Мій любимий тест на песиміста та оптиміста.

В одній родині було двоє дітей, песиміст і оптиміст. На день народження їм зробили подарунки. Ранком заходять до кімнати песиміста, а він сидить і плаче біля гарного дерев’яного коника.

-        Чого плачеш?

-        Бо я хотів живого, а цей дерев’яний.

Заходять до оптиміста. Там купка кінського гною, який той розкидав по цілій кімнаті і щось розшукує.

-        Ти що робиш?

-        Шукаю. Якщо є гній, мусить бути й коник.

В принципі до  песимістів себе не відношу, але ось таким людям заздрю. Не розумію, звідки у них стає сили, не зважаючи на те, що нічого окрім купки гною не отримують все одно шукати коника.

Не так давно, не пригадую тільки хто саме з нашої Церкви (певно то був один зі щиро-оптимістичних прихильників екуменізму), говорив про те, що воно правда, що добрих відносин між православними (московськими) і греко-католиками на Україні нема, але якщо би, мовляв, десь на Сході чи в Азії, серед мусульман зустрілися двоє священиків православний і греко-католицький то вони були би щасливі від тієї зустрічі. Я не виключаю свого права на помилку, певна річ, що кожен окремий випадок залежить від конкретних осіб, але бачачи, що відбувається навколо, повторюю услід за Станіславським: «Не вірю!»

В Євпаторії, на проспекті Перемоги, одна напроти іншої стоять дві каплиці, одна московської Церкви, а інша мусульманська міні мечеть (не знаю як та споруда правильно називається). Напевно, все це за задумом своїх творців, повинно символізувати союз братніх народів: російського і татарського. Але чомусь український народ, у це кримське братство ніяк не вписується. Каплицю УГКЦ, я даремно шукав по карті і з допомогою навігатора і не міг її розгледіти не зважаючи на те, що техніка вказувала, що я біля нею стою, аж поки в телефонному режимі з парохом, з моїх очей не було знято полуду. А ледь не щотижневі скандальні історії з виділенням земельних ділянок, з будівництвом греко-католицьких храмів та й не тільки греко-католицьких, з православними Київського Патріархату на території Східної і Центральної України ситуація теж не набагато краща, тож все це не сприяє розвитку оптимізму. Тому перепрошую за мій песимізм, але не вірю я, що представники московської Церкви навіть в середовищі мусульман зможуть побачити в греко-католикові навіть не те, що християнина, але взагалі рівну собі людину.

Підтвердження бачимо хоча би в святкуванні цьогорічного останнього дня Рамадану. Новини повідомляли про понад 170 тисяч мусульман які зійшлися на святкування в Москві і 70 тисяч в Петербурзі. Може хто скаже, ну це нормально, є люди певного віросповідання, все воно так, але в час, коли мусульмани в Росії мають повне право на свободу свого віровизнання, українці цього права не мають взагалі. Сотні тисяч українців на величезній території Російської федерації не тільки не мають права ходити до своєї Церкви, а й взагалі формувати своє духовне життя, єдину українську бібліотеку московська влада закрила вже два роки тому назад. А число мусульман в Москві на святкуванні Рамадану, минулого було на половину менше, близько 90 тисяч. Як бачимо, зростання кардинальне і аналізуючи загальну релігійну ситуацію можемо говорити про те, що воно збільшується не виключно за рахунок приїжджих зі Сходу Росії, а й за рахунок новонавернених, певна річ, що та кількість не надто вражаюча, але вона є. В такому випадку, логіка лідерів як самої Росії, так і Російської Церкви взагалі не піддається аналізу. Невже ненависть до України і українців настільки перевищує у них інстинкт самозбереження. Невже краще бачити біля православного храму мечеть, а ніж такий же християнський храм тільки приналежний до іншої конфесії. Невже краще щоби невоцерковлені православні Росії та Сходу України ставали мусульманами, як греко-католиками, а потім розгулювали по істинно православних теренах в куфіях та хіджабах з поясами шахідів?

Може хтось скаже, що я плачу біля дерев’яного коника, не знаю, може й так. Ніколи, щоправда себе таким не вважав, але на жаль навколо занадто багато гною, а живого коника щось ніде не видно. Сподіваюсь, щоправда, що він побіг далеко вперед і коли набігається, то ще повернеться.