кириллу предстоит стать наследником не только трона св. Филиппа, но и его креста». Зараз це виглядає як якась святотатська сатира, бо Кіріл (Гундяєв), абсолютно передбачувано, виявився одним з найвірніших нео-опричників. І, де-факто погодився (промовчавши), коли особисто Путін раптом звернувся до цієї історії, фактично «наказавши» вважати, що оповідь про вбивство Філіпа «проточекістом» Малютою Скуратовим – злонамірена вигадка ("он его не убивал и не проезжал там, а если проезжал, то проехал мимо").

Втім, найважливішим у лунгіновському фільмі є спроба описати "раціо" у діях правителя, що зовні виглядають як формене кривававе безумство. І запропонована сценаристом та режисером художня "реконструкція" можливих мотивів тирана – хай мені вибачають сноби-історики – виглядає переконливіше, аніж більшість їхніх умовиводів та припущень.

Правитель "ІІІ-го Риму", Грозний, якому, до речі, не випадково намалювали смішну генеалогію від "Пруса - рідного брата Октавіана Августа", прагнув приблизно того ж, що й більшість римських імператорів – "урівнятись з богами".

Але правив він вже за умов іншої культурної "матриці", тому й свої претензії на такий статус мав "оформляти" інакше (для імператорів Риму достатньо було отримати рішення Сенату). Свою особливу, "надлюдську" місію, московський маніяк вбачав у тому, що він може наблизити час Останнього Суду (герої фільму недаремно постійно цитують Апокаліпсис св. Іоанна Богослова). Йшлося про те, щоб зумисно кривавими вчинками "переповнити чашу довготерпіння Господньлшл", змусивши Його втрутитися в хід історії людства.

А от до моменту цього втручання – верховним судією залишатиметься цар, дії якого нічим не обмежені і нікому на землі не підзвітні ("может, я как человек — грешник, но как царь-то я праведен").

Але у всього цього, як не дивно, є й позірно "позитивна програма". Адже, чим раніше пролиється на людство Гнів Господа і відбудеться його Суд, тим швидше почнеться будівництво Царства Божого на землі. І "Новий Єрусалим" мав виникнути не де-небудь – а в Москві. Саме в епоху Івана IV сягають коріння цієї ідеї та перші "архітектурні" спроби її втілення в життя.

Це також тема для окремої розмови (ще раз превентивно прошу заспокоїтись реєстрових інтелектуалів – ніхто не втручається в ваші пісочниці, це лише публіцистика на злобу дня).

Хочу зупинитися лише на одному елементі цього "Граду Божого", який вдалося втілити "в камені" за Івана Лютого. А саме – так званому "Лобному місці", орієнтовно збудованому наприкінці 1540-х років.

Споруда символізує єрусалимську Голгофу.

Спочатку це був пункт для проведення релігійних церемоній великоднього циклу. Потім – "постамент" для зачитування царських указів. Але з часом (це вже після Грозного) його функціонал "розширився" – воно виявилось зручним майданчиком для страт.

Насправді, безпосередньо там було обезголовлено не так багато злочинців (вірогідно – всього декілька десятків за XVII-XVIII ст.). Проте в масовій свідомості і культурі росіян місце сприймається саме в такій іпостасі (як синонім ешафоту).

Те, у що вірує "безмолвствующий народ" (цей пушкінський образ є і у фіналі фільму Лунгіна) можна сформулювати як "МЛРБ" («место лобное рай бысть"), але в дуже специфічній інтерпретації. Господа Бога пересічні росіяни бачать там, де стинали голови противникам їхнього "Государя". І радісно кидають на цей "царебожеський" симулякр Голгофи монетки – як символ вічного "повернення" російської історії до її найкривавіших сторінок…