Конфлікт за храми між православними в Україні: аналіз досвіду двох років
Понад півсотні громад УПЦ (МП) перейшли в УПЦ КП протягом двох років після Майдану і Революції Гідності, за підрахунками РІСУ. У порівнянні з понад 33000 релігійних громад країни, більше 11000 громад першої з вказаних конфесій та понад 4700 громад другої, це може видатися мізером. І лунають голоси, що це саме так. Цифра – біля 0,4% громад УПЦ (МП). У деяких інших конфесіях ще не такі пертурбації проходять непомітно для загалу...
І все ж, у нашому випадку очевидно, що йдеться не про значимість, котра неодмінно виражається у цифрах, а радше про значимість символічну. Процес пішов, як кажуть. Тож не дивно, що на подіях у селах, де громади переходять, перейшли або розкололися, сфокусовані об'єктиви телекамер, які на всю країну і світ демонструють обличчя побитих, а іноді нібито побитих, парафіян і “паломників”, ретранслюють гучні прокламації часто абсолютно взаємовиключного наповнення. Поки на місцях блокують або штурмують храми, тривають прес-конференції правоохоронців, з'являються гучні заяви політиків.
Втягнутими до інформаційного поля цієї конфліктності виявилися численні сфери буття суспільства. Тут і показово стримана стурбованість Президента, який, за спостереженням інтелектуалів однієї зі сторін протистояння, пішов на різдвяну Літургію і не до тих, і не до інших... Тут же – анонімні листівки із закликами відлучити цього Президента від Православної Церкви. Тут же – «глибока стурбованість» подіями в Україні окремих Православних Церков, як от Болгарської чи Сербської... Тут же – радикальні слова Патріарха Кирила на Зібранні Предстоятелів Помісних Православних Церков у Шамбезі 22 січня 2016 р. про те, що переходи вірних в Україні – не що інше, як бандитизм та рейдерство “розкольників та націоналістів”. У якості реакції на таку заяву Предстоятеля Православної Церкви, яка претендує бути найбільшою, але не зможе цього робити, втративши вірних в Україні, можна розглядати Звернення Президента до Собору єпископів УПЦ (МП) 29 січня 2016 р. Нагадаємо, Гарант акцентував єрархам, у назві конфесії яких слово «Українська» стоїть таки першим, що триває саме російська агресія, і закликав до християнського патріотизму. Не часто у наших краях очільник держави цитує Основи соціальної концепції УПЦ, аби закликати дотримуватися їх самих єрархів УПЦ (МП). Таки не часто… І все ж, як виглядає зі звернення Собору, ці слова для його учасників виявилися неактуальними.
Уже при першому погляді на ситуацію з перетіканням громад в УПЦ КП зрозумілим стає те, що йдеться про щось дуже важливе в інтелектуальному і духовному відношенні для українців – одного з найрелігійніших народів світу. Маємо випадок, коли кожна «гвинтівка», що висить на сцені, нема-нема, та й вистрілює... І часто куля влучає не в ту сторону, у яку спрямоване дуло.
Укорінення в історії. Великий розлам
Історія Православної Церкви в Україні, а особливо історія розвитку ідеї «Українського Православ'я» – поле і пожива для неймовірної напруги емоцій та подиву гідних інтерпретацій. Аналізуючи цю сферу життя нашого суспільства, можна знайти просто класичні за природою і вираженням зразки промульгації теорії змови, ригористичного легалізму, анархічного негативізму і, звісно, тісного зв'язку релігії й політики. Зрозуміло, що проблемі цій сотні років. Одначе вона настільки масштабна і значима, що стимулює звертати на себе увагу не лише в круглі роковини, а перманентно. Міжправославний, а радше внутрішньоправославний конфлікт останніх двох років – найяскравіший приклад актуальності. Чому «внутрішньо-»? Хоча б тому, що одна зі сторін вважає іншу своїми людьми, але в розколі, а інша – своїми, але поки не освідомленими. Незважаючи на заперечення можливості почергових Богослужінь, УПЦ (МП) під тиском обставин іде на них. УПЦ КП практично всюди погоджується на почерговість з УПЦ (МП), але в той же час не погоджується на це з тими ж греко-католиками. Важко не зауважити таку градацію.
І все ж, у колах УПЦ (МП) міграцію громад називають «рейдерським захопленням парафій», а в УПЦ КП – «переходом громад в Українську (Помісну) Церкву». Зрозуміло, що події такого рівня важко вмістити в якусь теоретичну схему, але інтенції сторін виглядають саме так: «захоплення розкольниками» / «вихід через усвідомлення потреби Української Церкви». Таким чином прихильники і першої, і другої позицій тотально етизують ситуацію, переводячи її, без натяжок, у рамки екзистенційного вибору. З іншого боку, годі заперечувати, що на тлі війни і зрадництва підстав для етизації немає.
Фактом є те, що громади переходять, а соціологія демонструє розлам між першим місцем УПЦ (МП) за кількістю громад і результатами опитувань, де вона вже друга. І якщо абсолютні цифри дражнять одних, то відсотки – інших. Підстави для дискомфорту спільноти, що природно, кожен намагається ліквідувати.
Загалом в Україні протягом останньої чверті століття не було такого, що державні адміністративні чинники відверто вказували громадам, куди їм належати. Так, чинили спроби «одним махом» створити Помісну Церкву за президентства Л. Кравчука. Вони зазнали невдачі. Провальними стали і намагання влади часів В. Януковича вплинути на громади УПЦ КП та стимулювати їх до переходу у «канонічну» Церкву. Надання розголосу щодо таких замахів на свободу совісті неодмінно призводило до скандалів і сповільнювало боротьбу з «агентами Москви» чи «розкольниками». Утім, як тільки випадала нагода, спільноти йшли на нове коло протистояння. Бувало, що представники обох таборів очікували кардинальних змін на свою користь від візитів «союзників» з-за меж держави. Та ці однодумці часто виявлялися надуманими, тобто такими, що переслідують передусім власні інтереси. Вони приїжджали і йшли собі, а вірні УПЦ (МП) та УПЦ КП залишалися на місці, і з гіркотою усвідомлених, але недовисловлених розчарувань пожинали рясні плоди сіяння ворожнечі й демонізації образів одні інших. Залишалося чекати нової нагоди, коли прийде нова влада, а з нею – перегляд пріоритетів. Такий собі закон маятника, який похитується між екстремами: релігійними, морально-етичними, політичними та геополітичними водночас.
Постмайданна реальність
Утім, український релігійний маятник ніколи не був закритою системою, навіть незважаючи на нібито консервативність Православ'я. Вкотре умови буття релігії і функціонування Церкви у нашій державі кардинально потрясло під час і після Майдану 2013-2014 рр. Якщо говорити загально, то стало гранично ясно (хоча не всім, звісно), що держава, це самі люди – асоціація громадян. Нічого більше, у тому числі не якась напівбожественна колективна особа. Члени «Небесної сотні» загинули, захищаючи саме суб'єктність громадян щодо держави.
Російська модель новітнього домінування над Україною, коли достатньо було контролювати Адміністрацію на Банковій, виявилася програшною. Самі громадяни заявили, що така влада – нелегітимна і діяти їй вони не дозволять, просто заблокують. Держава в інформаційному полі нарешті постала як хоч і важливий, але тільки інструмент, що дозволяє забезпечити права громадян, і з допомогою якого ці громадяни стежать за дотриманням умов суспільного договору. Українці заявили, що держава – це вони, а слова настоятеля Києво-Печерської лаври владики Павла (Лебедя) про те, що Церква йтиме з владою Януковича до кінця, пролунали навіть не у порожнечу (їх мільйони людей хотіли почути і почули), а як необачний окрик у засніжених горах, що неодмінно викликає лавину.
З одного боку розуміння держави як асоціації громадян та інструменту для задоволення їхніх потреб є наслідком становлення громадянського суспільства. Останнє тією чи іншою мірою підтримали вірні усіх Православних Церков. Дійсно, вишукувати виключно білі релігійні організації і виключно чорні у цій далеко не «грі престолів» було б кроком до дестабілізації нашої поліконфесійної країни. 
З іншого боку, це розуміння є виразником суттєвої зміни системи координат для діяльності не тільки державних посадовців, а й релігійних спільнот: держава вже просто за визначенням не може бути суддею у питаннях «правильності / хибності» релігії доти, доки проблема не виходить за рамки чинного законодавства. Більше того, навіть у випадках, коли межа законності перейдена, йдеться у нас радше не про Церкву-сепаратистку, а про окремих сепаратистів-вірних. Згадаймо факти пропаганди «Русского мира» і дії частини духовенства УПЦ (МП) на підтримку російської агресії. Їх потрактували саме як «особисту позицію». Як наслідок, дійсним випробуванням для «ліберальної» України стане призначення єпископом Бахчисарайським УПЦ (МП) архімандрита Калініка (Чернишова), який активно сприяв окупації Криму і отримав за це від окупантів медаль «За захист Криму». Хіротонізовувати нового владику збираються не на півострові, а таки в Києві. Як відреагує влада незалежної держави Україна, поки невідомо.
Апеляції до держави
Очевидно, що Революція Гідності віддалила українське суспільство від ідеалу «симфонії» Церкви і держави, закоріненого у візантійському й російському абсолютизмах. Утім, віддалення це не цілковите. Дійсно, традиційне і таке звичне «патріархально-канонічне» питання представників обох конфесій про те, а «що держава робить для об'єднання Церков?», продовжує щиро лунати з вуст мирян та духовенства обох православних конфесій. Це питання якось вилітає в публічний простір, незважаючи на те, що воно нібито мало випасти за рамки посталої парадигми: а й справді, чи може держава створювати Церкву і заганяти в неї тих, хто туди не хоче йти?
Напевно, що українське суспільство у своєму розвитку опинилося не там, де воно себе уявило у перші місяці після Майдану. Втеча Януковича та його найближчих соратників автоматично не спричинила тотального оновлення, передусім духовного, тих, хто Майдану не чекав і повз кого цей Майдан пройшов повз. Як і тих, хто Майдан вважав черговою подією, яка не завадить і надалі «кувати душі» і «товкти копійку». Інакше чому дії влади, спрямовані на вирішення проблеми переходів законним шляхом, наражаються на бурхливі реакції, коли сотні мирян з духівниками вимагають звільнення уповноважених посадовців з роботи? Вочевидь, даремним було б заперечувати, що влада України в останні два роки так активно стежила за дотриманням законодавства у релігійній сфері, у тому числі в питаннях національної безпеки, як досі, може, ніколи. Відкритої інформації про попереджених з приводу недопустимості підтримки сепаратизму батюшок, про духівників, які підтримували цей сепаратизм і втекли з держави, – дуже багато.
І все ж, коли парафії переходять з однієї конфесії в іншу, неодноразово лунають апеляції до держави. В останні два роки логіка звернень УПЦ (МП) така, що перебуваючи в захисній позиції, конфесія апелює до держави з приводу необхідності захисту прав громадян, які хочуть «спокійно молитися». У той же час до свої вірних Церква через власні канали звертається з приводу особливої потреби мобілізуватися проти «розкольників і радикалів» та «розкольницьких угрупувань». Як бачимо – аргументація подвійна. Та дно у цієї скрині Пандори навіть потрійне і більше. Дворічний моніторинг переходів конфесій витягує на світло факти, коли, приміром, речники УПЦ (МП) журналісту говорять, що їм заважають самозванці з «так званого патріархату», а останнім стверджують, – що спільними ворогами є «уніати і протестанти». Очевидно, автори цих слів не сподівалися, що обидва кінці цього логічного шнурка можна звести докупи – dividere et impera!
Речники УПЦ КП, у свою чергу, невтомно наголошують, що саме їх конфесія – Помісна Українська Церква, яка вже існує, а отже потребує підтримки держави. Тож держава, згідно зі сподіваннями певних сил у найбільших Церквах країни, таки повинна мати позицію, яка є дещо ширшою, аніж просто функції наглядача за дотриманням законності. Звісно, що межа ця тонка і її розуміння вірними змогли б прояснити хіба соціологічні дослідження. Просто у моделі однієї конфесії це – одна держава, а в моделі другої – зовсім інша.
У світлі цієї конфліктності надзвичайно цікавим видався досвід активної участі духовенства обох конфесій у виборах до місцевих рад 2015 р. Дійсно, на прихильників балотування кліру полився холодний душ політичної реальності у стилі «Державця» Ніколо Мак'явелі: священиків виставили на проблемних для політсил округах, а подеколи – в якості опонуючих кандидатів. Показове співчуття політиків чи то до «канонічності», а чи до «патріотичності» виявилося розрахунком.
Конфесійні відтінки реальності
Усвідомлення чи неусвідомлення мирянами та духовенством наслідків масштабних (хоча здебільшого половинчастих) змін та їх впливу на подальші наміри Церкви залучати державу до міжконфесійної конкуренції, вочевидь, ще дадуться взнаки – до завершення далеко. Наразі ж варто вказати на три важливі моменти, котрі виражають причини зміни громадами і вірними конфесійної приналежності, але водночас перешкоджають спробам розглядати ситуацію виключно з позиції теоретичних моделей – псують будь яку стрункість абстрактних побудов. Ці «гордієві вузли», на жаль, поки не отримали належного висвітлення, але надзвичайно сильно впливають і будуть впливати на перебіг подальших подій.
1. "Екзистенційна ситуація" сторін конфлікту далеко не однакова. Дійсність така, що одна з них – глибоко асоційована з Церквою країни-агресора, незважаючи на привселюдні і часто повторюванні запевнення у протилежному. Це саме священики однієї зі сторін конфлікту освячують і навіть тримають зброю апологетів «Русского мира» у той час, коли священиків іншої конфесії публічно прогнали з підконтрольної цьому «миру» території і піддають знущанням, коли тільки можуть. Це Предстоятель однієї зі сторін конфлікту виступає проти Богослужінь українською мовою, а її семінаристи святкують з тортом у вигляді прапору «ДНР» та в супроводі жінок легкої поведінки... І ще це, це, та це... Аж до межі потойбіччя – відмов поминати душі загиблих бійців та хоронити їхні тіла.
«У селі В. священик відмовився відспівувати загиблого вояка. То майже одразу до нього приїхали свої і пояснили, що він може втратити парафію, бо у районі вже багато сіл перейшли. Він відслужив», – розповіло нам джерело в одному з населених пунктів (ані назву, ані прізвище людини поки не вказуємо, бо події там ще тривають).
У багатьох інших селах цей етап уже пройдений.
«Священик Московського Патріархату відмовився поминати загиблих і вояків АТО... Тож спочатку зійшлася ініціативна група, зібрали підписи, потім зробили збори», – розповідає житель Вовківців Шумського району на Тернопільщині, журналіст і активіст громади Володимир Гаврилюк.
Тож очевидно, що навіть у межах моделі, коли держава виступає тільки інструментом дотримання законності, у неї та її громадян з'являються питання – поки до окремих представників однієї з Церков, зокрема у плані їх суспільної позиції та впливу їх дій на стан національної безпеки. Утім, держава – неповороткий механізм; вірні реагують швидше. І вони «голосують ногами», тобто просто йдуть молитися в інше місце. Прикладів часткового чи повного переходу громад через незгоду з позицією єрархії щодо російської агресії можна називати десятки: Вовківці на Тернопільщині, Грибовиця на Волині, Волочиськ на Хмельниччині, Ходоси на Рівненщині, Турка на Львівщині, Княжа Криниця на Черкащині, Херсон, Пасічна на Київщині, Пилипець на Закарпатті...
Ситуацію потенційно може ускладнити і те, що Україна – не виключно православна країна. А тому до системи координат самі суб’єкти протистояння можуть залучати сторонні сили, або ж ці сили самі потрапляють сюди в якості навіть невиразної, та все ж альтернативи. Події 2014 – початку 2016 рр. демонструють, що наразі імовірність цього «третього варіанту» більше припускають інтелектуали конфесій-опонентів, аніж вірні у гарячих точках.
2. Одним з перших питань, які потрібно переосмислити усім конфесіям, а особливо учасникам конфлікту, є те, чи збігаються їхні публічно афішовані прагнення із дійсними стремліннями, про які свідчать дії їх офіційних представників чи значних мас вірних? Є дуже багато прикладів того, що не збігаються. Зрештою, міграція з однієї Православної конфесії в іншу почалася якраз через розлам між задекларованою ідентичністю УПЦ (МП) та її практикою. Щодо УПЦ КП, то упродовж двох років, на нашу думку, від її офіційних речників не пролунало чітке пояснення, яким Церква бачить громадянське суспільство, своє місце в ньому і в спільноті інших рівних перед законом конфесій багатомільйонної України – тих, вірні яких разом стоять, гинуть і перемагають агресора на східному фронті.
3. Чи конфесії-учасники конфлікту дійсно є прихильниками однакових стандартів для усіх, а чи одних правил гри для себе, інших – для опонентів? Є багато аргументів, що у багатьох випадках вірні відштовхуються таки від погляду, що стандарти можуть і навіть повинні бути подвійними. Це надзвичайно делікатна проблема, що перебуває на межі, де компетенція законодавства переходить у повноваження моралі. Дуже болісними, передусім для жителів місцевих громад, є випадки негації вірними рішень судів. На всю державу відомими стали намагання вірних УПЦ (МП) у Катеринівці Кременецького району Тернопільської області не пустити вірних УПЦ КП до храму, який перебуває на балансі держави. Зустрічні випадки – оспорювання вірними, що вийшли з УПЦ (МП) в УПЦ КП, права на храми, уже давно приватизовані УПЦ (МП) в Птичі на Рівненщині і в Кутах Шумського району на Тернопільщині.
Звісно, що кожна зі сторін, перебуваючи в межах власної візії конкретно-історичних умов, робить свої висновки. Але у такому випадку увиразнюється проблема того, що держава може небагато зробити з багаточисельними спільнотами людей, які дотримуються таких поглядів і застосовують їх одні щодо інших. Напрошується певний скепсис щодо перспектив швидкого владнання конфлікту і навіть щодо того, чи розуміють керівники і вірні тієї чи іншої конфесії цінність громадянського суспільства. Тобто, чи прийнятною для них є модель, в якій держава – один із партнерів у трикутнику: Суспільство-Держава-Церква, а не знаряддя для пригнічування опонентів.
Варіанти конфлікту на місцях
Звісно, що чинників, які безпосередньо чи опосередковано впливають на внутрішньоправославний конфлікт, є багато. Одначе саме названі – внутрішні – задають подіям напрямок і динаміку. На основі них розгортаються події в тих десятках парафій по всій державі, вірні в яких вирішили змінити конфесійну приналежність. Більше того, якраз ці фактори і визначають, де й коли «вистрелить чергова гвинтівка» протистояння. Кількість сценаріїв, про які є підстави говорити, з огляду на вже наявний досвід міграції парафій, є декілька.
1. Цілковитий перехід
За таким сценарієм розгорнулися події у 28 із зафіксованих нами 60 конфліктів – майже у половині випадків. Одним із перших прикладів став перехід громади села Бутин Збаразького району Тернопільської області. Безпосереднім поштовхом до такого кроку для місцевих жителів стало побиття молоді на Майдані у ніч на 30 листопада 2013 р. Двоє студентів із Бутина, які спільно з іншими утікали від “Беркуту”, засвідчили односельцям, що монахи Києво-Печерської лаври УПЦ (МП) відмовлялися захистити молодь від побиття, відчинивши браму монастиря, бо втікачі – майданівці. Тільки коли молоді люди сказали, що вони нібито з анти-Майдану, їх пустили до лаври. 25 вересня 2014 р. увесь Бутин перейшов до УПЦ КП – у селі не набралося й 10 осіб, щоб створити нову громаду УПЦ (МП).
“Перед початком зйомок нашого репортажу для American Public Television, PBS ми дослідили декілька різних сіл у Тернопільській та Рівненській областях, де були випадки переходу церков (УПЦ (МП) – УПЦ КП) і виявили, що Бутин є найрепрезентативнішим з усіх випадків в епіцентрі руху із конфіскації церков. У селі є багато молодих чоловіків, котрі воюють на сході, а тому серед тутешніх жителів посилився націоналістичний дух. Син чільного члена ради церкви св. Миколая був активним учасником Майдану, а тому неохота священиків УПЦ (МП) молитися за активістів вдарила по ній, її сім'ї і друзях дуже персоналізовано. У Бутині також дуже сильно виражений зв'язок з націоналістичними політичними партіями. Ми насправді побачили що зайняття церкви відіграє як духовну, так і політичну роль. Декілька місцевих сказали мені, що вони у минулому втратили інтерес до церкви, але тепер повертаються до Богослужінь, бо церква стала виразником їхніх політичних переконань та ідеології”, – коментує для РІСУ Кіра Кей, американська журналістка, яка спеціалізується на висвітленні подій у гарячих точках по всій планеті і яка робила репортаж з України у 2014-му.
За спостереженням Кіри Кей, у Бутині також залишилися люди, переважно літні, які не забажали йти з УПЦ (МП) і які відчувають себе ображеними та відірваними від своєї колишньої спільноти. Як і численні українські експерти, іноземний оглядач акцентує на тому, що перехід церков – процес, який намагається використати у своїх інтересах Росія.
“Показово, що Москва схопилася за можливість використати перехід церков для своїх політичних цілей, називаючи ці соціальні гоніння на українців, які вирішили залишитися з УПЦ (МП), порушенням культурних і людських прав. Це було використано для просування інтервенції в Україні, під претекстом захисту цих людей. Ця позиція була розширена російськими медіа, які рапортували про захоплення. Таким чином ми зауважили, що соціальні тертя у цих спільнотах були сильним фактором для продовження конфлікту на державному (і навіть міжнародному) рівнях, і варто було піддати цю ситуацію де-ескалації”, – вважає Кіра Кей.
Справді, майже одностайний перехід громади Бутина до Київського патріархату аж ніяк не став гарантією спокою і, приміром, російське інформагенство РИА повідомило “Раскольники при поддержке “Правого сектора” захватили храм УПЦ МП”. І це – вже після переходу парафії не тальки de facto, а й de iure, шо сталося з реєстрацією змін до статуту громади розпорядженням голови Тернопільської обладміністрації від 25 вересня 2014 р.
Утім, громада у Бутині виявилася готовою до протистояння і вже або успішно пройшла, або проходить судові слухання в ініційованих структурами та вірними УПЦ (МП) позовах.
«Був позов єпархії до Тернопільської обладміністрації щодо розпорядження голови обладміністрації про реєстрацію статуту в новій редакції. Був позов 11 чоловік на чолі зі священиком на жителів села. Потім був цивільний позов цих же людей до Збаразького районного суду, – говорить активіст громади УПЦ КП Юлія Цимбалюк. – У першій справі ми вже пройшли всі інстанції до Києва. В інших двох – вони затягують. Самі викликають своїх свідків, а ті не приходять. Священик почав стверджувати, що почалося все з конфлікту між ним і старостою, хоча всі знають, що це не так».
28 січня 2016 р. громада УПЦ КП Бутина виграла черговий суд, цим разом у Збаражі. Попередній бутинський парох, о. Климентій, служить у сусідніх із Бутином Кинахівцях. Люди, як каже Ю. Цимбалюк, із ним вітаються, хоча певний період і цього не було. Насправді ж для цього пароха конфлікт завершився доволі м'яко. Для порівняння, після конфлікту у Червоній Мотовилівці на Київщині священик УПЦ (МП) о. Володимир Навозний через його проросійські заяви також втратив парафію і опинився, як нам повідомили, на служінні десь у Сибірі. Номер його мобільного – недійсний.
Загалом священики УПЦ (МП) залишаються у попередній конфесії, незважаючи на переходи вірних. Більше того, є села, де вірні, які хочуть перейти до Київського Патріархату, з поваги до пароха навіть відтерміновують перехід до часу його виходу на пенсію. Це, наприклад, Куликів на Тернопільщині.
Тож майже завжди парафії, що змінили юрисдикції, отримують нових настоятелів – часто ними спершу стають благочинні УПЦ КП. Ця загальна тенденція тільки ще більше увиразнює факти спільного переходу і вірних, і священиків. Один із прикладів – вихід з УПЦ (МП) о. Сергія Дмитрієва з парафіянами у Херсоні в липні 2014 р. У кожному випадку перехід до УПЦ КП супроводжується, за свідченням вірних, активізацією як парафіяльного життя (було 12-14 людей на Богослужіннях, а тепер по 50, стверджують вони), так і наростанням їхньої діяльності з підтримки українських вояків. Яскраві приклади – Лішня на Тернопільщині, той же Херсон.
«Люди побачили, що ми всіляко намагаємося допомогти, що УПЦ Київського Патріархату ставиться до цієї війни як до власної біди, — прокоментував у свій час РІСУ парох УПЦ КП у Лішні Кременецького району о. Андрій Любунь. — Зокрема, жінки пішли селом і зібрали гроші для тих хлопців. Зараз наші жінки організувалися і роблять м’ясні консерви для вояків АТО. Постійно триває молитва, йдуть Богослужіння».
2. Поділ парафії
У таких випадках події розгортаються особливо драматично. Коли громада УПЦ (МП) чи УПЦ КП перебуває у переважній більшості, вона відповідно втримує (Колосова Кременецького району на Тернопільщині, Залухів Ратнівського району на Волині, Пасічна Баришівського району на Київщині) або рано чи пізно здобуває храм (Башуки Кременецького району на Тернопільщині, Ошихліби Кіцманського району на Буковині, Пилипець Міжгірського району на Закарпатті). Показовими у плані мирного врегулювання спорів виявляються в таких випадках громади, котрі погоджуються на своєрідний референдум щодо приналежності храму, як от у Ставищанах Білогірського району на Хмельниччині. Щоправда, цей варіант виходу з проблемного становища дієвий здебільшого у випадках, коли йдеться про новозбудовані храми у селах, де громади тільки-но реєструються.
Показово, що там, де громади УПЦ КП спершу погоджувалися на почергові Богослужіння і де вірні УПЦ (МП) їх не допускали, ця пропозиція втрачає силу після встановлення контролю УПЦ КП над церквою. Вірні Київського Патріархату, увійшовши у святині, за їхніми словами, побоюються знову пускати туди опонентів через можливість повтору ситуації, коли їх змушували служити надворі.
Якщо ж сили громад обох конфесій у тому чи іншому населеному пункті приблизно рівні, то пошук розв’язку може особливо затягнутися, як у Птичі: повідомлення звідти часом набувають характеру новин з поля бою. Водночас є приклади, коли громади таки йдуть на почергові Богослужіння. Найпоказовішим тут є Новостав Шумського району Тернопільської області – село, де у 2014 р. серед 382 дорослих православних парафіян обидві конфесії (кожна за себе) назбирали загалом 575 підписів. У підсумку громада УПЦ КП виявилася трохи менш чисельною, аніж опоненти, але погодившись першою на почерговість, таки увійшла до храму. Посприяло замиренню у Новоставі те, що місцева дерев’яна церква є пам’яткою архітектури національного значення, а відтак перебуває у державній власності. Тож і громада УПЦ (МП) зрештою змушена була підписати угоду про почергові відправи – інакше опинилася б надворі. Звісно, це не врятувало Новостав від судових позовів з боку УПЦ (МП) та затяжних розглядів з приводу оспорювання факту утворення громади Київського Патріархату. Одначе суди не змінили стан речей.
3. Вихід вірних із громади УПЦ (МП) до вже діючої парафії УПЦ КП
Цей варіант розв'язку напруження між бажанням частини вірних перейти в УПЦ КП, що протистоїть бажанню іншої частини вірних залишитися в УПЦ (МП), прослідкувати найважче. Так, після конфлікту із проросійськи налаштованим настоятелем о. Володимиром Навозним у Червоній Мотовилівці УПЦ КП зафіксувала значне зростання кількості вірних у своїй громаді, розташованій неподалік. Аналогічну думку висловив у коментарі для РІСУ і спеціаліст щодо зв'язків з Церквами, релігійними організаціями та національними меншинами Сумської обладміністрації Олексій Усенко.
“Люди не хочуть переходити громадами і займатися реєстрацією, бо це складні питання”, – резюмує він.
Очевидно, що причина розламу між першістю УПЦ (МП) за кількістю зареєстрованих громад та першістю УПЦ КП за кількістю вірних, згідно з результатами соціологічних досліджень, криється саме у таких негласних переходах: “я більше не ходжу до цієї церкви”, — як кажуть вірні. І змусити їх повернутися назад – понад людські зусилля.
Висновки
Можна констатувати, що характер перебігу подій, пов'язаних із переходами вірних з УПЦ (МП) до УПЦ КП, є викликом для стабільності не лишень вказаних конфесій, а всієї держави. Перебуваючи у тісній сув'язі зі складними процесами трансформації Православ'я в Україні посттоталітарної доби, міжконфесійні переходи 2014-2015 років набули поштовху до особливої динамічності в силу Революції Гідності та російської агресії. Обидва чинники спонукали вірних аналізувати суспільну позицію УПЦ (МП) та УПЦ КП, порівнювати її з власною позицією, виявляти виконання декларацій Церкви про її український характер чи неспівпадіння цих претензій з дійсністю.
Аналіз ситуації засвідчує, що громади виходять з УПЦ (МП) по всій Україні, але кількість розколотих парафій, де частина вірних вирішила залишитися у попередній конфесії, особливо значна на півночі Тернопільщини і півдні Рівненщини, в околицях значного центру УПЦ (МП) – Почаївської лаври. Ці роз'єднані громади можуть стати базою для збереження конфліктності протягом тривалого часу.
Одразу після наростання хвилі виходів громад з УПЦ (МП) ці події стали предметом маніпуляцій на державному та міжнародному рівнях, у тому числі з боку РПЦ та діячів “Русского мира”. Незважаючи на відносно малу частку громад, котрі змінили юрисдикцію, факти переходів викликають надзвичайно болісну реакцію з боку сил, які намагаються зупинити цей процес. Відтак на місцях ці спроби виявляються через судові позови, спроби викривленого подання у ЗМІ дійсних причин виходу вірних, поширення пропагандистської літератури тощо. На міжнародному рівні намагання перешкодити переходам вірних і використати їх з політичною метою виливаються у спроби подати подій як захоплення храмів “радикалами та націоналістами”. Останнє укладається в логіку подачі апологетами “Русского мира” протистояння на Східній Україні як громадянської війни. Мовляв, метастази пішли по всій державі. Загалом напрошується думка про певну схожість процесу переходів вірних УПЦ (МП) до Київського Патріархату із подіями масового виходу вірних і громад РПЦ та УПЦ (МП) до УГКЦ на початку 1990-х, що потребує додаткового вивчення. Спільним для практики обох сторін конфлікту є жваве апелювання до влади з вимогою “захистити права”, а також часті випадки заперечення рішень державних органів і судів щодо порядку користування храмами, оспорювання цих рішень, перешкоджання їх виконанню методами фізичного впливу.
Вірні громад, які вирішили покинути УПЦ (МП), засвідчують, що зміна конфесії стала для них поштовхом до згуртування громади і (пере)відкриттям ними цінності національного фактору в житті Церкви. Як вважаємо, є всі підстави стверджувати, що за збереження поточних суспільно-політичних умов переходи триватимуть надалі.
