Прототипом вислову ««Після нас – [хоч] потоп» була старовинна грецька приказка, яку часто вживав імператор Тиберій: "Me mortuo terra misceatur igni" («після моєї смерті хай хоч земля змішається з вогнем»).

Втім, коли цим висловом («Аprès moi le déluge») характеризують правління Луї (Людовика) XV «Улюбленого» [народом], то не враховують, що у момент виголошення вона мала дещо інший підтекст, аніж той, який увійшов «на скрижалі історії».

Найімовірніше, йшлося не про цинізм (правитель робить що хоче, і йому немає діла до того, як це відіб'ється на майбутньому країни/підданих, хай що там станеться), а про очікування Кінця Світу, містичне відчуття приреченості та фаталізму (що б не зробив правитель, все одно катастрофи не уникнути).

Вважається, що першою вжила цей вираз маркіза де Помпадур – після розгрому французької армії у битві при Росбасі (1757 рік). І звучала вона дещо інакше: «Після нас – Потоп». Таким чином фаворитка, схоже, втішала короля: у період, коли близиться Страшний Суд, не варто перейматись воєнними поразками. Їх все одно скоро забудуть чи вони вже нікого не цікавитимуть на тлі грядущого Апокаліпсису.

Таке прочитання дотично підтверджується врахуванням контексту і обставин, в якому ці слова (про майбутній потоп) повторив сам Луї XV. Так він відреагував на інформацію про появу на небосхилі, у грудні 1758-го року, комети Галлея.

Попри поширене уявлення, що цей король цікавився тільки жінками та маскарадами, він був достатньо просунутим астрономом-любителем. Втім, планети і комети цікавили його, швидше, в астрологічному сенсі. А яскрава комета на небосхилі віщувала якісь епохальні події, можливо й Всесвітній Потоп.

Ні Луї XV, ні його знаменита фаворитка Помпадур, не дожили до Великої Французької Революції, цього справжнього соціального «Потопу». Породженого не далеким космічним згустком льоду та каменю, а, в першу чергу, неадекватністю викликам часу та неспроможності до стратегічного мислення правлячих еліт.

Проте за гріхи хтивих і безтурботних предків, зрештою, «розплатився» - власною головою - Луї XVI (онук попередника). У вирі революції склали голови тисячі й тисячі представників «привілейованих класів» (дворянства та духовенства). Але, разом з тим, ця апокаліптичного масштабу катастрофа, вивела країну на новий етап розвитку, призвела до змін, значення яких виходило далеко за межі Франції.

У випадку з нинішньою Росією, чия верхівка також діє саме в рамках «матриці» «після нас – хоч Потоп» (Достоєвський в «Братах Карамазових», наче про Путіна: «Все нравственные правила старика – après moi le déluge. Все, что есть обратного понятию о гражданине, полнейшее, даже враждебное отъединение от общества: «Гори хоть весь свет огнем, было бы одному мне хорошо»), розплата прийде швидше, ніж то відбувалось на зорі Нового Часу.

І сподіватимемось, що до безпосередніх сибаритів-циніків, а не до їхніх наступників…

Але «новий етап» розвитку і урок для людства, полягатиме в тому, що ніякої Росії у її нинішньому вигляді вже не існуватиме.

«Она утонула».