Чи згідне вшанування мощей зі Святим Писанням? Великим спрощенням була б думка, що у давнину християни просто адоптували деякі поганські звичаї ідолопоклонства. Отці Церкви, які, як могли, боролися з різними проявами язичницьких культів, напевно б на це звернули увагу. Тому пишучи різні стверджувальні щодо культу реліквій твори, базувалися перш за все на Писанні, а не на якихось людських забобонах.

В кінці травня 2017 з Італії до Росії прибули мощі св. Миколая. Ці мощі побудуть у Москві, потім у С.-Петербурзі, і через місяць повернуться знову до Італії. Напевно, за цей час вшанувати дані реліквії прийде багато православних християн, можливо сотні тисяч або і більше. Хтось скаже, Церква Московського Патріархату на цьому непогано заробить. Ну, заперечувати немає підстав, знаючи ким для майже кожного православного є св. Миколай Угодник, особливо в Росії…

Але тут мова не стільки про зловживання з реліквіями, чи про «заробіток на святих речах». Це мало місце від часів Середньовіччя – вистачить згадати тисячі підробок, які збереглися і до наших днів, має місце, на жаль, і сьогодні. Та й матиме у майбутньому: поганих та користолюбних людей ніколи не бракувало на цьому світі, навіть серед християн.

До речі, наші брати-домініканці в Барі, у храмі яких постійно перебувають справжні мощі св. Миколая, час від часу відправляють їх у «паломництво» до Росії. І завжди до храмів Московського Патріархату. Ніколи до католиків. Ну що ж, така в них «екуменічна позиція»… Може й добре.

Саме поняття «мощі», або ширше і в даному випадку правильніше – «реліквії», має принаймні два значення. Перше – це тілесні рештки святих, зазвичай кості. Друге – це речі, які мали відношення до святих (вбрання чи інші предмети, яких святі торкалися), або навіть до Христа, наприклад реліквії Св. Хреста. Звичайно, мова тут не про міфічні речі, типу «ясла, в яких народився Христос», чи «келих, який був на Тайній Вечері» (знаменита «Чаша Грааля»), «цвяхи, якими був прибитий Христос», або «пояс Богородиці». Йдеться про автентичні реліквії. Проте, навіть до таких речей, які здаються бути справжніми, не всі мають однакову думку: чи справді був віднайдений Хрест Господній у IV-му столітті, або чи Туринська плащаниця, або Хустка Вероніки – це автентичні реліквії?

Католицька Церква, у храмах якої знаходяться деякі з цих вище перерахованих реліквій, офіційно ніколи не ствердила на 100%, що це саме вони, і сумнівів бути не може. Є велика правдоподібність автентичності, особливо у випадку плащаниці, але немає ніде мови, що ця автентичність пов’язана з вірою у Христа чи з істинністю Його вчення. Що не перешкоджає вшановувати плащаницю як одну з кращих ікон Спасителя.

Щодо мощей святих, то вони вшановуються християнами від перших віків, і це вшанування має зв’язок з вірою у Втілення Христа («Слово стало тілом», Йн 1, 14), та з вірою у Воскресіння Христа у тілі, а також майбутнього воскресіння всіх померлих. Перше відоме вшанування мощей святого – це тіло св. Полікарпа, який загинув мученицькою смертю десь біля 156 року у Смирні. Від моменту смерті Полікарпа починається у Церкві культ святих, а також вшанування мощей мучеників, що пізніше перейшло також на мощі святих, що мучениками не були. На могилі Полікарпа християни Смирни служили Службу Божу, потім побудували храм. Взагалі, дотепер у Східних Церквах Служба служиться на «антимінсі» – матеріалі з вкладеними всередину мощами якогось святого.

У Римі, починаючи десь від кінця ІІ-го століття, є культ і пошана реліквій святих Апостолів Петра і Павла, в Єрусалимі, від IV-го століття – культ і вшанування Хреста Господнього. Поступово, практика вшанування мощей поширилася по всьому християнському світі, як на Сході, так і на Заході.

Щодо богословського обґрунтування такої практики, то ще Августин подав критерії правильного підходу до цієї справи. У своєму творі «Град Божий», в 10-й Книзі, він розрізняє «поклоніння» та «вшанування» (лат. «adoratio» і «veneratio», грец. «latreia» і «douleia»). Єдиному Богу належиться «поклоніння», натомість по відношенню до творінь може бути лише «вшанування», подібно як діти вшановують батьків. Це саме розрізнення пізніше, у VIII-му столітті, застосує Йоан Дамаскін по відношенню до ікон у своїй книзі «Три слова про вшанування ікон». Варто тут однак додати, що в літургії є такі моменти (крім «поклоніння Пресвятим Дарам»), як «поклоніння Хресту».

Десь з IV-го століття починається звичай розділення реліквій на частинки і розповсюдження їх по інших місцях. З цим довго не погоджувався Рим, де вважали, що реліквії повинні, як це було дотепер, знаходитися в одному місці, а саме під вівтарем храму, на честь якого храм був побудований. Проте інші спільноти теж будували храми з таким самим святим покровителем, і просили поділитися святинею.

Про культ святих реліквій говорили деякі Отці Церкви. Наприклад, Василій Великий у коментарі до Псалму 115 писав, що «той, хто торкається кісток святого, бере участь у його святості та благодаті, якими це тіло було обдароване». Григорій Назіянський говорив про мучеників, що «їхні тіла мають ту саму силу, що і їхні святі душі». Ієронім, дискутуючи з одним священиком з Галії, Вігілантієм, який критикував культ реліквій, написав книжечку «Проти Вігілантія», де представив апологію культу реліквій та зібрав усі аргументи в обороні цієї практики.

У ХІІІ-му столітті Тома Аквінський, пишучи про культ ікон (що можна аналогічно застосувати і до культу мощей), писав у «Сумі теології»: «Образам не віддається пошана релігійності, як речам, але тому, що вони ведуть нас до Воплоченого Бога. А звернення до образу як образу не зупиняється на ньому, а переходить до того, кого цей образ представляє» (STh II-II, q.81, a.3, ad 3). Іншими словами, справжній культ реліквій не повинен зупинятися на самих реліквіях, лише провадити до того, до кого ці реліквії належали, а це остаточно має приблизити до Бога.

Так, на протязі віків, християни багато разів зустрічалися з оскарженням з приводу культу реліквій. Часто приводом оскаржень були підробки, тобто сумніви щодо оригінальності реліквій, які розповсюджувалися по різних храмах чи монастирях. Проте, справедливості ради, треба сказати, що також часто приводом були забобони чи марновірство, які характеризували деяких християн по відношенню до мощей. Також, не рідко, в рамках євангелізації, деякі попередні язичницькі звичаї народів ввійшли до християнських звичаїв, і знайшли свій вираз між іншим у невластивому культі реліквій, що суперечило офіційному вченню Церкви щодо цієї практики. Можна про це почитати хоча б в листуванні між папою Григорієм Великим з Августином Кантерберійським з VI-го століття, якого папа вислав євангелізувати Англію.

У XVI-му столітті проти практики вшанування реліквій виступили реформатори, як незгідного з Писанням. Католицька Церква, що зібралася на Тридентському Соборі у середині того ж століття, відкинула всі оскарження і обґрунтувала культ мощей вірою у воскресіння мертвих.

ІІ Ватиканський Собор лише коротко підтвердив цю традицію, говорячи між іншим, що «в Церкві традиційно почитають святих і вшановують їхні автентичні мощі, а також зображення» (Конституція про Святу Літургію, 111). І все це для того, щоб вірним пригадувався приклад святих. Тобто, йдеться про справжні мощі, а не різні сумнівні, чи навіть явні підробки, а також про приклад життя даного святого. Крім того, так як це є реліквії тіла святого, який жив у Божій благодаті і святості, тому і вони через це стають «святинею». Проте не амулетом чи якимось «автоматичним чудодійним засобом», лише святинею у значенні приналежності. Різні чуда натомість якщо і відбуваються, то лише по вірі тих, які вшановують ці святі реліквії, а не по самому факту доторкання чи перебування у місці знаходження реліквій.

І останнє питання. Чи згідне все-таки вшанування мощей зі Святим Писанням? Великим спрощенням була б думка, що у давнину християни просто адоптували деякі поганські звичаї ідолопоклонства. Отці Церкви, які, як могли, боролися з різними проявами язичницьких культів, напевно б на це звернули увагу. Тому пишучи різні стверджувальні щодо культу реліквій твори, базувалися перш за все на Писанні, а не на якихось людських забобонах.

Уже в Старому Завіті бачимо цікаву річ. В Декалозі, серед десяти заповідей, перша наказує не робити «ніякого тесаного кумира, ані подобини того, що вгорі, на небі, ні того, що внизу, на землі, ні того, що попід землею, в водах». І далі сказано: «не падатимеш перед ними ниць і не служитимеш їм» (Вих 20, 2-5). Йшлося звичайно, про поклоніння язичницьким ідолам, яким мав протиставитися культ Єдиному Богу. Власне так і починається перша заповідь «Нехай не буде в тебе інших богів, крім Мене». Тому нічого дивного, що ніякого ідолопоклонства не вбачали в чомусь такому, як споруджений Мойсеєм мідяний змій, погляд на якого рятував від зміїної отрути (див. Чис 21, 4-9), чи Ковчег завіту з кам’яними таблицями заповідей, які вшановували як святиню (див. Вих 25, 10-17), чи виготовлені з золота херувими, що були поміщені над Ковчегом у Єрусалимському храмі (див. Вих 25, 18-20; 1 Цар 6, 23-28).

Цікаві теж історії відбувалися за часів пророка Єлисея. Коли до нього прийшов арамійський воєначальник Нааман, щоб пророк оздоровив його від прокази, Єлисей сказав йому скупатися в Йордані. Після оздоровлення Нааман сказав: «Тепер я зрозумів, що нема Бога на всій землі, тільки в Ізраїлі» (див. 2 Цар 5, 1-19). А після смерті Єлисея сталася така історія: «Помер Єлисей і поховали його. Другого року моавські ватаги вчинили наскок на землю. Одного разу якось ховали люди одного чоловіка, та як побачили ватагу, вкинули того чоловіка в гріб Єлисея й утекли. Той торкнувся об кості Єлисея, ожив і знявсь на ноги» (2 Цар 13, 20-21).

У Новому Завіті теж не раз зустрічаються випадки, коли віруючі, щоб отримати благодать від Бога, вдавалися до середників, які на перший погляд виглядали як ідолопоклонство, проте насправді свідчили про велику довіру до тих, хто про Бога вчив. Читаємо в Діяннях Апостолів таку історію: «Віруючих дедалі більше й більше приставало до Господа, сила жінок і чоловіків; так, що й на вулиці виносили недужих і клали на постелях і на ліжках, щоб, як йтиме Петро, бодай тінь його на кого-небудь з них упала» (Дн 5, 14-15).

Та й з самим Христом трапилася подібна історія по дорозі до дому начальника синагоги, Яіра: «Аж тут жінка якась, що була хвора дванадцять років на кровотечу й витратила на лікарів увесь свій прожиток, і ніхто з них не міг її оздоровити, підійшовши ззаду, доторкнулась краю його одежі й умить стала здоровою – спинилась її кровотеча» (Лк 8, 43-44). Тобто, жінка навіть не звернулася безпосередньо до Христа про допомогу, лише доторкнулася Його одежі. І звичайно, що не сама одежа вилікувала жінку, лише дотик з вірою спричинився до цього. Що і підтвердив Ісус: «Дочко, віра твоя спасла тебе, йди в мирі!» (Лк 8, 48).

Мощі не мають самі в собі якоїсь чудодійної сили. Подібно як і книга, яка називається Святим Письмом, складається з обкладинки, зшитого паперу та надрукованих літер і є для християн святинею, або іншими словами – реліквією, проте не дає нікому благодать сама по собі. Лише читання Святого Письма з вірою, і втілення прочитаного в життя приносить плоди.

Так само, вшанування реліквій з вірою може допомогти віруючим, та через приклад святого, який під час свого земного паломництва втілив Євангеліє у життя, може наблизити до Бога. Без віри не те що реліквії, а й присутність самого живого Христа нічого не допоможе. Як це і сталося свого часу, коли Христос прийшов на свою батьківщину, у Назарет: «Прибувши в свою батьківщину, він навчав їх у їхній синагозі, так що вони дивувалися і говорили: «Звідкіля в нього ця мудрість і сила чудодійна? Хіба він не син теслі? Хіба не його мати зветься Марія, а його брати: Яків, Йосиф, Симон та Юда? І його сестри хіба не всі між нами? Звідки ж воно йому це все?» І вони брали йому це за зле. Ісус же сказав їм: «Пророк не має пошани лише в своїй батьківщині та в себе вдома». І не зробив там багато чудес із-за їхньої невіри» (Мт 13, 54-58).