Поспілкувались з капеланом і священиком УПЦ КП з м.Дніпро Дмитром Поворотним. Дійшли висновку про нагальну необхідність власне української духовно-світоглядної Реформації, започаткованої ще Рівноапостольним князем Володимиром. Торкнулись теми особистісного самовизначення відповідальної перед Богом Персони - гідного господаря власного життя і своєї держави. Заглибились у сутність таких сучасних українських феноменів, як волонтерство, духовне покликання до капеланського служіння.

Поворотний Дмитро (28 липня 2017). У програмі "Самовизначення" (філософсько-релігієзнавчі діалоги к.філос.н. Горкуші Оксани) плідно поспілкувались з капеланом і священиком УПЦ КП з м.Дніпро Дмитром Поворотним на тему "Реформація по-українськи". Дійшли висновку про нагальну необхідність власне української духовно-світоглядної Реформації, започаткованої ще Рівноапостольним князем Володимиром. Торкнулись теми особистісного самовизначення відповідальної перед Богом Персони - гідного господаря власного життя і своєї держави. Заглибились у сутність таких сучасних українських феноменів, як волонтерство, духовне покликання до капеланського служіння. Зрозуміли, що лише взаємодія ціннісно вмотивованих та чітко визначених у духовному плані відповідальних партнерів сприяє спасінню України сьогодні.

Якщо говорити про «Реформацію по-українськи» як ефективний чинник духовно-світоглядної консолідації українців сьогодні, маємо щонайперше почути думку православних. Адже більшість віруючих християн в Україні – православні. Православна християнська традиція в історії України була і є контекстуальною. Однак традиційна контекстуальність православ’я в Україні сьогодні має бути не лише обрядовою (посвятити паски й похрестити дитину) чи офіційною (запросити релігійних осіб на урочистий захід), але й діяльною, особистісно надихаючою , животворчою, особливо не на периферії дійсності, а в епіцентрі життя України.

Тому логічно до розмови запросила православного священика, капелана з м.Дніпра – отця Дмитра Поворотного.

1. Особистісне самовизначення отця Дмитра Поворотного.

Народжені й виховані у Радянському Союзі не мали вільного доступу до джерел власної національної чи релігійної ідентичності. Антигуманна ідеологічна система нівелювала ці визначеності особи як неважливі, шкідливі. Школа, армія, вікові ініціації – жовтенята, піонери, комсомольці – все спрямовувало особу визначитись як “совєцкій гражданін”. Однак на рівні родинних традицій контекстуально була присутньою і національна і релігійна визначеність. В родинних святах і традиціях передавалось і українське і християнське.

Тож процес самовизначення таки почався з дитячих років. Зрештою і місцевість з її назвами, вплітала самовизначення в історію України. Нові Кадаки – колишня столиця Новокадацької паланки Війська Козацького Низового, де була і канцелярія, ринок, декілька храмів… Про належність до роду млинарів – Панкратів, про історичні події – голод – дізнавався контекстуально із випадкових розповідей. Особистий діяльний приклад батьків, що не говорили, але діяли всупереч радянським тенденціям – мама не вступала в партію, тато святив паску – демонстрував, що особистість має вибір і може діяти вільно від системи. Батьки знаходили мудрість, щоб не говорити відверто про свої переконання, аби не нашкодити дітям, але чинили згідно з власними переконаннями і діяли незалежно. Хоча б те, що тато завжди святив паску і для нас це було свято, яке суперечило радянському регламенту, спричиняло до того, що починав розуміти – існує дещо інше, ніж речі, про які говорять у школі, в комсомольських осередках. І ці речі – значніші. Дещо, що перевершує щоденну дійсність, дещо священне. Віра, яка перевершує радянську атеїстичну ідеологію. Бо існує Церква і жодні історичні події не знищили її. Отже за вірою християнською – справжнє, а не фальшоване і тимчасове людське витворення. Церква – побудована на Бозі. А Боже людськими діями не здолати.

І так, християнство передавалось контекстуально, хоча б і через традицію у селі на Воскресіння вітатись «Христос Воскрес»! Духовні цінності – сильніші за промивку мізків і вартісніші за ковбасу. Тож уже тоді відчувалось, що існує зовнішня ідеологія що пропагувалась як істина усією системою освіти і контролю над населенням, однак на рівні традицій передавалось внутрішнє, глибше, віковічне й сутнісне. Духовна традиція, що існує тисячоліття в житті народу і стоїть на справжньому фундаменті віри в Бога – це коріння народу, що його живить для майбутнього.

2. Священик на передовій.

У січні 2015 року підросійські бойовики захопили Червоний Партизан і розстріляли там наших захисників. На відеоролику, записаному тими ж бойовиками і розповсюдженому в мережі, православний священик забирає тіла наших розстріляних героїв. На запитання бойовика, що не знає, як реагувати на те, що православний священик приїхав забирати загиблих українських воїнів, : “батюшка, а хто вас послал?”, - отець Дмитро Поворотний коротко відповідає: “Бог меня послал”. Забирає хлопців та прапор…

- Те, що я сказав, що “Бог послав” – не красне слівце. Християнин у своєму житті має керуватись Божими заповідями, які викладені у 10 пунктах. Але є також і поведінкові приписи. Вони максимально прості: голодного – нагодувати, спраглого – напоїти, роздягнутого – вдягнути, хворого – відвідати, ув’язненого – розрадити, померлого - поховати. Це – поведінкові алгоритми християнського життя. І якщо ти християнин – то маєш діяти за цими алгоритмами. Вони максимально прості, але складні у виконанні. Особливо, коли віра не щира і неглибока. Поховати померлого – це безумовний поведінковий припис для мене. Тому в цій ситуації немає жодного геройства – лише виконання християнської відповідальності. Як-би всі діяли за такими правильними поведінковими механізмами – ми б не мали сучасних проблем в Україні. Однак в пострадянському суспільстві більшість діє не згідно з моральними чи духовними приписами. Тому така поведінка й видається дивною.

Зараз уже зрозуміло, що хлопці, які захищають Україну, виконують власну відповідальність. Саме їм ми завдячуємо за мирне небо над Дніпром, Києвом, Вінницею, Львовом чи Закарпаттям. Тож і нам слід впроваджувати в житті ці прості поведінкові настанови, духовні речі, закладені в Святому Письмі. Там сказано як треба жити, щоб жити по-людськи. Дуже простий поведінковий алгоритм, який іноді важко впроваджувати, але треба це робити. Особливо якщо ти віруючий і християнин. І те, що трапилось в Червоному Партизані було наслідком виконання простого алгоритму:

1) Їх треба було поховати, бо вони християни – людська й християнська відповідальність;

2) Це бійці того підрозділу, яким я опікувався як капелан, - капеланська відповідальність;

3) Я обіцяв цим хлопцям бути поруч завжди: треба – буду з ними на позиціях, треба – буду хрестити, треба – буду вінчати, ховати – буду ховати, - побратимська відповідальність.

Це була моя особиста відповідальність, бо я свого часу їм це пообіцяв. А слова мають бути правдивими. І підтверджуватись дією. Згідно з Писанням: «Хай буде ваше слово “так” – “так”, “ні” – “ні”». Якщо ти дав присягу, обіцяв – то роби. Або не кажи. Ми легковажимо іноді словами. Але Слово Боже – сам Христос. Християнство фактично виходить із священства Слова. Ним сотворено все. І Боже Слово є священним, а людське – має бути правдивим. Це наша відповідальність, бо ми є наслідком жертви Божого Слова. І не можемо легковажити словами та брехати.

3. Про добрих самаритян – волонтерів.

За цими ж простими поведінковими алгоритмами діють волонтери: голодного – нагодувати, спраглого – напоїти… Тож наші українські волонтери – це сучасні добрі самаритяни. То як з ними можна не співпрацювати? Більшість часто шукає виправдань, чому вони чогось не можуть робити – хтось заважає, обставини не сприяють, фінансів немає. Однак є люди, які діють за цими простими і правильними поведінковими алгоритмами, записаними у їхньому серці. Вони можуть бути навіть невіруючими, однак діють згідно з Божими правилами. І за ці 4 роки війни ми побачили, що незважаючи ні на що, коли ми діємо за власним обов’язком бути гідними громадянами – навіть не маючи матеріальних статків, але докладаючи зусилля один одного для спільної справи – у нас виходить добре. Так ми вчимось консолідуватись, організовуватись і робити добро. І звітуватись перед громадою, що теж добре. Цей надважкий час випробовувань дав нам можливість побачити і зрозуміти, як і що ми можемо. Кожній людині і суспільству загалом дав можливість зрозуміти хто ти є і що ти можеш. У цьому також Божий промисел для нас – щоб ми визначили для себе, хто ми є, чого прагнемо і чого можемо досягти, особливо коли діємо за Божими приписами та відповідально взаємодіємо на спільне благо.

4. Про діяльність Дніпровської єпархії УПЦ КП – контекстуальність українського православ’я.

Діяльність церкви – теж наша самовідповідальність. Впродовж 70 років радянського періоду нав’язувався стереотип, що церква – це щось окреме від громади, якась автономна інституція,а священики – попи, мало не древні динозаври, неактуальні в сучасному. Але Церква – це спільнота віруючих, Боголюдський організм, в якому діє Дух Святий. І саме ці речі – нагодувати голодного, напоїти спраглого… - якраз і є зовнішня праця церкви в сучасному суспільстві. І сьогодні, в час великих випробовувань України, Церква стала активним чинником в підтримці наших хлопців на сході, біженців від війни, переселенців, людей із сірої зони. Як приклад – можу розповісти про діяльність Дніпровської єпархії УПЦ КП. Пріоритет активної відповідальності церкви на сучасні виклики. Як тільки почалась агресія проти України, преосвященіший владика Симеон, відгукнувшись на прохання штабу нацзахисту, призначив священиків, які б духовно опікувались добровольчими підрозділами. Це мало бути добровільне рішення цих священиків. В єпархіальних храмах організували збір допомоги – фінансової, продуктової, речової – для наших захисників і біженців від війни та мешканців сірої зони. Займатись цими питаннями був призначений я. І так ми почали активно співпрацювати з волонтерами. Люди втомлюються, ресурси вичерпуються, але люди завжди відгукуються.

В нашій єпархії з благословення владики Симеона була започаткована програма «Даруй добро». І ми вже 4 рік допомагаємо і військовим, і вивозимо дітей із сірої зони в Дніпро. Показуємо цим дітям добро, Україну. Їхні батьки наслухались російської пропаганди. І у 2015 році були випадки, коли боялись відпускати дітей із сірої зони з-під обстрілів в мирну Україну. Але це так важливо – показати дитині, що є інша Україна – мирна, в якій поважають і люблять, в якій панує добро. Добро можливо робити лише від щирого серця. І так воно множиться. Тож якщо ми цим дітям показали, що є добро, подарували це добро від своїх сердець – то вони цього не забудуть. І добро проростатиме у їхніх серцях. І ніяка зовнішня брехлива пропаганда там не вкоріниться. Ця щира любов і добро має безумовне значення.

Відповідальні християни своєю діяльністю виходять за межі конфесійні. І церква виходить за межі конфесійної власне релігійної діяльності, та починає трансформувати світ, перетворювати його, духовно надихати, зрештою – християнізувати.

Також ми підтримали авторську програму журналіста Ігоря Сухового «Сходи». Одна з причин того, що сталось на сході України – розірваність населення: ментальна, ідеологічна, релігійна. Дуже багато ідеології в розпалюванні ворожнечі. І брак довіри між людьми. Проект «Сходи» - спроба започаткувати розмову між людьми різної віри для поступового налагодження довіри між ними. Я побачив, наскільки важливою є міжособистісна довіра у своїх поїздках на передову, під час спілкування з хлопцями, волонтерами. Для них важливо не те, якої ти віри чи національності, а те, що тобі можна довіряти. І на цій особистій довірі будується конструктивна взаємодія для спільних справ. Коли вони роблять спільну справу, то конфесійна, традиційна, національна ідентичність відсуваються на другий план. Вони, звичайно, мають значення. Але позитивний результат спільної справи залежить від персональної довіри. Побратим – той, кому можна довірити власне життя. І хто тобі довіряє своє життя.

5. Про єдність духовну.

Коли побратими на передовій довіряють один одному – виходить конструктивно і добре. Нам треба повернути довіру один до одного. Християни розділені між собою впродовж століть. Україна – поліконфесійна держава. Звичайно, об’єднання християн можливе, але тривале в часі. Але нам сьогодні треба навчитись просто довіряти один одному. І взаємодіяти на спільне благо. Добрі справи ми можемо робити спільно. А ці добрі справи породжують довіру. Довіра ж – той капітал, який треба накопичувати. Довіряєш особі – поступово починаєш довіряти спільноті, до якої ця особа належить – повертається довіра в суспільне життя. Сатана розділяє людей. А ми повинні як люди, як віруючі християни демонструвати свою віру через довіру, через добрі справи, які робимо разом. І нам щонайперше треба орієнтуватись не на побудову моноконфесійного суспільства, а на взаємопорозуміння і взаємодію в поліконфесійному суспільстві. Християни мають можливість це робити. Саме зараз, оскільки багато нагальних справ, маємо шанс консолідувати духовно українську спільноту.

Тож ми постійно повинні накопичувати скарб довіри між різними конфесіями. Не шукати догматичних розбіжностей, не звинувачувати один одного в інакшості, бо це ні до чого доброго не приведе. Але маємо будувати свою діяльність на Божих приписах благодійності і взаємодіяти в добрих справах. Спільні благодійні проекти для переселенців, спільне капеланське служіння тощо.

Міжконфесійне порозуміння спробували показати через проект «Отче наш». Це – базова християнська молитва, яка визнається усіма конфесіями. Спочатку біля обладміністрації представник кожної християнської конфесії прочитав цю молитву. А потім представник кожної християнської конфесії, які цей проект підтримали, прочитав по рядку «Отче наш» у своєму храмі чи молитовному будинку. І так ми записали відео зі спільною християнською молитвою – по рядку кожен у своєму храмі чи молитовному будинку. Цим ми засвідчили єдність християн – у вірі в Бога, у Христа. І продемонстрували, що релігійною риторикою нас не вдасться розірвати.

А «90-тий псалом» – особливість цього проекту в тому, що його записували священики УПЦ КП –капелани, перебуваючи на позиціях. Показуючи, що духовне слово через капеланську опіку може і має бути тут.

6. Досвід міжконфесійного порозуміння.

Україна – поліконфесіна. Але чи знаємо ми про це? Чи розуміємо іншого у його іншоконфесійності, іншорелігійності? Чи вміємо жити поруч, чи довіряємо один одному, чи можемо взаємодіяти? Проект «Сходи» виник з вищеописаного проекту «Отче наш». Бо якщо «Отче наш» - це та християнська молитва, яку визнають всі християни, то що може сприяти довірі між християнами та мусульманами, іудеями, невіруючими? Для пошуку такої підстави для порозуміння журналіст Ігор Суховий почав запрошувати для розмови на конкретні життєві теми різних співрозмовників. І ось коли люди, які належать до різних конфесій, починають обговорювати якусь одну тему, і співрозмовник виступає не як представник якоїсь церкви, а як особистість, що має власну ідентичність і релігійну визначеність та власний погляд, - стереотипи, що часто провокують недовіру, ламаються. І ось ти бачиш, що можливо вони належать до різних конфесій, і кожен підходить до осмислення цієї теми з власного конфесійного розуміння, але ви можете досягти порозуміння – зароджується довіра. Тут досвід співжиття і вирішення спільних проблем стає основою порозуміння й формування довіри в суспільстві. Бо поруч живуть різні люди, і на сусіда можна дивитись не лише через якийсь стереотип, як на іншого і на представника іншої релігії, а як на того, з ким треба будувати спільне майбутнє, з ким живеш поруч і взаємодієш у добрих справах. Йому можна довіряти.Бо ворожнеча в наших мізках. Її джерело часто лише у штучних стереотипах.Чомусь ворожнеча, яка була у Західній Європі між протестантами та католиками іноді переноситься сюди в Україну. Але нам разом жити. А взаємодія буде ефективною, якщо ми довіряємо один одному. Довіряємо, розуміючи, що той, кому довіряєш,  може й має інші, ніж у тебе погляди, але ви спільно можете робити добре.

7. Перспективи віруючих у сучасній Україні.

Зараз великі виклики саме для релігійної спільноти. Я православний християнин – це моя віра, життєва позиція. І я бачу, що в сучасному секулярному світі виклики для віруючих значні. Віруючих часто сприймають за штучними стереотипами. У нас – ще сформованими в добу так званого наукового атеїзму. Наполегливо пропагується стереотип віруючого як такого собі раритету з минулого чи релігійного фанатика, що або не здатний відповідати на сучасні суспільно-історичні й подійні земні виклики, або здатний відповідати лише як релігійний фундаменталіст. Крім того й нові ідеології доводять нам, що людина має бути прив’язана до утилітарних практик.

Це великі сучасні виклики, що стоять сьогодні перед людьми віри – дати гідну відповідь утилітаризму, що знецінює людину. Наполегливо нав’язується негативний стереотип, що люди віри – це якісь небезпечні екстремісти. У відповідь релігійні люди мають продемонструвати, що вони здатні по-іншому реагувати на сучасні виклики. Реагувати по-сучасному але й спираючись на власну віру в Бога. І ці відповіді, хай не будуть однаковими, але мають бути консолідованими – християнськими, мусульманськими, іудейськими. Вони повинні виходити з Божих Заповідей і діяти згідно з тими простими поведінковими алгоритмами. Сучасною мовою і своїми діями в певних земних обставинах.

Так, віруючі діють обережно, вони бояться переступити через релігійні приписи, порушити Божі Заповіді. Бо це той авторитет, який нам дав Бог, а не висловив якийсь ідеолог чи науковець. Наука мінлива, людські ідеології тимчасові. Ці людські витвори не можуть служити базою моральності. Обмежений людський розум, що зазіхав на абсолютну істину, породжував криваві смертоносні ідеології. Найбільші катастрофічні наслідки в історії людства насправді базувались на людських ідеологіях, які вирішують без опертя на Бога перетворювати світ.

Я – сучасна людина, що живе в сучасному світі. Ми повинні демонструвати свою сучасність і свідомість своєї віри, її дієвість в конкретних земних ситуаціях. Але висловлюватись і діяти відповідально щонайперше перед Богом. Рівноапостольний князь Володимир Великий започаткував духовно-світоглядну реформацію Київської Русі. Але віра в Бога – це особиста справа людини. А святий рівноапостольний князь Володимир через отримання своєї особистої віри змінив долю всього нашого народу і держави, започаткувавши певний шлях у майбутнє. Тож особиста зустріч з Богом та опертя на Божі Заповіді змінюють і суспільну ситуацію. Індивідуальна відповідальність людини виникає з віри в Бога. Бо коли людина вірить в Бога, вона розуміє свою відповідальність і за земні дії.

Нажаль релігійну віру іноді використовують у штучних людських ідеологіях із земними цілями. Так православ’я використовують в ідеології «Русского міра». Але щоб не потрапити у пастку підміни віри в Бога вірою в земну штучну і тимчасову ідеологію, кожен щомиті повинен вибирати індивідуально у що він вірить – у Бога або в «Русскій мір». Бо якщо ти віриш у Бога, то орієнтуєшся на Божі Заповіді й дієш за простими поведінковими алгоритмами, закладеними у Святому Письмі. Бо кожен має особистісну відповідальність перед Богом. Тут, звичайно, велике значення має особиста порядність і відповідальність перед Богом провідників релігійних конфесій. Але в будь-якому разі Бог у тебе запитає, чи жив ти згідно із вірою в Нього та за Божими Заповідями. Неважливо Господу, що про «Русскій мір» казав патріарх Кіріл. Але у тебе запитає – що ти робив у конкретному місці, в конкретний час, у конкретній ситуації. І чи були твої дії згідними з поведінковим алгоритмом християнського життя.

Духовна реформація України, яка сьогодні є на часі і на потребі, насправді є нашою персональною справою. І кожен християнин, кожен віруючий може діяти там де є згідно з Божими Заповідями та за пропонованим Святим Письмом поведінковим алгоритмом. З Божого благословення ми маємо цю землю, цю державу – нашу земну Батьківщину. І повинні відповідати за них.

Коротко переказала Горкуша Оксана

Дякую за сприяння в реалізації проекту Стельмащуку Юрію Івановичу. За запис передачі колективу каналу "Харченко, продакшн ТБ-7".

В пам’ять про головного редактора й координатора каналу (Харченко, продакшн ТБ-7) Леоніда Харченко. Завдяки його неспокійному серцю, громадській ініціативності, патріотичній позиції та фаховій діяльності мали можливість поспілкуватись. Світлої пам’яті та Царства Небесного панові Леоніду. Дочасно залишив нас 5.11.2017.

Реформація по-українськи. Частина 1 (з Михайлом Черенковим – протестантський теолог)

Реформація по-українськи. Частина 2 (з Сергієм Косяком – пастор з Донецька)