Блог Надії Князев_image

Блог Надії Князев

«Сьогодні ми переживаємо весну нашої Церкви…», Блаженніший Святослав

15.04.2011, 22:04
Завдяки Божому Провидінню упродовж 20 століття Українську Греко-Католицьку Церкву очолювали одні з найвизначніших постатей української історії: Митрополит Андрей Шептицький (1901-1944), Патріарх Йосиф Сліпий (1944-1984), Архиєпископ Володимир Стернюк, виконував обов’язки голови Української Греко-Католицької Церкви в Україні (1972-1991), Блаженніший Мирослав Іван Любачівський, (1984-2000). 21 століття для Церкви розпочав Блаженніший Любомир Гузар (2001-2011) і продовжує Блаженніший Святослав.

О, безконечно всещедрий Боже,

На Патріарха глянь із висот.

Зійшли на нього небесні ласки,

На його Церкву й Божий народ.

Хай добра доля з ним завжди буде,

Хай береже його Твоя рука,

Дай йому, Боже, в щасті й здоровї

Прожити многі-многі літа!

(Молитва за Патріарха)

 

Піднесений настрій панував не тільки на київському Лівому березі. І не тільки в столиці. Навіть Патріарший Собор Воскресіння Христового тої неділі ніхто не пікетував! Якось дивно спокійно було і навіть без Наталії Вітренко! Весняного недільного дня вперше в столиці України привели до повноважень Главу Української Греко-Католицької Церкви. Хоча, як слушно зауважив свого часу Його Блаженство Любомир: «Прошу пам’ятати, ми не прийшли до Києва, ми повернулися, звідки нас насильно вигнали двісті років тому». Та хіба лише з Києва греко-католиків виганяли?! Двадцяте століття для Української Греко-Католицької Церкви перетворилося в суцільну Страсну П’ятницю!

Я не старосвітська, але добре пам’ятаю свою сільську церкву, яка була закрита саме як греко-католицька, і яку треба було і вдень, і вночі охороняти. По селах та містах більшість церков та монастирів не функціонували: деякі, як наша, були закриті; в інші перемістилися музеї (в кращому випадку)! То називалося добове чергування: від кожної хати мусили бути по декілька люду. Групи людей змінювалися, і на випадок появи чи то міліцейського воронка, чи голови колгоспу, одні чергувальники били в дзвони, інші – репетували на поміч. Я не пам’ятаю, відколи то було, але, пригадується, на першу Матку 1990 року Церкву відкрили, і сільський священик дав перший в селі церковний шлюб молодій парі. Відтоді і розпочалася інша історія Української Греко-Католицької Церкви. У моєму селі, звісно. Така своя сільська церковна історія є в кожному селі Калуського району. І по всіх селах Івано-Франківської, Львівської, Тернопільської областей. Є вона і у Криму та на Донбасі, бо, там також вимушено появлялися в різні періоди української історії її вірні...

Жорстке переслідування Церкви розпочалося ще за першого приходу сталінського режиму (1939-1941 рр.). Митрополит Андрей Шептицький неодноразово щиро старався встановити конструктивні стосунки з тодішньою владою. Зокрема, до Москви від Церкви навіть було скеровано офіційну делегацію, але натомість радянська влада розгорнула проти Церкви справжню усесторонню війну, а 11 квітня 1945 року весь єпископат і Главу Церкви було заарештовано. Того ж року було засновано Ініціативну групу з «возз’єднання» Церкви із Російською Православною Церквою, результатом роботи якої став березневий у 1946 році Собор з ліквідації Церкви. Під страхом смерті радянська влада зібрала в українські, та ще й великопісні дні 9-10 березня 1946 року, у львівському Соборі Святого Юра 216 священиків, які і скасували унію Берестейського собору, а Церкву насильно приєднали до Російської Православної Церкви. Звісно, що в такий спосіб скликаний Собор не міг вважатися канонічним, а його рішення легітимним, а тому надалі його прийнято називати Львівським Псевдособором. Проте  із 1946 року з точки зору радянської влади Українська Греко-Католицька Церква фактично більше не існувала, і кожен священик, який продовжував виконувати свої обов’язки, тим самим переступав закон, а тому рано чи пізно був таки ув’язнений. Як наслідок у період між 1946 та 1989 роками УГКЦ стала найчисельнішою забороненою Церквою в світі. До честі як її священнослужителів, так і парафіян, більшість витримала всілякі знущання і поневіряння. Направду з роками імена багатьох провідників Української Греко-Католицької Церкви ставали символами мудрості та духовності. Особливо пошанування її очільникам стала виражати молода суверенна Українська Держава, в тому числі і перший її Президент. Так, Леонід Кравчук 29 серпня 1993 року взяв участь в Урочистій Академії Львівському театрі опери та балету імені Івана Франка на честь перенесення праху Патріарха Йосифа з чужої до рідної землі. Тодішній Глава Церкви Блаженніший Мирослав Іван (Любачівський) подякував Главі Держави за виявлену таку повагу: «Ви, пане Президенте України, своєю присутністю засвідчили, що вертається справедливість та публічне визнання УГКЦ».

Та нині, як кажуть, і на нашій вулиці Свято! Свято не одного дня, і навіть не одного місяця! Я про введення на престол Глави Української Греко-Католицької Церкви. Саме слово «інтронізація» має грецьке походження «?νθρονισμ?ς» і означає «торжественний літургічний чин, в часі якого звершується введення новообраного єпископа (в даному випадку Верховного Архиєпископа) на його кафедру». Синод Єпископів УГКЦ від імені Церкви 23 березня 2011 року таємно обрав нового Главу своєї Церкви. Нагадаю, що 10 лютого 2011 року на спеціально скликаній прес-конференції Блаженнішим Любомиром о. Ігор (Яців) зачитав офіційне повідомлення прес-служби Святого престолу з Ватикану про те, що Святійший Отець прийняв відповідно до норми кодексу канонів Східних церков зречення його Блаженства Любомира Кардинала Гузара з уряду Верховного архієпископа Києво-Галицького в Україні. Опісля своєї відставки, Блаженніший «теплою рукою» мав передати Церкву, але спочатку Церква мусила обрати нового Главу. Під час Чину Інтронізації уся Церква у присутності гостей молитовно і урочисто вводить новообраного Главу на престол. Правда, слід пам’ятати, що така подія аж ніяк не зводиться виключно до зовнішніх урочистостей, а має ще й глибоку духовну суть.

Новітня Інтронізація у греко-католиків розпочалася зачитуванням рішень про вибори Отця і Глави Церкви. Із виголошенням рішення Виборчого Синоду про нового Главу Церкви, усі направду побачили, що в Церкві є Синод. На четвертий день його роботи майже одноголосно було обрано Владику Святослава (Шевчука). Хтось скаже, що як за «кращих» комуністичних часів, але, як на мене, порівняння зовсім недоречне, бо Українська Греко-Католицька Церква і  минула комуністична дійсність – речі абсолютно несумісні. Така одностайність «церковного тіла» свідчить лише про одне:  про наступника Блаженнішого Любомира (Гузара) направду подбав Синод Єпископів УГКЦ.  Що ніхто як у Церкві, так і у Ватикані не призначає! Що Синод направду дуже важливий елемент у житті нашої Церкви!

Я, побачивши на Урочистому прийомі з нагоди інтронізації Глави Української Греко-Католицької Церкви свого учителя, а нині суддю Конституційного Суду України Віктора Івановича Шишкіна – з подивування ледь каву з рук не випустила. Це ж треба: Віктор Іванович греко-католик! Якщо ж не вірний Церкви, то прихильний до Церкви і шановний гість! І таких гостей на святі вірних УГКЦ того дня було чимало! Навіть Григорій Філіпчук, урядовець Кабінету Юлії Тимошенко, який на свободі, певно, завдяки якомусь земному архистратигу Михаїлу, вітав Його Святість Блаженства Святослава!

Блаженнішого Святослава знають в самій Церкві не так багато, а поза нею й поготів. Та й направду маємо декілька його інтерв’ю. Зацікавленим варто, певно, прислухатися до знаючих його Блаженство Святослава осіб за першої оцінки. Владика Богдан Дзюрах, Секретар Синоду Єпископів, який від Єпископату Церкви виявив новому церковному першоієрарху духовну і братню підтримку, висловлюючись і про свого Батька, виокремив його дар мудрості, з якого, на його думку, «виростають усі його інші чесноти: знання, вченість, душпастирська ревність, його покора, його простота, людяність, щирість».

Усім нам того дня Блаженніший Святослав дякував. Вишукано і декількома мовами. Російською не дякував. Певно, через те,  що не було делегації з Російської Федерації. Дипломатично привітав православні церкви в Україні: Українську Православну Церкву Київського патріархату і … Українську Православну Церкву. І щиро потішився, коли на його «Христос посеред нас!» почув «Є і буде!»! І від єпископа Української Православної Церкви Владики Іларія, єпископа Української Православної Церкви Київського Патріархату Владики  Євстратія, і від преосвященного владики Володимира Української православної автокефальної церкви. Усі присутні почули від Блаженнішого Святослава «Українська Православна Церква» (без Московського Патріархату). Як і помітили, що вперше офіційний представник цієї Церкви спільно молився із іншими православними «на території» Української Греко-Католицької Церкви.

Між іншим, в неділю за Блаженнішого Святослава молилися саме як за Патріарха. І, певно, не тому, що Служба правилася у Патріаршому Соборі! Можливо, що вся Церква з усіма українськими церквами благословляла його на патріарше служіння! Та й на запрошенні на інтронізацію була Молитва за Патріарха: «О, безконечно все щедрий Боже, на Патріарха глянь з висот..»! Довкола мене з легкого слова пані Лариси Гриджук молилися за Блаженнішого Святослава і як за майбутнього Главу Вселенської Церкви! Дивуєтеся… Так йому 5 травня виповниться тільки 41!  Молилися тоді всі у Патріаршому Соборі Воскресіння Христового, до речі й представники інших церков.

На деякі питання вже є відповіді, але то лише на деякі, і ті, які були, що називається, із серії «із нетерпінням»! А решта… На все Божа воля! Єдине, що хочеться, щоб Його Блаженство Святослав, Глава і Отець Української Греко-Католицької Церкви працював так, щоб Всевишній ним захоплювався, який він молодець! Отак!  

 

Останні новини

Вчора