Конфлікт довкола будівництва греко-католицької церкви в Одесі, схоже, стає однією з найрезонансних подій у церковно-релігійному житті України. Останнє повідомлення з «лінії фронту» - втішне: вісімнадцять християнських спільнот Одеси підтримали українських католиків у їх законному прагненні мати у місті свій храм. Однак саме цей факт дає привід серйозно задуматися над питанням про християнську солідарність.

Переконаний, що греко-католики радіють і глибоко вдячні представникам тих церков, які у спільній молитві випрошують у Всевишнього мудрості тим, хто вже не один рік чинить перепони у будівництві храму. Водночас у них з’явився привід задати кілька нериторичних запитань деяким своїм братам. Скажімо, серед тих, хто солідаризувався із греко-католиками Одеси не виявилося вірних УПЦ Київського Патріархату та Української Автокефальної Православної Церкви. Чому промовчали предстоятелі православних церков? Що означає таке мовчання? Погодьмося, що у даному випадку відсутність відповіді може виявитися дуже промовистою.

Жаль, що не скористався доброю нагодою стати на захист прав УГКЦ Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет. Саме у ці дні він відзначає 15-річчя своєї Патріаршої інтронізації. Не сумніваюся у тому, що його Святості, який докладає величезних зусиль для визнання і утвердження УПЦ - КП в Україні і світі, добре відома проблема з якою зустрілися греко-католики на півдні України. Принаймні, з огляду на нинішню міжконфесійну напруженість, він і його Церква аж ніяк не застраховані від одеського прецеденту.

До слова, у ці дні предстоятель іншої православної Церкви Блаженніший митрополит Київський і всієї України Володимир відзначає 20-ліття Благословенної Грамоти Патріарха Московського і всієї Русі Алексія ІІ, якою УПЦ було надано самостійність в управлінні. Чим не добра нагода поладнати конфлікт, який виник не без участі одеських владик, що належать до УПЦ?

Наголошую, йдеться не про «не підйомні» для традиційних християнських церков України питання на зразок подолання православного чи православного-католицького розколу, а про виділення земельної ділянки під будівництво храму для однієї з церков Київської Традиції, права якої захищені Конституцією і чинними законами Української держави.

У цьому зв’язку не можу втриматися, щоб не згадати про інший «прецедент». У свій час не кращі часи переживала Українська Православна Церква у Польщі. Не без допомоги і сприяння польських державних і шовіністичних чинників на території Холмщини і Підляшшя у 1938 році практично знищувалося православ’я. З допомогою сили православні церкви перетворювалися у римо-католицькі костели. Так, із 389 існуючих тоді православних церков 149 поляки віддали під юрисдикцію Риму, а 189 – спалили. Наруга над почуттями православних ставала повсякденним явищем: нищилися цвинтарі біля православних церков, вчаділі від злоби фанатики викидали з могил тлінні останки православних, висміювалися і зневажалися православні святині.

Принагідно треба зазначити, що безчинства, які відбувалися з православною Церквою у Польщі, не знаходили належного осуду як з боку інших церков, так і міжнародної спільноти.

Саме за таких обставин на захист православ’я у Польщі виступив глава УГКЦ митрополит Галицький, архієпископ Львівський Андрей Шептицький. У своєму звернені в обороні польської православної Церкви він писав: «Ціле православне населення Польщі затривожене. Населення Холмщини зранене у найсвятіших і найблагородніших почуваннях. А всі з'єдинені з Вселенською Церквою восточні боліють над ударом, завданим самому ділу з'єдинення». Далі, ще відвертіше: «В очах кількамільйонового населення Польщі Апостольська Столиця представлена співвинною діла знищення» - писав владика Андрей. 

Очевидно, що митрополитові, який мав добрі стосунки із Ватиканом, було не легко вдатися до публічних інвектив. Але християнська солідарність вимагала цього. І митрополит зробив те, що на його місті мав би зробити кожен християнин.

Як відомо, послання митрополита Андрея Шептицького одразу ж заборонила польська цензура. Однак резонанс від нього був настільки сильний, що вже у невдовзі Міністерству внутрішніх справ Польщі нічого не залишалося, як припинити свавілля супроти православної Церкви. Згаданий приклад яскраво ілюструє можливість і необхідність солідарності українських християн, особливо тоді, коли мова йде не про відстоювання інтересів якоїсь конфесії, а насамперед – майбутнє Христової Церкви.

Богдан Червак,

парафіянин Церкви Святого Миколая Чудотворця

на Аскольдовій Могилі