Коли 20 січня 2009 року відбувалася інавгурація Президента США Барака Обами, він мав свою інавгураційну промову біля Капітолію перед десятками тисяч живих слухачів і сотнями мільйонів телеглядачів. Я подивився цю промову декілька хвилин у новинах і звернув увагу, як чітко, майстерно і впевнено новий президент США говорить до стількох людей, протягом десь години, не використовуючи карток з написаним текстом... Це лише приклад з ораторської справи, а не похвала представника тієї чи іншої партії в США...

Один мій знайомий американець, якому я про це сказав, з посмішкою відповів, що це не так. Там перед ним є такі два екрани, справа і зліва, на яких знизу вверх йде підготовлений текст, подібно як для дикторів чи ведучих на суфлерському екрані. Екранів два, щоб спікер міг спокійно крутити головою, звертаючись поглядом до людей і створюючи враження живої промови... А я то думав, що ті два квадратні скляні пристрої – це щось на кшталт кулезахисного скла... У всякому разі, промова бува дуже гарна, підготовлена, надихаюча. Видно було потім, що над нею ретельно працювали і її майстерно шліфували.

Поки дехто з політичних лідерів промовляє згідно підготовленого тексту, то це щось, що може ввійти, як то кажуть, в «аннали історії». Є навіть видані збірки таких відомих промов, сказаних протягом багатьох віків різного роду лідерами: політичними, військовими, релігійними, народними тощо, з підтитулом «Промови, які змінили хід історії». При цьому, це можуть бути як позитивні, так і негативні персонажі, що промовляли, на приклад, з одного боку Черчилль, а з іншого – Гітлер. Тут головне, сама промова, підготовлена, відшліфована, з використанням різних ораторських прийомів і емоційних впливів-переконувань, з використанням перевірених фактів, навіть якщо, відповідно до ідеологічних потреб, проінтерпретованих.

Прикладів непідготовлених промов є безліч. Загалом це має місце тоді, коли лідер, що промовляє, не маючи якогось особливого таланту чи відповідного знання у даній сфері, навіть при наявності ораторських здібностей, починає говорити від себе, вже після офіційно проголошеного тексту. Відповідаючи на приклад на питання, жартуючи, вільно спілкуючись зі слухачами. Отоді і виходять різні «ляпи», дурниці, а часом і скандали.

Наприклад, сьогоднішній президент США Джо Байден, маючи вже під 80 років і відповідну до віку пам'ять, після офіційного спітчу або відповідаючи на питання, часом ляпає такі «перлини», що опоненти відразу підхоплюють це і розганяють, як «позицію партії», або принаймні як «маразм» когось такого, як Президент США. У нас Президент Зеленський загалом має дуже добрих спічрайтерів, і поки тримається підготовленого для відповідної публіки і на окреслену тему тексту, то його слухають досить захоплено, часто з оплесками, особливо на Заході. Коли натомість відкриває вуста поза текстом, то ніякі його акторські здібності не рятують «слів, складених у довільному порядку», а від перестановки тих слів сенс все-одно не міняється.

Не відомо достеменно, як було з цим у Церкві у попередні віки, але щось подібне в останньому часі, в зв'язку з розвитком мас-медій, прослідковується у промовах церковних лідерів. Йдеться передусім про Папу Франциска. Він полюбляє прочитати з підготовленого тексту початок чи якусь частину, потім відкласти текст і говорити з голови, «від себе». Це відбувається на різного роду зустрічах, Днях Молоді, різних урочистих Месах тощо. Це ніби має бути «живе і автентичне спілкування», але правду кажучи, з огляду на різні «різночитання» сказаних слів, чи вирвання їх з контексту, не говорячи вже про явні ляпи з приводу «плавання у темі», особливо соціально-політичній чи історичній, то це «живе» виглядає досить, м'яко кажучи, простенько, а гостро кажучи – інколи абсолютно неналежно.

Свого часу Папа Урбан ІІ 1095 року після офіційної промови з нагоди завершення Собору у Клермоні, звернувся з балкону храму до зібраних на площі зі знаменитою промовою, в якій закликав до Хрестового походу у Святу землю. Це була така спонтанна промова, яка, як твердять історики, повністю змінила хід історії світу. Хоча, досить сумнівно, що ця промова була не підготовлена, і не продумана, навіть якщо була спонтанна і емоційна.

Всі папи при різних нагодах, від приватних зустрічей до офіційних документів, типу Енциклік, завжди мають цілу когорту спеціалістів, які готують ці промови і ці тексти, які потім ще проходять десятки «сит», а саме корегування ватиканськими і не лише експертами і спеціалістами у даному питанні. Приміром, всі Енцикліки Папи Йоана Павла ІІ були написані різними богословами найвищого рівня, і потім, після відшліфування тексту, папа це підписував і публікував під своїм іменем. Відомий лише один фрагмент однієї Енцикліки (і то у секреті), який написав власноручно Йоан Павло ІІ, а саме один підрозділ філософської Енцикліки «Віра і розум», присвячений св. Томі Аквінському.

Коли ще перед Йоаном Павлом ІІ папою обрали його тезку, Йоана Павла І, той вирішив сам писати всі свої промови і виступи. Це щоправда, погано закінчилося, бо через 33 дні після обрання і через 25 днів після інтронізації Йоан Павло І взяв і помер від інфаркту. Будучи керівником такої кількості Народу Божого, тобто Католицької Церкви, зі стількома її підрозділами, єпархіями, тисячами єпископів і мільярдом вірних, Орденами, інституціями, дипломатичними відносинами, і т. д. і т. п. і пробувати все це огорнути самотужки – ну це пряма дорога до інфаркту. Але теж це небезпека, що в деяких питаннях з цих тисяч справ ти будеш банально некомпетентний і наплетеш дурниць, несумісних з позицією.

Так ось, постійно тепер маємо справу з цим феноменом, у випадку папи Франциска, коли він починає промовляти «від себе», відкладаючи підготовлений текст чи після його прочитання. Хтось жартома називає ці промови «ex aereo», бо зазвичай вони мають місце на якомусь літаку в оточенні журналістів, на відміну від офіційного «ex cathedra». На щастя, непомильність папи стосується лише того останнього.

Як говорять ті, які спілкувалися з папою Франциском щодо України і росії, то він повністю на стороні України і не приймає російської політики абсолютно. А тим більше, будучи пацифістом, в останньому часі щоправда дещо поміркованим, особисто повністю засуджує воєнну агресію проти сусідньої країни. Проте, пробує всю цю складну ситуацію якось своєрідно вирішити. Тобто ситуацію, яку поки що не дають раду вирішити всі світові лідери разом взяті.

Між іншим, папа вірить, що можна домовитися, примирити, переконати. А для цього не можна спалювати мостів, як це зробила приміром Україна по відношенню до росії, залишивши на сьогодні один міст у відносинах з агресором – оборонно-мілітарний. Звідси різні спроби Франциска «промовити до росіян» (в тім теж до путіна) «миролюбивим тоном», щоб ті відкрилися, опам'яталися, навернулися чи що там хоче понтифік від них. Чи від путіна теж. Не виключено теж, що до цілої картини варто додати загалом латиноамериканський антизахідний наратив (тобто, того регіону, де народився і ріс майбутній папа) з елементами захоплення росією і критики США І Заходу загалом...

Звідси, як здається, такі а не інші промови папи Франциска підчас цієї війни, і таке а не інше ставлення до України і росії одночасно: повна підтримка України, постійні згадки «про багатостраждаючий народ України від війни» хоча б підчас недільної молитви «Ангел Господній» на площі св. Петра, і теж, з другого боку – миролюбивий тон по відношенню до росіян. Гаразд, така позиція має місце не лише в особі папи Франциска, але теж у багатьох на Заході. Ми не віримо у ефективність цієї позицію, називаючи її простою мовою «ті самі граблі», проте на Заході прості люди, а то й деякі не дуже прості – вірять.

Проте, навіть займаючи таку посередницько-примирливу позицію не можна нехтувати фактами. А це нехтування з'являється у папи Франциска саме підчас «вільних розмов від себе». Береться воно скоріше за все не з приводу захоплення росією – бо Франциск якраз має алергію на різного роду «імперій», від історичних, типу Британської, з якою колись мала неприємні справи його батьківщина, Аргентина, і до теперішніх, росії в тому числі – але з приводу: а) не розуміння росії, б) не розуміння загалом європейської історії, між іншим, українсько-російських історичних проблем, в) брак знань деталей деяких справ, в тім теж історичних, і оперування загальними відомостями зі школи про якісь історичні постаті, в тім теж ті, з російської історії, як хоча б про російських царів.

В цьому останньому випадку, то світова історія не сильно переймається їхньою тиранією, а тим більше антиукраїнською діяльністю, лише акцентує в загальних рисах, що Пйотр І «європеїзував росію», а Єкатеріна ІІ завершила цей процес. Ну і тому це ніби «велике насліддя» для сьогоднішніх росіян... Хоча, у приватній і не публічній розмові декілька років тому з одним з наших отців, яких живе у Ватикані, папа Франциск говорячи щось про росію і війну на сході України, сказав щось таке: «Ну бо з тією росією то ми (читай: Ватикан) постійно маємо проблеми, а особливо з їхнім імперіалізмом, який береться від Петра І». На що домініканець відповів: «Та ні, це не від Петра почалося, це ще від монголів перейнялося і продовжується»...

У будь-якому разі, ще можна би було захищати якось чи то вирвані з контексту цитати папи, чи то несвідомі ляпи, чи то позицію буття посередником, щоб допомогти таким чином Україні. Натомість важко бути захисником, коли негативні факти подаються як позитивні, а спроба примирити одну сторону викликає майже ненависть у іншої. Бо тоді такий захист не має великих підстав і опори. Та й таке «посередництво» зводиться нанівець, коли розлючує ще більше одну зі сторін, особливо жертву агресії...

А все тому, що по-перше варто не відкладати в бік написаний і добре підготовлений текст. А по-друге, особливо якщо йдеться про цю конкретну справу: війну в Україні, варто і обов'язково мати серед своїх радників об'єктивних спеціалістів, а не філо-агресорів, які різними способами підсуватимуть папі навіть в офіційні тексти, інколи завуальовано, різні ідеї, які утверджуватимуть агресора в його агресії, а одночасно підриватимуть довіру до папи зі сторони України.

Загалом, то більшості людей подобається живе спілкування. Проте, як здається, у даному випадку Ватикану варто зайняти більш конкретну позицію, не дозволяти собі «вільних роздумів» (часом не підготовлених і некомпетентних) на тему цієї війни і способів її завершення, натомість триматися тексту, підготовленого відповідними адекватними радниками. Віримо, що Ватикан в змозі дати собі раду з таким мінімумом. Папа Франциск в тому числі. Ті, які з ним особисто спілкуються, кажуть, що це достатньо інтелігентна особа з ще досить не поганою пам'яттю як для свого віку. Головне, «Богу довіряй і роби, як би все від Нього залежало, і одночасно так, як би все залежало від тебе». Особливо, коли ти – Папа, і кожне твоє слово – на вагу золота... Ad maiorem Dei gloriam!