Понад 70 років тому (у липні 1949 року) Святий Престол видав декрет, нагадуючи, що прихильники комунізму та їхні соратники підлягають екскомуніці. Позиція Католицької Церкви щодо комунізму залишається чинною і сьогодні. А що означає ця екскомуніка? Якщо хтось підтримує комунізм, то він відлучається від Церкви? І чи потрібно зректися цих своїх переконань та висповідатися? Виходить, що жоден комуніст не може бути в Церкві? На яких відомих комуністів поширювався "Декрет проти комунізму"?

В липні 1949 року папа Пій ХІІ видав рішення про загрозу екскомуніки тим, які в Італії підтримуватимуть комуністичні ідеї. Безпосередній контекст був наступний. В 1946 році в Італії відбулися перші після війни вільні вибори до італійського парламенту. Комуністична партія, під керівництвом Пальміро Тольятті, зайняла 3-є місце, набравши 19% голосів. Натомість, в наступних виборах, в 1948 року дві партії, комуністів та соціалістів, отримали разом понад 30% голосів, і зайняли друге місце в парламенті. Папа Пій ХІІ заохочував католицькі партії, такі як «Католицька Акція» чи «Християнсько-демократичної партії», до більш рішучих дій у політичній боротьбі з лівими партіями. Наступного року, а саме влітку 1949, за порадою Верховної Священної Конгрегації Священної Канцелярії (сьогодні: Конгрегації Доктрини Віри) папа Пій ХІІ видає цю неоднозначну погрозу для всіх тих в Італії, які б підтримували, чи сповідували комуністичні погляди. Єзуїти з кола журналу «La Civiltà Cattolica» розповсюджували тоді інформацію серед людей, що комуністи – це «п’ята колона» Радянського Союзу, а невдоволення цього народу ця «п’ята колона» популістично використовує лише задля експансіонізму СРСР.

Крім безпосереднього контексту, важливим був теж і загальносвітовий контекст. Декрет проти прихильників комунізму у часах після Другої Світової війни належить теж розглядати у контексті тих часів. Папа Пій ХІІ дивився на ситуацію в Італії більш глобально, аніж лише регіонально, і досить добре розумів, що комуністи у світі, по всіх країнах, не діють самостійно, лише їх підтримує режим Радянського Союзу. Йшлося навіть не стільки про комунізм, скільки про експансію, якою Радянський Союз зайнявся після війни. Коли ж ця експансія не стала такою загрозливою для Європи, тобто в кінці 50-х на початку 60-х років ХХ століття, Ватикан зайняв більш примирливу позицію по відношенню до Радянського Союзу, аніж це було за часів Пія ХІІ.

Позиція Пія ХІІ по відношенню до комунізму і комуністів у повоєнні часи бралася з його песимізму щодо «добрих намірів» Сталіна відносно визволених від нацизму країн. Такий оптимізм мав, наприклад, президент США Теодор Рузвельт, але не Ватикан. Крім того, після війни Католицька Церква в СРСР була повністю знищена, духовенство арештоване і в більшості випадків або розстріляне, або відправлене в табори, майно конфісковане, майже всі заклади закриті. Залишили на показ лише кілька храмів, щоб пропагувати на Захід тезу про «свободу віросповідання в СРСР». Перспектива такого розвитку подій за умови приходу до влади комуністів і Італії, якими безперечно керувала партія з СРСР, жахала Ватикан. Звідси і такі досить різкі кроки по відношенню до комуністів і їхніх спроб через демократичні процеси дістатися влади в країні.

Навіть коли в 1958 році СРСР прагнув налагодити дипломатичні відносини з Ватиканом, папа Пій ХІІ нічого не відповів на цю ініціативу. Його песимізм до СРСР і комуністів не вщухав аж до кінця його життя. Лише наступник Пія ХІІ, папа Йоан ХХІІІ, вже більш прихильно відносився до СРСР і відтоді теж починається так звана «Ostpolitik Ватикану» тобто прихильна Східна політика Ватикану по відношенню до СРСР.

Не мало важливим чинником для такої позиції папи Пія ХІІ було теж знищення владою СРСР греко-католицьких Церков на Західній Україні: спочатку УГКЦ в 1946 році, і врешті Мукачівську єпархію в 1949 році. Також приклад країн, в яких Радянський Союз встановив свою владу, наприклад у Польщі, Угорщині, Чехословаччині та інших, і де почалося переслідування Католицької Церкви, цією новою комуністичною владою, керованою з Москви, додавав папі стимулу не йти на жодні компроміси з комуністами. Крім того, дії Православної Церкви в СРСР, яка була під повним контролем комуністів, спонукали Пія ХІІ до реакції і протесту. Йшлося між іншим про те, що тодішній патріарх Московський Алєксій І закликав всіх католиків Радянського Союзу покинути Католицьку Церкву, скинули «ватиканські пута, темноту помилок і духовний розклад», і повернутися до Церкви-матері, тобто до православ’я.

Свого часу, в 30-х роках ХХ століття, коли майбутній папа Пій ХІІ, а тоді державний Секретар Апостольської Столиці Евдженіо Пачеллі, протестував проти політики нацистів і видав 55 протестів проти політики Рейскомісаріату, ці протести лягли в основу Енцикліки тодішнього папи Пія ХІ «Mit brennender Sorge» («З великим занепокоєнням»), виданої 10 березня 1937 року, в якій Ватикан засудив нацизм і все, що з ним пов’язано, якщо йдеться про політику і злочини проти людства. Пачеллі досить добре знався на справах Німеччини, бо ще раніше був Апостольським нунцієм у Баварії, в 1925-1932 роках.

Коротко кажучи, протидія папи Пія ХІІ комунізмові, як і раніше нацизмові – це була протидія проти браку пошанування свободи віросповідання, проти злочинів проти громадян, проти експансіонізму СРСР у Європі і світі та встановлення там своїх режимів. І в принципі, ці тодішні дії папи Пія ХІІ допомогли Італії уникнути «комуністичних обіймів», і як наслідок – не опинитися в «комуністичному таборі братніх народів». Пізніше, коли дії комуністів в Італії вже не загрожували державі, ставлення Католицької Церкви до цієї партії було суттєво пом’якшене.