Поет, публіцист, редактор журналу "Благовісник"
Я заздрю єврейському народові. «Білою» заздрістю. І не тільки тому, що це вибраний Богом народ. І не тільки через те, що йому випав привілей отримати Господні закони добра та справедливості. І не тільки тому, що представникам цього народу випала честь внести найбільший з усіх вклад в економіку, культуру та історію цивілізованого світу. Заздрю ще й з чисто практичних, прагматичних мотивів, бачачи, яких успіхів досягла відносно молода держава Ізраїль.Мені нещодавно випала честь вперше відвідати цю країну у складі спеціального прес-туру для християнських журналістів, організованого міністерством закордонних справ Ізраїлю.
Я заздрю єврейському народові. «Білою» заздрістю. І не тільки тому, що це вибраний Богом народ. І не тільки через те, що йому випав привілей отримати Господні закони добра та справедливості. І не тільки тому, що представникам цього народу випала честь внести найбільший з усіх вклад в економіку, культуру та історію цивілізованого світу.
Заздрю ще й з чисто практичних, прагматичних мотивів, бачачи, яких успіхів досягла відносно молода держава Ізраїль.
Мені нещодавно випала честь вперше відвідати цю країну у складі спеціального прес-туру для християнських журналістів, організованого міністерством закордонних справ Ізраїлю. Так сталося, що одна з моїх найзаповітніших мрій — побувати в Ізраїлі збулася тільки тепер. Я багато знав про Ізраїль, цікавився ним, вболівав, молився за нього. Тому багато з того, що вдалося побачити власними очима, не було новиною. Але були і сюрпризи.
По-перше, неможливо передати особливе відчуття від того, що стоїш на землі, яка пропахла історією. На землі, якою мандрували праотці Авраам, Ісаак, Яків. Навколо якої оберталися обітниці Всемогутнього Яхве, які Він давав Своєму вибранцеві Аврааму. Земля, яка була каменем спотикання для найбільших світових імперій, яка була в центрі найзапекліших політичних та релігійних баталій.
І нарешті — це земля, на якій народився Месія, обіцяний Господом Своєму народові. Саме так я, як християнин, сприймаю Ісуса з Назарету. Я розумію, що місця, де нині розташовані так звані святині, навряд чи ідентичні місцям, згаданим у Біблії. Але все одно відчуваєш якесь особливе переживання, яке неможливо описати словами, коли дивишся з Оливної гори на святе місто, стоїш біля тисячолітніх оливок Гефсиманського саду, піднімаєшся мармуровими сходинками на осучаснену, озолочену гору Голгофу. Ця земля, каміння, вузькі старовинні вулички просякнуті Божою присутністю та величчю… Здається, що ось зараз, серед строкатого натовпу євреїв, арабів та численних туристів зі всього світу з’явиться знайома мені з дитинства постать євангельського Рабе в оточені вірних учнів…
Але, окрім цих емоцій від перебування на святих місцях, мене усю поїздку не покидало ще одне сильне почуття дежав’ю. На ділових зустрічах з місцевими журналістами, у міністерстві закордонних справ під час розмови із Зві Рав-Нером, заступником директора Департаменту Євразії, коли слухав розповіді гіда чи випадкових співрозмовників — мене не покидала думка: щось подібне я вже десь переживав.
І це виявилася сучасна Україна. Так, саме Україна. Історія утворення та формування країни Ізраїль дуже подібна до того, що нині відбувається в Україні. І ця поїздка дозволила мені поглянути на Ізраїль з незвичної точки зору, поглянути очима українця, у серці якого раптом прокинулося особливе відчуття ідентичності, причетності до свого, нехай далеко не святого, але рідного народу, до вітчизни.
Є в ізраїльській історії такий феномен, що має назву алія — повернення євреїв на свою історичну батьківщину. Але це поняття, яке перекладається як піднесення, сходження вгору, для кожного єврея є чимось більшим, аніж просто повернення на палестинську землю. Це сходження духа, свідомості, це піднесення душі до чогось високого, святого та цінного. Це власне переосмислення своєї причетності до обіцяної Богом землі, до свого народу, його історії та звичаїв. Це те, що об’єднало євреїв цілого світу, які вже встигли зовні призвичаїтися, врости в культуру та особливості народів, де проживали, але які в глибині душі не перестали дітьми Авраама.
Алія була і залишається не лише хвилюючим та знаковим моментом історії. Вона проходила важко та болюче, за неї довелося платити велику ціну. Але ціль була настільки високою, що «вічні мандрівники», як називали євреїв, готові були платити цю ціну.
Я боюся проводити якісь паралелі, але для мене те, що відбувається нині в Україні, також можна назвати алією. Українською алією. Звичайно, один рік — не так і багато як для історії. Ще рано підводити підсумки, але процеси, які відбуваються в Україні, є доленосними та унікальними. З українцями, яких в анекдотах показують егоїстичними, аполітичними, недружніми, зрадниками, раптом щось сталося. «Моя хата скраю», «де два українці, там три гетьмани», «радіє, бо в сусіда корова здохла» — це все про них, про непривабливих «хохлів». І несподівано вони однією стіною стають проти несправедливості, брехні та державного злочинництва. З різних регіонів, розмовляючи різними мовами, різного соціального стану, вони раптом об’єдналися під одним прапором національної ідентичності, яку за десятиліття совецько-тоталітарного режиму зуміли майже вбити. Чому ж два десятиліття незалежності, які мали ідеальні умови для розбудови сучасної цивілізованої держави, не зробили того, що зробили доленосні зимові місяці 2013-14 років?
На зустрічі з ізраїльськими журналістами в офісі ведучого PR-агентства Peer&Levin я для себе зробив відкриття. Керівник агентства Аріель Бен Фелер, знайомлячи нас із особливостями ізраїльської журналістики, розповів про гучні корупційні скандали у вищих ешелонах влади, про жорстоку політичну боротьбу та журналістів, які беруть участь у цих баталіях. Розповів про те, що багато людей у країні незадоволені своїм керівництвом, політикою держави, її законами. Виявляється, навіть у цій цивілізованій та правовій державі існує щось подібне. Раніше я вважав, що сила та могутність Ізраїлю саме в тому, що суспільство згуртувалося навколо спільної ідеї збудувати країну без усіх цих вад. Я не стримався і запитав: «Чому ж тоді, з такими факторами, Ізраїль залишається могутньою, сильною та монолітною державою, здатною чи не самотужки давати відсіч усім зазіханням ззовні?» Відповідь була проста та лаконічна: «Спільний ворог та щоденна реальна загроза смерті. Якщо ми дозволимо собі розслабитися та роз’єднатися, нас просто знищать».
Як це не дивно, саме ця неприємна обставина дозволяє Ізраїлю твердо та впевнено стояти на ногах.
Коли говорити про розбудову нової України, мирні та спокійні 20 років незалежності не змогли зробити стільки позитивного, як останній рік, буремний та кривавий. Спільна небезпека об’єднала Схід та Захід України, україно- та російськомовне населення. Ми раптом усвідомили себе єдиною нацією, яку потрібно захищати, якою варто пишатися. Ми, до кісток просякнуті хабарництвом, брехливістю, лицемірством, скупістю, раптом усвідомили, що є речі, варті того, щоб за них боротися, і навіть помирати. У нас прокинулася національна свідомість і національна гордість.
Розпочалася українська алія, українське сходження.
Ця дорога важка. Зроблено лише перші кроки. Попереду ще багато труднощів та небезпек. Ще не знаємо, чим все закінчиться. Ще в чиновницьких кріслах сидять колишні бюрократи та хабарники. Ще немає належного порядку ні в коридорах влади, ні на вулицях місті сіл. Але ми прокинулися. Ми повертаємо себе собі. Внутрішня алія розпочалася зі зміни свідомості та зречення синдрому меншовартості. Ми почали особисте сходження до вершин цивілізованості, гідності та національної свідомості. Спільна загроза, небезпека, яка нависла над країною та нацією, спільна мета згуртували нас, консолідували, привели до тями.
Єврейська алія була надзвичайно важкою, болючою та довгою. Але вона закінчилася відродженням держави, яка зникла з лиця землі більше двох тисяч років тому. І я, знайомлячись з Ізраїлем, заздрив його жителям. Я бачив, як у кам’янистій, безводній пустелі розкинулися зелені оазиси полів. Як до кожного дерева та квітки на міських клумбах проведені трубки з водою. Їздив бездоганними асфальтованими дорогами. Бачив, з якою гордістю молоді хлопці та дівчата носять військову форму та невід’ємний атрибут захисника країни — автомат. Знайомився з цивілізованими, виваженими законами. Дивувався високій заробітній платі, неймовірним досягненням медицини, науки та техніки, неймовірному розвитку високих технологій. Це результати алії, яка розпочалася ще в кінці 19 століття в серцях небайдужих євреїв, вигнанців долі, розкиданих вітром історії по цілому світові. Вона продовжувалася працею сотень та тисяч перших переселенців, які осушували болота, заводнювали пустелі, будували кібуци та нові міста. Вона продовжується і нині добросовісною працею народу Ізраїлю. Народу, який поважає перш за все себе, має високе відчуття причетності до свого народу і готовність захищати свою землю будь-якою ціною. Я для себе заново відкрив важливий факт: ізраїльська державність і суспільство тримаються на особливій національній свідомості, національній ідентичності, які тільки зараз по-справжньому пробуджуються в українському суспільстві. Ізраїльська алія досягла мети. Надіюся, так станеться і з українською алією.
І тому я заздрю тобі, Ізраїлю! І благословляю тебе!
Шалом алейхем, Ізраель!
Мир тобі, Україно!