• Головна
  • Блоги
  • Блог Надії Князев
  • Просимо вас, українці, вийдіть з пригнобленого стану безнадії, огляніться навкруги, бо проміння вічного Світла досягає кожного з нас!
Блог Надії Князев_image

Блог Надії Князев

Просимо вас, українці, вийдіть з пригнобленого стану безнадії, огляніться навкруги, бо проміння вічного Світла досягає кожного з нас!

22.04.2011, 15:51
«Наші вірні, які сьогодні розпорошені по всьому світі, мають право на душпастирську опіку. Тому ми будемо відповідати на ці потреби і йти туди, де сьогодні є наші вірні, чи то в Росії, чи в Казахстані, чи в Західній Європі, чи в Латинській Америці, чи в Африці, чи в Австралії. Ми намагатимемося надавати їм належну і ефективну душпастирську опіку». Блаженніший Святослав, Глава Української Греко-Католицької Церкви

Блаженіший Любомир якось сказав: «26 липня 2005 року минув 61 рік, як батьки вивезли мене з України». Вже, будучи Главою Церкви, Любомир Гузар згадував не раз, що в Америці йому не було зле. І в  Італії також. Але в Україні – найкраще і найлегше.

У батьків Любомира Гузара була вимушена еміграція. Після Другої світової війни з України їхали через різні обставини. У нинішньому часі з України також їдуть. Правда, у світи жене моїх співвітчизників аж ніяк не повоєнне лихо. Мої брати і сестри за національністю покидають малих дітей та старих батьків через зневіру, безнадію, безвідповідальність всіх трьох гілок державної влади.

З моєї родини також двоє на заробітках в Італії. Наталка та Надія. Наталка – вуйка Василя онука, Надя – вуйка Олекси донька. Вони різного віку і виїхали в різний час. Не змовляючись, вибрали Італію. На початках з Наталкою взагалі була неймовірна кількамісячна пригода: обіцяні в Україні місця роботи та проживання в Італії не шукалися, і Наталка, не знаючи ані італійців, ані їхньої мови, три місяці скиталася, аж поки не дізналася про Церкву. До речі, в Україні обидві працювали в школі. Наталія Ігорівна та Надія Олексіївна – вчительки української мови та літератури.

Закономірно, що Україна, яка не спроможна була своїм громадянам зарадити вдома, не дуже прагне опікуватися ними і надалі. З присмаком анекдоту, але зовсім невеселого, сприймаються слова наших про те, що за кордоном треба потрапити в полон сомалійських піратів, щоби згадала рідна держава! Прикро вголос визнавати, що інші держави набагато більше допомагають нашим співвітчизникам. У нас можуть «додуматися» до ініціативи позбавляти батьківських прав заробітчан, які нібито залишили дітей без належного догляду. Як то кажуть, без слів цензурних!

За такої ситуації про людей мусить дбати Церква, бо, як і колись, і нині людей рятує Віра. Віра в Бога на чужині – то велике щастя! У такому вже є певна традиція в українців. Ще наші прадіди, із першої хвилі, приїжджали до Гамерики з порожніми кишенями, але з вірою в Бога. Вони будували Церкви направду швидше, аніж свої власні хати.

Українська Греко-Католицька Церква пильно і давно слідує за духовними портебами українських заробітчан. Уже митрополит Сильвестр (Сембратович) докладав чимало зусиль, щоб вірні його церкви мали своїх душпастирів. Митрополит Андрей Шептицький двічі особисто відвідав заокеанські поселення. Блаженніший Любомир не раз повторював: «…не біймося, щоби наша Церква, якщо держава не робить, робила певні речі, які мала б робити вона».

У нинішньому часі на офіційному церковному рівні прийнято окреме Звернення щодо ситуації українських трудових емігрантів. Засідаючи у Новояворівську 30 червня – 1 липня 2009 року Синод УГКЦ мусив визнати, що,  незважаючи на масштабність феномену трудової еміграції з України, він не отримав належної уваги з боку політичних кіл, а значить, і державних структур. «Попри декларативну зацікавленість, і то дуже рідкісну, фактично жодна із політичних сил не  запропонувала цілісного підходу до вирішення проблем та конкретних дієвих кроків його реалізації», - прямо говориться там.

То не є секретом, що мужні та відважні  подаються на край світу. Лише сильні духом здатні на аж такі кардинальні переміни. Певно, щонайменше,  подвійну треба мати мужність, щоб погодитися йти за вірними на край світу. Знаєте, це ще більш складніше, бо треба усвідомлювати відповідальність перед Богом і людьми. На вагу золота священики з таким усвідомленням! Та й в Церкві розуміють, яка особлива місія покладається на їхніх священиків, а тому філософія підготовки душпастирів в тому, що вони надалі мають виконувати не лише місію священика у служінні за кордоном, але бути готовими допомогти кожній людині у соціальних, правових та безлічі інших питань.

Сама Церква постановила визначити першу неділю після Різдва (пам’ять святих і праведних Йосифа Обручника, Давида-царя і Якова, по плоті брата Господнього) Днем мігранта. Цьогорічного 4 січня його відзначали вже вшосте. До речі, в Католицькій Церкві Всесвітній День мігранта та біженця почитали дев’яносто шість разів. Більше того, в УГКЦ з благословення Блаженнішого Любомира було створено Пасторально-місійний відділ, який має на меті системно займатися  українцями за кордоном, а також тими, котрі повернулись чи членами їхніх родин. Між іншим, планує Церква пам’ятник заробітчанам у Зарваниці. Довго точилися дискусії про його зміст і форму. Наразі погодилися, що то буде батько, мати і дитя. Родина людська як взірець Пресвятої Родини. І хрест як символ трагедії та терпіння. Це не пам’ятник усім тим, хто тільки зараз працює в Італії чи Іспанії. Це чи то пам’ятник, чи нагадування всім нам. На жаль…, бо мало хто знає, що лише в Італії щопівроку гине по сто двадцять молодих людей. Сего року і мому Голині по Великодні буде похорон. Везуть з Італії Ярослава 1977 року народження. Плита якась на нього впала. Хто то зна, як то воно насправді сталося, але людини нема.

Виконавчим секретарам Пасторально-місійного відділу УГКЦ призначено священика Василя Поточняка. Взагалі-то, о.Василь заробітчанам віддав 15 років свого жертовного священичого служіння. Мав особисту місію від Блаженнішого Любомира відшукувати українців в Італії, заснувувати українські церковні громади в різних італійських містах, налагоджувати та розвивати церковно-громадське життя серед українців Італії. Опісля проведеної початкової роботи, 30 вересня 2001 року італійська Конференція єпископату УГКЦ призначила о. Василя Поточняка пасторальним координатором українців греко-католиків в Італії. Нагадаю, то був час, найважчий для українських заробітчан, зневірених в українській владі. На його «духовній совісті» створення майже 80 церковних громад на Апеннінах. Ще у листопаді 2001-го вийшов перший номер християнського часопису українців в Італії «До Світла», в якому його головний редактор о. Василь Поточняк звертався до читачів: «Просимо вас, українці, вийдіть з пригнобленого стану безнадії, огляніться навкруги, бо проміння вічного Світла досягає кожного з нас...»! О.Василь в Італії робив, певно, більше, ніж ціла держава Україна. Зрештою, держава «помітила» і напередодні 15-річниці української незалежності нагородила орденом «За заслуги» ІІІ ступеня. Правда, в Указі Президент допустив і граматичні, і фактичні помилки, але через півроку все було полагоджено, і нагороду отримав саме той Поточняк, який Василь, і який священик, і який громадянин України!

Українська Греко-Католицька Церква не випадково опікується мігрантами. Саме її вірні, в тяжкий період історії Церкви, і врятували саму Церкву. Бо не було би їх на теренах світових, куди радянська влада аж ніяк не могла дотягнутися, – не було би і єпископів таких, які мали силу волі заявити всьому світові про митрополита Йосифа Сліпого!

25 січня 1959 року Святіший Отець Папа Іван ХХІІІ заявив перед Священною Колегією Отців Кардиналів своє щире бажання скликати Вселенський Собор. Подія ця мала місце в Соборі Святого Апостола Павла «поза мурами Риму», через три місяці після входження Папи Івана ХХІІІ на Петрів Престол. Закономірно, що така звістка рознеслася блискавично не тільки в Римі, а у Петровому Домі розпочалася тривала та пильна підготовча робота. До Собору стали готуватися одинадцять комісій та три секретаріати. Між іншим, впливовий американський, на той час, тижневик-магазин «Таймс» (мав наклад понад три з половиною мільйони примірників) проголосив Папу Івана ХХІІІ найвизначнішою особистістю 1962 року. Тоді понтифік «посунув» на п’єдесталі визначності тодішнього американського президента Кенеді.

Під час першого періоду нарад ІІ Ватиканського Собору українські єпископи вказали всім іншим Соборовим Отцям на відсутність великого Митрополита Йосифа Сліпого, на його ув’язнення та на сучасну долю української католицької церкви на українських землях. Святійший Отець як і високі Достойники Римської Курії запевнили українських Єпископів, що вживатимуться всі можливі заходи, щоб митрополит прибув на другу сесію засідань Ватиканського Собору.

На Другому Ватиканському Вселенському Соборі Українську Церкву представляли ієрархи з-за кордону. Замість ув’язненого Патріярха Йосипа Сліпого на першій сесії висів його портрет та єпископи Максим Германюк, Амвроз Сенишин, Іван Бучко, Гавриїл Букатко, Ніль Саварин, Ізидор Борецький, Андрей Роботецький, Йосиф Шмондюк, Ярослав Ґабро, Іван Прашко, Платон Корниляк, Володимир Маланчук, Андрій Сапеляк, Августин Горняк, Павло Миськів.

Схоже, в тодішньому Римі не відговорювалися дипломатично. Поважна німецька газета «Франкфуртер Альґемайне» написала про інцидент, що мав місце під час першої сесії Собору, який звернув увагу на долю Львівського Митрополита. У роботі Собору мала бажання брати участь делегація із Союзу та представники Російської Православної Церкви.  П’ятнадцять єпископів Української католицької Церкви тоді звернулися до Отців Собору із заявою, в якій подали чотири умови відносно участі спостерігачів московського патріарха. Це звільнення із ув’язнення Патріарха Сліпого, звільнення католицьких єпископів, ув’язнених у Східній Європі, стримання пропаганди проти Католицької Церкви, Її законного визнання та рівноправності із іншими віровизнаннями. Московські спостерігачі навіть готові були не брати участь у роботі Собору, але задля єдності християн тоді, на щастя, вдалося поладнати інцидент: московська делегація брала участь у Соборі, а на другу його сесію прибув Патріарх Йосиф Сліпий. 17 лютого 1963 року Йосиф Сліпий прибув до Риму, і вже . інший Святіший Отець Павло УІ  29 вересня 1963 року, на врочистому відкритті тієї сесії окремо наголосив про, як тоді називали, Українську Католицьку Церкву.

Італійський щоденник «Іль Темпо» за 11 лютого 1963 року написав, що той факт, що митрополит Сліпий був несподівано звільнений, незважаючи на його безкомпромісну опозицію до совєтського режиму, був коментований на різний лад. Навіть в Італії тоді припускали і саму можливість переміни Вселенської Церкви до політики Союзу, якої так прагнув Микита Хрущов. Роздумуючи над причинами раптового звільнення патріарха Сліпого, іноземна преса все-таки визнала, що звільнення стало наслідком враження, який викликав лист протесту, підписаний українськими єпископами, що були присутні на Вселенському Соборі. Як резюмувала італійська газета, «Отже, звільнення пов’язане із пропаґандивними мотивами: совєтська влада бажає демонструвати, що в її країні кінчаться антикатолицькі переслідування і таким чином нейтралізувати полеміку російських католиків в екзилі».

Блаженіший Любомир своєму наступнику, ще не знаючи, хто ним стане, дав першу пораду: «втримати внутрішню єдність нашої церкви, яка присутня в Україні, Західній Європі, Північній і Південній Америці, і ми є в Австралії». Церква, яка розсіяна по світі, має якнайкраще служити людям, має бути ідентичною, себто не піддаватися спокусам шукати впливів, не шукати чисельності, зовнішніх прикрас. То є правда, що не може бути людини, яка була би водночас і японцем, і китайцем, і аргентинцем, і американцем, і українцем. Навіть Ісус Христос належав до конкретного місця, конкретного народу, говорив конкретною мовою, жив у певний час. Інакше бути не може.

За всяких обставин Церква направду має бути собою. Як і людина, зрештою. Українська Церква має оберігати українську духовну традицію, і поширювати її всіма мовами. Блаженніший Святослав назвав такий процес інкультурацією. Українська Церква, яка є спадкоємницею місії словянських апостолів Кирила та Мефодія, має  надзвичайну місію сьогодні і надалі продовжити традицію перекладу, щоб молитися літературними чи то українсько, чи англійською, чи португальською, чи російською. Наприклад, на Другому Вселенському Соборі величезне враження справила торжественна Архиєрейська Служба Божа у нашому українському обряді, на якій були присутні всі Отці Собору.

…Хотілося, щоб всі українці були вдома. І не лише на Великдень чи Різдво. Бо направду,  найкраще Блаженішому Любомиру в Україні було і є на Великдень. Це правда, що напередодні величних християнських свято особливо гостро відчувається потреба у родині. А ще гострішою та зі сльозами на очах у наших тих співвітчизників, які є за кордоном. Які за межами України не з доброї волі, а в пошуках роботи, чи, правільніше, заробітку. Що поробииш: така ми собі робітна українська нація…