Цей допис виходить позаплановим: думала у цьому місяці написати про інше, але відклала, а зараз — “по свіжих слідах” перші рефлексії про повернення України на 24/25 грудня святкування Різдва Христового.

Ми повернулись не просто на астрономічний календар: ми повертаємось до здорового глузду, здорової спорідненості, здорової спільної з правдивими родичами роботи над власним духовним розвитком. На факт повернення відзначання Різдва на дату, спільну з іншими європейцями, звернули увагу наші союзники, даючи цьому очікувано позитивну оцінку, і слушно ставлячи цю подію в низку інших кроків українців з їх повернення у Європу. Авжеж, культурно-духовне, ментальне повернення — не менш важливе за політичне та економічне. Не буду тут входити в дискусії, що має бути першим і що наскільки від чого залежить: так чи інакше, наше становище не дає нам часу на повільну розкачку, доводиться вперто й енергійно рухатись “на всіх фронтах”.

І, схоже, що “фронт культурно-духовний” нарешті нарощує наші прориви. Ще кілька років тому і з уст очільників українських Церков, і з під пера значної частини журналістів та певної частини фахівців виходили помірковані прогнози про гадану неспішну поступовість переходу на новий календар, з різними умовами, ба навіть побоюваннями та сумнівами. Така ситуація була з року в рік критикована багатьма українцями, зокрема — вірянами і УГКЦ, і ПЦУ, які наполягали, що “на часі вже позавчора”, які вже роками бували присутні на різдвяних службах у храмах РКЦ та почали колядувати з 25 грудня, які обурювались, чому наше телебаченння не транслює різдвяні служби Константинопольського патріарха.

І ось — сталось! Що ж ми маємо нині? Рішуче розпочали колядування у форпостах різдвяних традицій у Карпатах, справжній вибух колядування у столиці, радісні звіти про перші колядування на сході України та безліч креативних колядок-вітань фронтовиків, дітей, студентів, наших біженців закордоном. Останніх із задоволенням і подивом спостерігали іноземці: українцям є що запропонувати своїм європейським сусідам, а заразом - і побачити, що й ті мають свої цікаві різдвяні традиції, що частково подібні на наші. Тобто, у цій сфері ми відновили знайомство та творчій обмін, що теж працює на зближення родичів, що тимчасово перебували в різних культурно-духовних коорданатах. І ми не просто повернулись, ми здатні у царині духовних традицій збагачувати їх спільну європейську мозаїку. І не лише як представлення сумлінно відтворюваного предківського спадку — а і як його розвій, де є місце для новаційної творчості молодих поколінь.

Ну і, до слова, не справдились прогнози про страшну помсту ракетами від ворога на нову дату Різдва.

Є в нас, звісно, і різноманітна “домашня робота” у різдвяній сфері. Дуже добре, що збереглися народні різдвяні традиції, століттями витворювані у сільському побуті. Не всі вони могли бути збережені у повній своїй змістовності та предметності, і, звісно, це ще можна і варто виправити. Разом з тим, українські міські різдвяні традиції, що викорінювались за радянської доби ще лютіше, слава Богу теж дожили, хай і у скороченому вигляді, до наших часів, і в силу своєї меншої соціально-побутової дистанції з сучасним урбанізованим життям багатьох українців природно надаються до інтеграції у скарбницю живих українських традицій, що частково й відбувається. Серед таких міських різдвяних перлинок - віконні вертепики з Різдвяною Зіркою, котрі століттями не просто прикрашали оселі міщан, але й свідчили назовні про їх духовну ідентичність, маркуючи рідний простір, та відповідно виховуючи підростаючі покоління. У столиці УРСР заарештовували колядників та чергували під поодинокими незакритими храмами, але на вулицях і дворах, варто було тільки відійти від офіціозного центру в куточки старого Києва, на підвіконнях нащадків старокиївських родин народжувався на ваті й лапнику Божий син, і три царі підкладали туди цукерки, горішки у злотці та іграшки, а бабусі, ангельсько посміхаючись, розповідали онукам про Диво. Засвідчую, що на київському Подолі, прямо під горою з вишкою-глушилкою, відчайдухи з родовим магістратським спадком ловили ледь чутну різдвяну службу Радіо Ватикан. У часи, коли в телевізорі зачитувались звіти “під ялинку” про достроково завершену п”ятирічку, а в садочках проводились радянські “йолки”, традиційні домашні театри киян підхопили колядницькі традиції кулуарними маскарадами, куди запрошувались тільки перевірені сусіди, родичі та друзі. Із здобуттям української Незалежності такі маскаради перемістились у різдвяні корпоративи, шкільні та дружні вечірки тих колективів, яким пощастило мати у своїму складі нащадків старокиївських родів.

Ми, українці, володіємо багатим духовним спадком, який прекрасно надається для різноманітного творчого розвитку. В нас давно зустрілись дідух та ялинка, нині на Святій вечері поруч — кутя і штолен, ми вертепуємо й колядуємо, співаємо Нову радість і Тиху ніч, і разом з усім цивілізованим світом — наш Щедрик. Відтепер — одночасно! Опредмечуймо духовний зміст Різдва у наших святкових традиціях, втілюймо його і в наших буднях — це добре виходить в наших героїчних захисників, у волонтерстві, чесній роботі й корисній творчості, та у допомозі нам усіх добродіїв, і хай Різдвяна Зірка осяває нам шлях до нашої Перемоги!