Колись роздумовував собі, чому люди живуть так недовго, якісь 70 чи 80 років, у середньому? Так, дехто більше, дехто менше, в залежності від багатьох факторів. Чому Бог, який створив людину, дав їй на цій землі лише декілька десятків років? До речі, навіть Святе Письмо як би ставить це питання, ще у Старому Завіті: «Дні віку нашого сімдесят років, а як при силі – вісімдесят років; і більшість із них – то труд і марність, бо скоро линуть, і ми зникаємо» (Пс 90, 10).

Тепер думаю, що вік людини у цьому світі – оптимальний. Звичайно, варто не занедбувати здоровий спосіб життя, не зловживати шкідливими для організму речами, щоб штучно не зменшувати той оптимальний вік. Вистачить, що його часом, не залежно від нас самих, зменшують якісь чи то вроджені або набуті хвороби, чи то якісь нещасні випадки, чи якісь інші чинники, на які ми маємо невеликий вплив.

Дехто, щоправда, хотів би продовжити своє життя, до сотні або і більше років. Часто це пов’язано зі страхом смерті, інколи просто зі страхом «повного зникнення». Особливо, коли немає віри у життя вічне, немає надії на життя після смерті, тоді є ось такі спроби протягнути оте «тут і тепер» чим довше. Хоча, деколи і віруючим особам приходять такі думки.

Звичайно, що у тих людей, що прагнуть «довго жити», є не просто прагнення довгих років життя, лише «вічної молодості і здоров’я». А так як старість цього не забезпечує, тому невпинні пошуки – особливо тими, які мають на це кошти – як це вчинити штучно: пластичні операції, підтягування шкіри, відсисування жиру, дієта, фітнес, лікарі тощо. Важливо теж для таких людей, щоб старість і довгі роки не супроводжувалися терпінням з приводу важких хвороб, каліцтва чи просто лежачого способу життя. Інколи навіть з цього приводу хтось приймає рішення вкоротити собі віку за допомогою евтаназії.

Повертаючись до «оптимального віку» людини, то він не такий вже й короткий серед всього живого. Звичайно, далеко не найдовший, проте досить на високій позиції стоїть у порівнянню з іншими живими організмами. Тварини зазвичай живуть набагато коротше, причому, що менші ті тварини, то загалом коротше їхнє життя. У комах ще коротше. Деякі рослини, щоправда, живуть довше від людей, на приклад, деякі дерева можуть рости сотні років, проте більшість рослин теж не довговічна. Квіти розквітнуть, проіснують так, «у розквіті краси» кілька тижнів, і потім краса зникає. Взимку натомість більшість рослинок цілком вмирає, тому весною вже треба садити їхнє «потомство», тобто насіння.

З іншого боку, є такі види медуз, які живуть «вічно», тобто не гинуть після звичайного свого життєвого циклу, як інші, лише перетворюються у поліпи, і потім знову на медузи, знову розмножуються – і так безкінечне число разів, навіть сотні мільйонів років. Щоправда, мозку в них майже немає, нервова система дуже примітивна, ні хребта, ні кісток, все дуже просто.

Неживі предмети живуть досить довго, навіть ті, які людина свого часу обробила. Проте, вірніше сказати «існують», аніж «живуть». Вистачить поглянути на піраміди, яким тисячі років, чи на деякі архітектурні конструкції, яким сотні а то і тисячі років, і які збереглися до наших днів. А гори існують мільйони років, причому якщо молоді гори – десь 20-25 мільйонів, то старі – від 300 до 400 мільйонів років. Це важко уявити, але можна лише сказати, що виникли вони задовго до динозаврів, але не до всього живого на Землі. Бо перші наземні рослини з’явилися десь півмільярда років тому, а підводні, типу водорості, взагалі понад мільярд років тому. Що тут у порівнянні з цим 70-80 людських років!?

Тим не менше, люди покликані не просто існувати, як скелі, медуза чи як рослина. Людина покликана до життя. Воно тоді є добрим, коли є якісним, а не лише кількісним. Звичайно, людині потрібно певну кількість життя, щоб дійти до якості, як то дитячий вік, виховання, освіта, досвід, і потім самостійне життя, самостійні рішення і вчинки. А головне – людяність протягом свого життя, яким би довгим чи коротким воно не було! Не має сенсу життя навіть сторічне у людини, яка так і не набуває людяності, або втрачає її.

У християнстві людина ще покликана до святості. Так, спочатку людяність, вона є фундаментом, і далі вищий рівень – святість. Деякі святі ставали такими навіть у ранньому віці, бо помирали від якоїсь хвороби десь у 20-25 років, але пізніше були проголошені Церквою як «святі». Зрештою, бували і знамениті вчені, митці, письменники чи інженери, які не прожили довго, однак встигли, як то кажуть, увійти у світову історію, як «великі» чи як «знамениті».

Ісус Христос прожив на землі трохи понад трьох десятків років. А свою публічну діяльність провів взагалі коротенько. І цього вистачило, щоб радикально змінити історію світу. Бо весь цей час шукав і виконував волю Отця. Головне – наповнення, інтенсивність, цілеспрямованість, мета і реалізація, головне – тут і сьогодні я це роблю, тут і тепер я стаю кращим, людянішим, святим, а не завтра. Те «завтра» не настане ніколи.

Прокрастинація – поганий друг людяності, розвитку, святості. «Завтра» почну читати книги, «завтра» почну займатися гімнастикою, «завтра» почну регулярно молитися, «завтра» напишу відповідь, «завтра» приберуся, «завтра» почну… І так щоденно, щотижня, щомісяця, щороку. Так майже все життя. Прокрастинація – це спосіб «існування», «сьогодні» – це спосіб правильного життя, наповненого сенсом, метою, сповненням. І зусиллям, а як же! Без зусилля немає щастя, немає справжнього життя.

Там, де хтось нічого не робить, занедбує виконувати «сьогодні» щось добре, там повстає зло. Там життя стає поганим. Натомість праця над собою, влада над своїми слабкостями, впорядкованість і мудрість у розподілі часу, чи взагалі – панування над часом, а не навпаки, коли час панує над нами, там, де є щоденна співпраця з Божою благодаттю, там розвиваються чесноти, там росте людяність, там життя не має значення яке воно довге, бо воно «сьогодні» вже сповнене.

До речі, поки живемо, ніколи не пізно вчинити те «завтра», щоб стало воно «сьогодні». Лише після отих 70-80 років, коли настане їхній кінець, цього ми не в змозі будемо зробити. Розбійник на хресті вхопився в оте «сьогодні» під сам кінець свого земного життя. Нікчемного, змарнованого, злочинного. Але інтуїція його не підвела, так, як іншого розбійника, і він навернувся. І почув від Христа, який був також на хресті: «Сьогодні будеш зі мною в раї» (Лк 23, 43).

І нехай Богу буде подяка за ті роки, які Він нам дарує. Чи 70-80, або і більше, чи 20-25, або і менше – кожному по-різному. Варто лише просити нашого Отця, щоб ми, Його діти, вміли співпрацювати весь цей земний час з Його благодаттю, щоб життя тут на землі, ставало благодатним, щоб ми ставали «блаженними», тобто щасливими, щоб вже тут на землі, у часі, змогли відчути передсмак життя вічного і непроминаючої радості, любові та миру.