Вперше я побачив Папу Івана Павла ІІ у 1991 році, в Ченстохові, на Світовому Дні молоді. Це був мій перший «закордон» і така перша зустріч з «тим» світом. Фактично тоді я бачив Святішого Отця лише на телеекрані, бо не маючи досвіду як повдитися на таких масових акціях, ми не потрапили в перші сектори, де можна було бачити понтифіка зблизька.

Наступна зустріч відбулася вже у 1998 р., коли я у складі української делегації брав участь у форумі католицьких капеланів. Під час цього форуму була велика зустріч з Папою у авлі Павла VI. Я стояв у ряді, за 4-5 осіб від краю.  Коли Папа проходив поруч з моїм рядом, я ніяк не міг дотягнутися до нього. Тому я до нього звернувся з вітання від львівської молоді, він призупинився і я якимсь чудом дотягувся до нього, щоби доторкнутися до руки. Папа передав вітання львівському архиєпископу. Я був дуже щасливий. За кілька днів після цієї зустрічі я отримав велику світлину, де видно яким чином я дотягнувся до Івана Павла ІІ.

Проте за кілька днів знову трапилася нагода побачити Святішого Отця. Наш знайомий працював у курії, а тому зумів мені з колегою організувати участь у приватній зустрічі Папи з «родакамі», тобто з польськими делегаціями. У великому коридорі зигзагом були розставлені групи поляків з різних місцевостей. Наша була найменша — 3 особи. Кожна група мала можливість приблизно 5 хв. поспілкуватися з Папою. Коли він підійшов до нас, то ми привіталися «Христос Воскрес!» (це був час П’ятидесятниці) українською мовою. Помічники з отчонення Папи, зрозуміли, що ми не поляки, і вже хотіли Папу далі вести. Але ми не збиралися його так швидко відпускати і почали говорити звідки ми приїхали, запрошувати в Україну. Папа був усміхнений, сказав, що давно хотів би відвідати нашу країну. Пізніше він благословив нас. В мене на цей момент на руці були срібні хрестики і медальйончик, які я напередодні купив. Таким чином їх благословив Святіший Отець, доторкнушись своєю рукою.

А вже через три роки він здійснив своє бажання — відвідав Україну. Я тоді працював у львівській прес-службі візиту і мав кілька раз можливість бачити Івана Павла ІІ, зокрема, на вулицях, коли він проїздив у папамобілі. Особливо запам’яталася зустріч на Сихові, коли понтифіка вітала українська молодь. Напевно ніхто з учасників цієї зустрічі не забуде, як наш Папа заспівав пісеньку зі свого дитинства, якою вони колись намагалися впросити дощик не падати. А ще він сказав прислів’я: дощик падає — діти ростуть. І чудо: після цієї пісні сіре небо над Львовом почало просвітлюватися і визирнуло яскраве сонечко! Це було неймовірне відчуття Божої присутності над нами...

Нарешті завершальна Літургія, яку очолював Святіший Отець. Понад мільйон українців могли чути його слова особисто. Тоді він здійснив беатифікацію 28 греко-католиків, більшість з яких були мучениками за віру.

З сумом 6 років тому ми спостерігали за останніми годинами і хвилинами Папи. Здається весь світ сумував за ним. Можливо тому, що він, як мало хто до нього з понтифіків, так щиро любив весь світ.

А сьогодні ми присутні (хто особисто, хто за допомогою телебачення чи інтернету) на беатифікації самого Івана Павла ІІ. Не знаю як у кого, але в мене відчуття великої радості. Тому, що я особисто знав цього святого Чоловіка (наразі це єдиний блаженний, якого я знав особисто). Тому, що є припущення, що він мав також українське коріння. І нарешті тому, що він народився у той самий день року, що і я.

Блаженний Іване Павле ІІ, Каролю Войтила молися за нас!