У 2024 році кількість переходів з УПЦ Московського Патріархату до Православної Церкви України була найменшої за три роки повномасштабної війни. Якщо у два попередні роки довершено по майже 500 переходів, то у минулому році — навіть не 240.
За даними Державної служби етнополітики і свободи совісті, від 2018 року, коли було створено Православну Церкву України, підпорядкованість у канонічних і організаційних питаннях релігійним центрам (управлінням) ПЦУ змінили у 2018 році — дві релігійні громади УПЦ МП; у 2019 році — 319 громад; у 2020 році — 30; у 2021 році — 25; у 2022 році — 496; у 2023 році — 471; у 2024 році — 232 громад. Йдеться про перереєстровані статути релігійних організацій. Водночас у відомстві зазначили, що не володіють інформацією щодо кількості ліквідованих релігійних організацій УПЦ МП.
У цьому році (22 серпня) було прийнято Закон України “Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій” і було багато сподівань, що він прискорить процес переходів. Але нічого не відбулося. У таблиці на сторінці Вікіпедії, де фіксуються переходи у 2024 р., не видно ніякого їх різкого збільшення після прийняття закону. У серпні — 12 переходів, у вересні — 13, у жовтні — 11, у листопаді — 8 випадків. Також не підштовхнули до переходів факти повернення у державну чи комунальну власність церковних приміщень, які перебували у користуванні релігійних організацій УПЦ МП.
У минулому сплески переходів найчастіше відбувалися під впливом подій, у першу чергу пов’язаних з російською агресією і задіянням РПЦ МП на чолі з Кирилом (Гундяєвим) та представниками афілійованої з нею УПЦ МП (яка так і не була перейменована на РПЦвУ відповідно до закону, прийнятого ще у грудні 2018 року).
У 2024 р. значна частина переходів була пов’язана з діяльністю активістів, які працювали у громадах УПЦ МП, допомагали з проведенням зборів, про що самі й інформували у соцмережах. Така активність фіксувалася насамперед у Київській та Чернівецькій областях. Натомість Черкаська область, де того року було доволі багато переходів як на тлі минулорічних, так і у порівнянні з іншими областями, “прославилася” силовими конфліктами, які нерідко ці переходи супроводжували. Як відомо, у цій області серед кліру і мирян УПЦ МП свого часу було багато прихильників проукраїнської лінії покійного митрополита Софронія (Дмитрука) — багато з них приєдналися до ПЦУ у 2022-2024 рр. Проте новий очільник Черкаської єпархії МП митрополит Феодосій (Снігірьов), відомий як захисник єдності з РПЦ і проти якого відкрито кілька справ та триває суд, намагається сам і через своїх прихильників чинити опір переходам, що, у свою чергу, отримує відповідну реакцію з боку представників ПЦУ.
Побутує думка, що ті, що хотіли перейти — вже це зробили. А інші залишатимуться вірними МП до кінця.
Як зауважують експерти, “жодних проблем для того, щоб перейти, немає, бо є відповідна законодавча база, а новий закон навіть спрощує ці процедури. Крім того, якщо раніше монастирі не мали можливості змінювати канонічну підлеглість, то тепер навіть вони можуть перейти до ПЦУ, ухваливши рішення на своїх загальних зборах. Проте є деякі несприятливі фактори, що впливають на перехід”, — зазначає професор кафедри історії Національного університету “Острозька академія”, релігієзнавець Андрій Смирнов.
Ми пробували вияснити, що стримує вірян і духовенство від залишення Московської Церкви, як часто її називають опоненти, таким чином роблячи наголос на її ідентичності. Релігієзнавці роблять акцент, що насамперед дається взнаки тривале пропагування необхідності зберігання єдності з “канонічним” православ’ям, під яким розуміється саме російське, яке маніпулятивно подається як “руське”, тобто те, що має тяглість від часів хрещення Русі (прямий наслідок підміни понять “руський” і “русский”, про що на РІСУ багато написано). Десятиліттями такому “канонічному” протиставлялося “неканонічне”, тобто колишні УПЦ КП і УАПЦ. Але і після створення на їх основі ПЦУ, її визнання Вселенською Патріархією, не особливо сприяло змінам — слідом за РПЦ МП в УПЦ МП поширився “меседж”, що і ПЦУ, і її Томос є також “неканонічними”. А щоби протистояти звинуваченням в єдності з Церквою окупантів, в УПЦ МП імітували нібито розрив з МП, нібито незалежність, що вони відповідно до офіційних документів є лише УПЦ, без МП, як її зареєстровано у державних органах. Проте численні експерти і професійна експертиза констатували, що УПЦ й надалі залишається канонічною частиною РПЦ МП, якою би не була поширена в середовищі УПЦ МП пропаганда проти цього.
І якщо “твердих” прихильників єдності з “русским миром” (для яких важливо служити на антимінсах, де згадується Патріарх Московський, і літургійно його самого поминати) переконувати переходити в ПЦУ напевно не потрібно, то що стримує від переходів тих кліриків МП в Україні, які не вважають Кирила Гундяєва своїм “гаспадіном і отцом”?
Олександр Бродецький, доктор філософських наук, доцент кафедри філософії та культурології, заступник декана філологічного факультету ЧНУ імені Юрія Федьковича, має свою версію-гіпотезу щодо цього. “їх нерідко тримає егоїзм, надмірний егоїзм та, отже, неготовність визнавати свої помилки, — з сумом припускає експерт. — Перейти до Православної Церкви України для них — це визнати, зокрема, і перед собою, що коли вони роками шельмували проавтокефальних православних, закликали перехрещувати дітей, перевінчувати подружжя, — то самі були в полоні гріха і моральної хиби. І замість покаятися у гріху — їм легше в ньому залишатися, брешучи самим собі, ніби вони “стоять в істині”. От мені здається, ті, хто досі так і не переходить (якщо це не бездумні фанатики), нерідко керуються саме такою деструктивною підсвідомою мотивацією. Вони не можуть допустити для себе визнання, що були неправі. Цим же керуються й чимало священиків та єпископів УПЦ МП”.
Про залежність духовенства від єпископату УПЦ МП говорять і ті, що вийшли звідти і перейшли до ПЦУ. Зокрема, о. Олександр Колб, православний священик з Волині, який восени 2023 р. перейшов до ПЦУ зі своєю громадою. Він очолює засноване в лютому 2024 р. “Софійське братство”, яке об’єднує священнослужителів і мирян різних православних номінацій, яке має за мету, у тому числі, допомогти порозумітися православним вірянам і клиру в Україні. “Вийшов з УПЦ тому, що вона МП”, — каже о. Олександр і зауважує, що багато з волинського духовенства МП орієнтується на свого владику. Колишній митрополит Ніфонт займав проукраїнську позицію, дозволяв богослужити українською мовою, якщо цього хочуть віряни. “А ще клірикам єпархії було наполегливо рекомендовано на богослужіннях не поминати Московського Патріарха. Таким чином Волинська єпархія отримала реноме проукраїнської. Зі зовсім іншим настроєм і підходом розпочав своє служіння у Волинській єпархії митрополит Нафанаїл. Тепер маємо те, що маємо”. І в цій єпархії маємо ще один приклад, коли на місце проукраїнського владики провід УПЦ МП ставить повну протилежність — цілком вірного “русскому миру”, щоби таким чином зберегти контроль за кліром та паствою. На думку о. Олександра, переконати цей клір переходити до ПЦУ буде важко і не потрібно, бо “вони йдуть слідом за своїм архиєреєм, бо дійсно так навчені”.
Не дивно, що у 2024 р. переходів громад на Волині було доволі мало, у порівняні з минулим роком чи позаминулим (2022 — 70 громад, 2023 р. — 15, 2024 — 8). Натомість тут зафіксовані випадки зухвалої поведінки духовенства УПЦ МП, які зривають заходи із переходу громад, а потім публічно виявляють свою вірність “русскому міру”.
Отець Олександр Колб також не оптиміст щодо міжправославного діалогу, враховуючи взаємну нелюбов, яку також фіксують соціологи. “На жаль в цьому випадку песиміст. Наразі зараз не бачу можливості міжправославного діалогу. Представники і лідери різних конфесій замкнені в собі і в своїй правоті та ще не готові почути один одного. Але вірю, що духовенство і миряни обох юрисдикцій спільними зусиллями зіштовхнуть це питання з мертвої точки. І в цьому напрямку “Софійське братство” має стати мотиватором”.
І він покладає надію на т.зв. підписантів — клір УПЦ МП, які неодноразово зверталися до проводу своєї Церкви з різними заявами, деякі з них входять до “Софійського братства”, чи не єдиного майданчику для діалогу. ““Шанси мають бути завжди, навіть тоді, коли їх немає. Зроби все можливе і все що від тебе залежить” — таким принципом керуються прогресивні отці УПЦ, які не хочуть і не можуть бути так званими “ждунами”. Кажу так, бо сам такий”, — зазначає о. Колб в інтерв’ю РІСУ.
Подекуди звучить думка, що частина духовенства УПЦ МП працює зі своєю паствою, щоби разом з нею перейти в ПЦУ. Переважно, коли відбувається такий перехід, то опозиція на місцях є малою або відсутньою. Натомість коли переходить сама громада без настоятеля, то майже завжди з ним залишається та чи інша частина парафіян. У 2024 р. були поодинокі переходи священнослужителів без пастви — це завжди не настоятелі громад.
У 2024 році неодноразово звучали припущення, що також і хід війни впливає на переходи громад. На жаль, у 2024 р. він був не на користь українського війська. Тому й не дивно, що у минулому році на близьких до фронту територіях, у т.ч. й тих, які були у 2022-2023 рр. звільнених від окупантів і де місцевий клір УПЦ МП частково втік разом з ворогом, переходів практично не було.
Думку про залежність динаміки переходів від подій на фронті озвучив митрополит Полтавський і Кременчуцький ПЦУ Федір (Бубнюк). “Як тільки в нас були успіхи на фронті — переходів більшало. Як тільки фронт хитався, виникали складнощі — процес зупинявся. Вони бояться ризикувати, а дехто відверто чекає приходу московитів”.
За його словами, московська традиція міцно вкоренилася, зокрема, на Полтавщині. “Наприклад, Казанська ікона Пресвятої Богородиці в кожному храмі, в кожній хаті, скрізь. Багато парафій Олександра Невського, навіть у нас кілька храмів. Я спершу навіть не знав, що маю проповідувати в українській парафії на честь Олександра Невського”, — зауважив він і додає:
“Є малий відсоток священиків, які заангажовані цим «русским міром» і щиро вважають, що Українська Церква — «розкольники» і так далі. Є й частина фанатично налаштованих вірян. Значна частина священиків просто психологічно не може переступити через бар’єр і приєднатися. А найбільша частина — це залякані московські священики, які бояться «заборон», звикли коритися, і це вже межує з «раболепієм». Така традиція в цьому московському православ’ї, що владика — це «повелітєль», майже рабовласник, а пастирі — раби”, — зауважує владика Федір. Він впевнений, що абсолютна більшість вірян “не хочуть бути ніяким чином пов'язані з Москвою”, хочуть бути в Українській Церкві. — “А єрархія стримує священиків і проводить далі пропаганду, що, мовляв, ПЦУ — «неправильна церква, Томос неправильний, що це розкольники». Але МП потрошку тане, парафії приєднуються до Православної Церкви України. А крім того, віряни голосують ногами — ідуть, шукають українські церкви”, — зазначив митрополит в інтерв’ю “Лівому берегу”.
Якщо порівняти по областях, то тут за роки все назагал стабільно: є регіони, де кожного року відбувається порівняно найбільше переходів (Хмельницька, Київська, Вінницька, Житомирська області), є ті, де переходів фактично не відбувається або дуже мало.
Натомість того року є області, де кількість переходів зросла і є більшою за попередні роки. У згаданій Черкаській області переходів було у 2024 р. більше (22), ніж у 2023 р. (13). Також у сусідній Дніпропетровській області у 2024 р. було 6 переходів, тоді як у 2023 р. — 4. В Одеській області у 2023 р. переходів не фіксували, натомість у 2024 р. — 5.
Цікавими були галицькі області. В Івано-Франківській не було жодного переходу, хоча в області ще існують зареєстровані юрособи УПЦ МП. У Тернопільській зафіксовано лише один перехід, а у Львівській — 2. Проте тут, як повідомили у Львівській ОВА, відбулася масова ліквідація фактично “мертвих” парафій УПЦ (які були лише у статистичних даних), а дієві перейшли/були переведені до ПЦУ. Таким чином голова ОВА Максим Козицький прозвітував: “регіон очистився від релігійних громад, які підпорядковуються Московському Патріархату”. За його словами, у 2014 році в області було 66 зареєстрованих релігійних громад УПЦ МП. Станом на 24 лютого 2022 року цих громад було вже 54. За час повномасштабного вторгнення 27 громад приєднались до Православної Церкви України, а ще 27 припинили свою діяльність за власною настановою.
Загалом за нашими даними у 2024 році з УПЦ МП до ПЦУ перейшли 173 громади. Тут не враховані ті, які почали процес переходу (провели збори) ще у 2023 році, а завершили у 2024 році юридичне оформлення документів, відповідно потрапили до офіційної державної статистики вже за 2024 рік.
Ці дані є умовними, оскільки йдеться про зафіксовані випадки. Проте, як і у попередні періоди, інформації про деякі переходи надходили вже із запізненням, скажімо, після того, як були внесені дані до державного реєстру, тобто після перереєстрації статутів. А деякі заявлені переходи далі таких заяв не заходили, документи на перереєстрацію/внесення змін до статутів не подавалися.
Загалом джерелами отримання даних про переходи парафій з УПЦ МП до ПЦУ є такі:
Відповідно дані про дату переходу громади можуть бути відносними: від інформації про день проведення зборів громади (первісна подія, вона має перевагу в таблиці) — до даних з держреєстру, де вже зафіксовано дату внесення до нього. Також в інших джерелах, де збираються дані про переходи, можуть бути вказані дати розпоряджень голів ОВА, але якщо в них зазначені дати проведення зборів, то ми фіксували саме цю дату насамперед, тобто дату рішення релігійної громади про бажання змінити юрисдикцію.
Звісно, що у таблиці можуть вноситися зміни у зв'язку з надходженням новіших даних чи уточненням існуючих.
Інформації про переходи на сайті РІСУ.
Список громад, які вийшли з УПЦ МП і перейшли до ПЦУ, за 2024 рік (по областям):
Всього зафіксовано 173 переходи.
##DONATE_TEXT_BLOCK##