Що таке народ і які ідеї визначають його тотожність? Яку роль відіграє релігія, яка віддавна є невід’ємною складовою суспільного і культурного життя, у формуванні народної ідеї. Я розпочинаю цикл роздумів про відносини народу і релігії від розгляду думки видатного російського мислителя Федора Достоєвського.

Що таке народ і які ідеї визначають його тотожність? Яку роль відіграє релігія, яка віддавна є невід’ємною складовою суспільного і культурного життя, у формуванні народної ідеї.

Я розпочинаю цикл роздумів про відносини народу і релігії від розгляду думки видатного російського мислителя Федора Достоєвського.

Соціальна думка Федора Достоєвського належала до напряму почвенників, поміркованого крила слов’янофільства. Ця назва не випадкова, адже прибічники цього напряму розуміли під цим поняттям глибину народного життя, таємничу сторінку історії, вважаючи, що тайна російської народності відкривається в православ’ї. Зазначу, що це ствердження можна обертати, стверджуючи, що кожний православний належить до кола російського народу. Такий висновок є характерний для ідеології, яка творить узагальнення. Згідно почвенніка філософа і літературного критика М. Страхова, людині простіше повірити в зло, ніж жити без жодної віри. Ця думка буде близькою Достоєвському, його другу і співпрацівнику, який буде основувати своє бачення народу на понятті духовного коріння, себто нерозривній єдності з вірою в Бога, яка в свою чергу забезпечує особові відносини в суспільстві. У своїх публіцистичних статтях він схилявся перед істиною, що містилась у своєму народі, що вказує на релігійне забарвлення його народництва.

Достоєвський є письменником доби Петра І, описує в своїх творах трагічний досвід російського блукача, відірваного від коренів, рідного ґрунту. Бачення історії письменника наближене до концепції слов’янофілів, які вважали реформу Петра І негативним явищем для Росії, що призвело до розламу і відділення інтелігенції від коріння, себто від народу. Слов’янофільський месіанізм не пов’язаний лише з одним народом, але є універсальним месіанізмом. Достоєвський є реалістом на відміну від романтичного ідеалізму слов’янофілів, він не тяжіє до ідеалізації народу. Про це свідчать чисельні описи зла серед народу в його літературних і публіцистичних творах.

Центром соціальної думки Достоєвського є переконання про зв’язок народу з Христом. Автор впевнений, що народ знає Христа і носить Його в своєму серці. В його серці під зовнішнім «тваринним образом» прихований образ Божий. Яким чином неосвічений народ може пізнати Бога без повчання, без слухання проповідей? Мислитель вірить в існування знання серця, що передається з покоління в покоління та з’єднане з серцями людей. Народ вже був «освічений» через прийняття Христа. Молитва: «Боже, владико мого життя», якою молиться народ, властиво містить у собі всю сутність християнства. Тож слід звернутись до духовної сфери людини, аби віднайти джерело кризи суспільства.

Російський мислитель критикує тогочасні соціальні концепції, які шукали раціональне витлумачення проблем. Він викладає концепцію соборності, містичного зв’язку і відповідальності всіх за всіх, себто провину всіх за всіх, братню любов, містичне поєднання. Саме це, на його думку, становить справжній фундамент суспільства. Ця ідея тісно пов’язана зі спільною відповідальністю, коли провина одної людини автоматично стає провиною цілого суспільства. Відтак розв’язати соціальні труднощі та зменшити зло не можна шляхом зміни соціального устрою. Достоєвський є проникливим спостерігачем, показуючи на прикладі своїх героїв, що злочинцем може бути найбільш освічена та інтелектуально розвинена людина. Переконання, що джерело зла криється в серці письменник буде розвивати у своїх творах.

Поняття народу для Достоєвського є втіленням всього істинного, глибокого, найбільш суттєвого в людях. Народ – це як окрема людина, незахищена і слабка, що страждає обтяжена долею. Народ становить єдність з землею, на якій народився та на якій живе і працює. Мислитель закликає відновити цей втрачений зв’язок і повернутись до свого коріння. Він ставить питання про виховання, вплив батьків на молодь, яка виросла в атмосфері індиферентизму, або навіть у відразі до вітчизни. Відірвавшись від рідної землі і культури та від Бога, російський блукач немає вже під ногами твердого ґрунту. Символом такого блукання є на думку письменника Петербург, збудований на осушених болотах, архітектура якого є еклектичним поєднанням західноєвропейських стилів. Відтинання від коріння є рівнозначне втраті точки орієнтації.

Однак Достоєвський бачить вихід з духовної кризи тотожності народу. Гріх і мізерія не знищили істинну сутність людини, іскри, прихованої в глибині людської природи. Навіть останній злочинець не в змозі знищити цю іскру – образ Божий. Світ просякнутий Богом і людина з допомогою віри пов’язана з Ним містичним зв’язком. Народ складається з поодиноких людей, які мають власну життєву ситуацію, народжується з певною спадковістю, але водночас вільними, що можуть творити себе через вибори і рішення.

 

Далі буде