Блог о. Юрія Блажиєвського СБП_image

Блог о. Юрія Блажиєвського СБП

Ієромонах монашого Згромадження отців оріоністів, головний редактор журналу "Скинія".

Кат на майдані — амінь чи алілуя?

26.11.2010, 09:19
Особиста думка

Ми не діти. Ми все розуміємо. Здавалося б.

Чому? Бо, з одної сторони, не “намайданились” (як висловився колишній головний мнс-ник в передачі Шустера в контексті останніх президентських перегонів), а з другої — це не революція лайв зразка 2004, а скоріше революція онлайн, на канапі і в скайпі.

По-перше: хвацьке “Ні, бо не хочемо!”, але ж і по-друге: “Ні, бо не можемо...”

Що ж чує пересічний громадянин сьогодні? Гадаю, те саме, що і відомий кіногерой, якому вже остогидла ікра: “За державу обидно”. Як відомо, пересічного громадянина не існує, є я, ти, медсестра, чиновник, вчителька, студент, олігарх, таксист, менеджер, підприємець, депутат, слюсар... Але в цій ситуації, на мою думку, можна транспонувати практично без втрати якості. Хто незгідний, хай перший кине в мене комент.

Чому я про це пишу і до чого веду? Моя мета — не бавитись в політику чи заглиблюватись в економіку. Цей пост — для тих, хто захоче почитати моралі.

Як гадаєте, в чому проблема? В податках? Вони були, є і будуть. В паплюженні базових прав людини? В братках і понятіях? Ці і інші речі, на жаль, також не нові і певно відійдуть в історію ще не завтра. В корупції? А, скажіть, ми до неї не маємо жодного стосунку? Я не претендую на роль ворожки, і всієї правди по руці не прочитаю. Але стільки повинен помітити кожний. Чи дерево не з зернятка росте? Який процент серед нас ніколи не зробив дрібної прислуги за дрібну прислугу в службовий час або послідовно вибирає штраф, а не швидке закінчення справи? Знаю, такі люди існують — промінь сонця в темному лісі.

Це нагадує ситуацію, коли на сповідь приходить людина і каже в чому вона не нагрішила: нікого не вбила, не пограбувала і т. д., аж до того, що в кінці здивовано стверджує, що так на добру справу навіть раз на рік до сповіді йти — це за багато. Перевага кривого дзеркала в тому, що завжди можна так перед ним стати, що власна фігура не буде дратувати. Треба ж якось жити. Маєш мене Боже, яким мене створив. От так і живемо десятками років на Дикому Сході, де Бог створив людей різними, а Кольт зрівняв їх у правах. От так і п'ємо чай в окопах під звиклу мелодію гармат. Немов так і треба, майже за Чеховим. Тільки у того хоч на вишневий сад дивились.

Розруха починається в голові — такий діагноз поставив незабутній професор Преображенський. І кажу я це не тому, що тема проффесорів несподівано стала дуже актуальною. А тому, що не можна все життя прожити в стані постійної революції. Ви справді гадаєте, що проблема в ДАІ, корумпованих вишах і лікарнях, і постійному шарі грязюки на асфальті вашого подвір'я? Не обманюймо себе — це наслідок. Заради справедливості скажу, що знаю порядних людей і у вишах, і в лікарнях і навіть(!) в ДАІ, які собі просто не дають опуститися. Проблема — в тому, що моє рідне місто, коли я туди приїжджаю, вітає мене матом, вже між пероном та метро. Конкретні люди. Проблема — в тому, що я і ти кидаємо квиток собі під ноги одразу як вийшли з маршрутки, замість чехвостити в думках улюбленого мера і нести сміття в руці часом пів-вулиці до першого смітника. Конкретні люди. Проблема — в тому, що чорнуха заповнила телепростір (ви бачили рейтинги популярності передач? - а це ж дивляться конкретні люди), ба, навіть простір спілкування — незважаючи на малюків і жінок поряд. Конкретні люди. Ти і я. І ще, проблема — в тому, що більшість з нас не просто не знає національного гімну, а відверто має це... десь. Глибоко і невідворотно. Конкретні люди. А спробуйте сказати щось українською влітку в звичайному кримському (це я прикладово, бо як раз трапилось, але деінде часом все виглядає навіть гірше) продуктовому магазині.

Так жити далі — неможливо. То що ж, маємо тепер себе обпльовувати? Ні. Я вважаю, що настав не тільки час змін. Настав час глибокого іспиту сумління. Для кожного. Не важливо, чи то чиновник, чи підприємець, чи пенсіонер, чи священик, чи студент. І вже буде дуже добре, якщо кожний його виконає хоча б на трійку. Без цього жодні зміни на добре не вийдуть.

Треба стати перед люстром, подивитись собі в очі й сказати правду. Так, сьогодні мій принцип — своя хата з краю. Так, сьогодні підписати інтернет-звернення до президента з вимогою публічно визнати Голодомор геноцидом української нації (згідно чинного законодавства), та ще й чесно заповнити всі поля, включно з адресою — межує з героїзмом. Але ж чи це тільки мені бабуся свого часу оповідала, як маленькою дівчинкою для родини полишені колоски на полі збирала під кулями солдат, що приїхали з Ростова і Уфи? Скільки з нас це не підпише, бо їх бабусі пощастило менше і вони просто не народились? Треба уважно придивитись тому, що я побачу в своїх очах. І сказати: так, може там ще є самоповага, але немає гордості; так, моїм найбільшим гріхом є анонімність; так, мені потрібна операція — треба усунути зі своєї голови розруху. Чому? Бо інакше вона заллє не тільки мене, а й тих, хто близько мене. Треба вбити дракона в собі — і це вже не байка. Зрештою, Євгеній Шварц також так не вважав.

Що конкретно робити? “Просто вийти на вулицю, просто викинути сміття, просто полюбити свою рідну землю” (Сашко Положинський). Один мій приятель, думку якого я дуже ціную, сказав, що революцію треба починати з жеків. Так, це правда. Чому? Тому що мало кричати: “Ми не бидло, ми не козли,” - це треба доводити. Власним гідним життям. І не час від часу чи залежно від обставин. Хто цього не розуміє, той і далі буде дискутувати, чи народ вже намайданився, чи ще ні.

Я не закликаю нікого до бунтів чи револьтів, як і нікого не хочу відлякувати від Майдану. Просто вважаю, що революцію треба робити спочатку в собі. А коли прокинеться сумління, коли подумаєш, що живеш не тільки для себе — тоді прокинеться і гідність, і дай Боже, щоб в парі з нею йшла мудрість. Ось тоді вже зможеш свідомо зробити свій крок. Мало казати, що оце — погано. Треба запропонувати те, що буде краще. Вимагати більшого — це значить вимагати передусім від себе. Сьогодні я маю таку надію, що є люди, які це розуміють, які здатні на самопожертву, або стоять на порозі такого розуміння. Маю таку надію, що вони можуть стати будителями на кшталт Міцкевичівського отця Робака (ця цитата — для тих, хто з польських класиків читав не тільки Дзержинського).

Чи варто кидатись такими словами як гідність, самопожертва? Якщо це тільки слова — тоді ні, тоді ми ще на етапі “Нас кинули”. А якщо це щось, без чого не хочеш жити, бо інакше чуєш себе неповноцінним, навіть неповним — тоді ми недалеко від істини. Недавно моя добра подруга “спровокувала” мене на відповідь: солідарність — це територія серця.

“Ти знаєш, мамо, я ще тримаюсь: караюсь, мучаюсь, але не каюсь. Якщо не я, то хто? Зайве питання” (і знову Положинський). Подібні слова сказав не один українець у вирі Другої Світової і вийшов захищати свою рідну землю, так як це розумів у своєму сумлінні — чи то на боці Червоної Армії, чи партизанів на Заході чи на Сході. Вони йшли, хоч знали, що не мають жодних шансів. Чому? Щоб дати приклад нащадкам. Вони знали, що не повернуться, і йшли, добровільно. Звичайно, були й інші, але саме тому це ще більш дивовижно.

Сьогодні також треба відваги, щоб жити гідно, а не перетворитися на овощь. Мотивація перша (для поціновувачів мила :) За мною ось вже два тижні ходить пісня Colgando en tus manos Марти Санчес і Карлоса Бауте:
Así me recuerdes y tengas presente
Que mi corazón está colgando en tus manos
Cuidado, mucho cuidado (...)
Sabes que estoy colgando en tus manos
Así que no me dejes caer.

В перекладі: Щоб ти пам'ятав і мав на увазі,/ що моє серце завішене на твоїх руках,/ обережно, дуже обережно (...)/ Ти знаєш, що я завішена на твоїх руках/ так, що ти не дозволиш мені впасти.

Щось додати? На твоїх руках також напевно завішено кілька життів, тих, що вважають: ти не дозволиш їм впасти. Обережно. Дуже обережно. Хочеш наприкінці життя подивитись в їх очі і не відвести погляд?

На сам кінець. Чому я, богопосвячена особа, пишу це? Лізу в політику? Я пів ночі креслив і переписував, щоб навіть такої тіні не було. І ось тут приведу другу мотивацію, яка є мотивацією християнина. Щоб мати змогу комусь сказати: “Ми не бидло,” я мушу усвідомлювати — це так завдяки тому, що Бог створив мене на свій образ і подобу. А це настільки ж дар, наскільки і завдання.

Останні новини