Що притягує та захоплює сучасних людей у житті Катерини, не рахуючи, звичайно, тих великих Божих дарів, які отримала, як містика чи святість? Що є причиною такої популярності Катерини Сієнської до XXI віку включно, коли в інтернеті можна знайти десятки тисяч сторінок, пов’язаних з її іменем і понад два мільйони текстів про неї? Хіба насамперед, її внутрішня свобода. Катерина вміла бути вільною у суспільстві і в Церкві, які були абсолютно ієрархічні і піддані незчисленим формальностям. Більше того, вміла бути свобідною жінкою, а такі випадки у Середньовіччі можна порахувати на пальцях! Ця свобода дозволяла Катерині говорити людям те, що вважала за правду, а не те, що від неї, вже знаменитої і популярної, очікували.

 

640 років тому, а саме 29 квітня 1380 року у віці 33 років померла у Римі Катерина Сієнська, якій за своє коротке життя вдалося зробити більше для Європи і Церкви ніж багатьом групам дипломатів чи церковних діячів за багато десятиліть. Між іншим через це була проголошена однією з покровителів Європи.

***

Містика

Катерині було 16 років, коли в 1363 році вона стала терціяркою Домініканського Ордену в Сієні. Члени цього Ордену носили великі чорні плащі на білому льняному вбранні – габіті. Це були, в основному, літні жінки, матрони або вдови, котрі походили з аристократії чи з багатого міщанства. Вони старалися осягнути християнську досконалість, практикуючи вчинки милосердя. Жили кожна в себе дома, лише регулярно зустрічалися разом на молитві. В часі Катерини терціярки якось не відзначалися особливою ревністю, складали скоріше товариську групу старших жінок, якою духовно опікувалися домініканці.

Перші роки монашого життя Катерини пройшли спокійно: молода терціярка перебувала в основному в своїй кімнаті, де молилася, постила і бичувала себе, що в Середньовіччі і навіть пізніше було звичайним способом умерщвлення. Кожного дня виходила з дому рано на Службу Божу, після якої поверталася і в своїй кімнаті гаряче молилася і контемплювала Бога. Пізніше сама говорила про себе: «Моя натура – це вогонь».

Біля 1370 року Катерина залишила свою монашу келію вдома і почала постійно появлятися в місті. Далі має глибокі містичні пориви, екстази та видіння, але тепер це стало якби на другому плані, поступаючись місцем конкретним ділам, таким як опіка над хворими та вмираючими, з ризиком заразитися смертельними хворобами. Часто зустрічала її невдячність, також з’являлися наклепи, можливо з приводу віку, що її зв’язок з домініканцями має характер не тільки духовний. Але також збиралося біля неї все більше і більше учнів і послідовників, тому незабаром її ім’я стало відоме у цілій Сієні та околицях. До цієї групи, яку дехто називав «катеринці», належали домініканці, деякі брати, сестри та родичі Катерини, артисти, поети. Незважаючи на молодий вік Катерини – їй тоді було десь 24 роки – ці послідовники називали її «мамою”.

Таких релігійних рухів було в Середньовіччі не мало, але багато з них були єретицькими, тому кожна нова релігійна організація була підозріла. Про чистоту віри в тому часі дбали більше, ніж про дотримання правопорядку, тому що релігія була фундаментом суспільного життя. У Сієні працювало 12 інквізиторів – як домініканців, так і францисканців. Якщо тільки хтось з духовних когось запідозрив у єресі, того арештовували, кидали у в’язницю і судили.

Містичні досвідчення Катерини знаходилися на краю того, що тоді вважалося стандартом релігійного життя. Тому підозри щодо правовірності переконань супроводжували її практично ціле життя. Катерина розповідала про свої приватні об’явлення. Деякі ствердження викликали неспокій. Взагалі приватні об’явлення вірних трактувалися з недовірою, бо й справді, багато з них було звичайним обманом.

Крім містичного досвіду Христа в дитинстві, Катерина мала ще багато видінь. Під час інтенсивних молитов вдома, вже як була терціяркою, пережила містичне обручення з Христом, котрий сказав їй такі слова: «Тому що ти не прийняла марні приємності, віддаючи мені ціле своє серце, твоєму Творцеві і Спасителеві, заручуюся з тобою у вірі. Будь мужня! Силою своєї віри переможеш!». Під час однієї з екстаз Катерина пережила містичну смерть, на декілька годин завмерли у неї всі функції організму, так що вважалося вже, що вона померла. Коли ж повернулася знову до нормального життя через три дні і три ночі, плакала з туги за тим, що побачила. В 1375 році Катерина отримала стигмати, котрі були невидимі назовні і стали видимі лише після її смерті. Якщо до тих надзвичайних досвідів додати її молитви і діалоги з Богом, написані її учнями у книжковій формі, і в яких Катерина подає слова сказані їй безпосередньо Творцем, то нічого дивного, що багато дивилося на неї з підозрою. Крім цього, Катерина була домініканською терціяркою, а до цього Ордену у той час не всі відносилися доброзичливо. Щоправда, не дійшло до арештування, але Катерина мала неприємну розмову з Великим Інквізитором Сієни, францисканцем Габріелем де Волтерра, котрий був до зубів озброєний найвищою богословською наукою і поконання неписьменної дівчини видавалося йому дрібницею. Але після його довгої і розумної промови Катерина тільки відповіла: «Що людині зі знання, яке тільки виставляється на показ, а не робить людину ані кращою, ані мудрішою? В Божих очах фальшиве знання є безрозумністю!». Великий вчитель, на здивування публіки, тільки покірно визнав, що сказані терціяркою слова є правдою. Але визнав це не тільки словами, тому що того самого дня дознав глибокого навернення, роздав бідним весь свій маєток і почав вести справжнє францисканське життя.

Ці і подібні ситуації схилили домініканців забезпечити Катерину особливою опікою. Біля її боку з’явився мудрий і досвідчений духовний отець, Раймунд Капуанський – освічений теолог, людина великої внутрішньої доброти, майбутній Генерал Домініканського Ордену. Між Раймундом і Катериною зав’язалася глибока і щира приязнь. Раймунд на кожному кроці обороняв честь Катерини і допомагав їй порадою. Дякуючи його керівництву вдалося їй пройти всі пастки, які розставляли найревніші урядовці тодішньої Церкви.

***

Дипломатія

У 1375 році між Папською державою і Флоренцією розпочалася війна, але джерелом конфлікту були події ще з 1309 року. Тоді папа Климент V залишив Рим (яким фактично керував аристократичний рід Коллонів, котрий вже здетронував не одного папу) і переселився в Авіньйон у Франції. Його попередник, Бенедикт XI помер у таємничих обставинах, тому новий папа боявся за своє життя, а сильний французький король Филип Красивий обіцяв повний захист, за що ціною, звичайно, була повна залежність Церкви від Франції. Спочатку переселення у Авіньйон мало бути тимчасове, але поволі думка про повернення до Риму ставала все менш реальна, а це породжувало великі конфлікти в цілій Церкві, хоч би такі, як вибори антипап.

Так як влада папи над Папською державою з приводу віддалення була ослаблена, місцеві князі постійно пробували стати політично незалежними від папи. У той час Катерина вже була відома у цілій Тосканії, а її появлення в кожному місті викликало загальне зацікавлення, тому вона старалася з усіх сил, щоб не допустити до поширення війни і щоб до бунту Флоренції не долучили інші міста. Робила це між іншим для того, щоб оберегти від війни мирних мешканців бунтівних міст, бо кожній здоровомислячій людині було відомо, що папське військо, котре у той час було одночасно французьке, є чисельніше і сильніше. Терціярка сама в листі заступалася за Флоренцію перед папою Григорієм XI, просячи його, щоб не був дуже суровий і непримирений до бунтівників.

Однак участь Катерини у примиренні небагато допомогла, бо політики керувалися своїми власними поглядами. Поширення бунту і початкові військові невдачі схилили папу, щоб сягнути по найсильнішу зброю, якою володіли папи у Середньовіччі, а саме по екскомуніку, тобто відлучення від церковної спільноти та інтердикт, котрий не відлучав від спільноти, але забороняв приймати Святі Тайни. 31 березня 1376 року обі кари впали на Флоренцію. Це було найгірше, чого могли сподіватися флорентійці, тому що інтердикт – це не тільки духовна кара, але також економічна, яка дотикала також тих, котрі навіть особливо не боялися різних церковних кар. Флорентійські купці втрачали право на свої товари, а флорентійські подорожуючі не могли мати охорони, яка належала іноземцям. Довжники прямо освідчували, що не будуть вертати свої борги екскомунікованому місту. Флоренції загрожувала втрата цілого свого маєтку за кордоном.

У цій ситуації до міста знову прийшла Катерина і почала переговори про заключення миру. Вона не стала по стороні ні одних, ні других, розуміючи, що ніхто не є без вини. Відразу послала до Авіньйону Раймунда Капуанського з листом, в якому докоряла папі за його помилки по відношенню до Флоренції і показувала дороги, якими папа повинен у цій справі відтепер йти. Папа, однак, не слухав порад терціярки, тому що перед тим вже вирішив повністю розв’язати конфлікт силою; в Тосканії з’явилася папська армія, котра почала нищити менші збунтовані міста.

Катерина постановила сама піти до Авіньйону і особисто просити папу, щоб закінчив війну. Не знаючи латини, вона розмовляла з папою через перекладача, і хоч Григорій XI не спішив заключати мир, однак згодився, складаючи документ про мир у руки Катерини. Флорентійці однак, як тільки здобули невелику перевагу, не хотіли миру, знову підтримували бунт і обтяжили духовенство великими податками. Війна далі тривала.

В 1378 році папа Григорій XI, незадовго до своєї смерті, викликав до себе Раймунда Капуанського і передав йому, щоб Катерина йшла у Флоренцію, як папський посол і щоб там добилася миру з містом. Нарешті, вдалося осягнути порозуміння: одна і друга сторона погодилися скликати міжнародний конгрес, на який мали приїхати інші володарі і спільно договоритися про умови миру. Незабаром напруження у Флоренції зменшилося, знову почалися мирні переговори і ось, 18 липня 1378 року висланці нового папи ввійшли у місто з оливковою віткою – символом миру.

Крім старання про мир, Катерина робила, що тільки могла, щоб папа повернувся до Риму. У цій справі не була сама, тому що в Церкві існувала ціла група, котра намовляла папу до повернення. Григорій XI був однак людиною невпевненою і лякався нестабільної ситуації в місті над Тибром. Катерина писала до папи листи, в яких просила, благала, а навіть наказувала повернутися до Риму для добра цілої Церкви. Особливим моментом був її побут у Авіньйоні. Тут на її просьбу до папи, щоб вертався на Столицю Апостола Петра, радники папи говорили їй, що в Римі хочуть папу отруїти, на що Катерина відповіла, що справжня отрута Церкви – це порада фальшивих радників. Здається, рішення про повернення до Риму папа прийняв у той день, коли прямо запитав Катерину, чи повинен повертатися, чи ні. Катерина, заглиблена в молитві, довго не відповідала. Нарешті сказала: «Хто знає краще волю Божу, ніж Ваша Святість, котрий дав на початку свого папства обітницю, що повернеться до Риму?” Катерина ніяк не могла знати про ту обітницю, яку папа дав собі в таємниці, тому сказані слова виговорила у припливі якоїсь внутрішньої інтуїції, а для папи вони були як пророцтво.

13 вересня 1376 року папа Григорій XI після майже сімдесятирічної Авіньйонської неволі пап залишив Авіньйон, а 11 січня 1377 року офіційно вернувся до Риму. Це не був однак кінець напруження, бо вже на другий рік вибрано антипапу Климента VII, котрий осів у Авіньйоні, що дало початок сорокарічній Західній Схизмі у Церкві. Був навіть такий період, коли одночасно у різних місцях обирали трьох пап, двоє з яких, звичайно, були антипапами, але все одно, цей факт болісно ділив вірних у Церкві між собою. У 1378 році помер Григорій XI і вибрано папу Урбана VI, за якого був Рим, середня та північна Італія, а за Климентом VII – Франція, Іспанія, Шотландія і Неапольське Королівство. Катерина стала на сторону Урбана VI, якого завжди вважала за справжнього папу. Писала до трьох кардиналів, котрі голосували на антипапу і звинувачувала їх за поділ і неспокій у Церкві, які настали з їх приводу, називаючи їх при цьому сліпими і дурнями. Писала теж до папи Урбана, котрого не ідеалізувала, бо знала його нестримність, однак відрізняла людську слабкість від функції, яку ця людини виконує. Тому підтримувала його, щоб не падав духом і не поступався сильним противникам, щоб не лякався і був мужній. Невдовзі навіть особисто прибула до Риму. На папському дворі побачила велику розпач і знесилення з приводу постійної боротьби з сильнішими прибічниками Климента VII. Тому з усіх сил підтримувала папу, переконуючи його, що дорога якою йде і справа яку обороняє є правильна. Папа вистояв до кінця і так врятував папство на Столиці Апостола Петра, хоч для нього самого кінець був повний трагізму, бо у ситуації війни мусив утікати з Риму і померти на вигнанні у повній самотності.

***

Реформа

Думки про Церкву в Середньовіччі часто є крайні. Одні подають за приклад ревність і бідність жебрачих орденів чи гармонійні відношення між державою і Церквою, інші представляють Церкву як корумповану і авторитарну організацію, котра за допомогою Інквізиції контролювала всі прояви людського життя. Але ані ідеалізація Церкви, ані її оскарження не показують справжню тодішню ситуацію. Єдине є певне – в часі Катерини Церква потребувала реформи так само, як її потребує в кожній іншій епосі.

Головними проблемами і гріхами Церкви були ті, котрі пізніше, в XVI столітті допровадили до протестантської реформи, а отже, непотизм – установлення папами на найвищі церковні посади членів своїх родин, часто ще дітей і таких, що якось особливо не прагнули служити Церкві; бенефіції – роздавання великих земельних наділів єпископам, коли вони розпочинали свій уряд; симонія – розподілення духовних послуг, а особливо відпустів, за гроші; негідне життя духовних: кардинали жили в палацах деколи багатших, ніж були у королів і при цьому повністю займалися політикою, священики також часто давали згіршення своїм вірникам.

У 1375 році Катерина писала до Апостольського Нунція в Італії: «Мусиш вчинити все, що в твоїх силах, щоб викинути з Церкви тих пастирів, котрі стали вовками і втіленими дияволами, що турбуються лише про добру страву, гарні палаци і породистих коней. Ох, Боже мій, Боже, яка ж це ганьба! Те, що Христос здобув на хресті, марнотратиться тепер з коханками». В листі до папи в січні 1376 року Катерина також писала про потребу наполегливих та рішучих дій. Докоряла папі про його невпевненість при реформі Церкви. У своїх зусиллях, щоб відбулася реформа Церкви і моральне відновлення ієрархії, Катерина долучила навіть до організації хрестового походу! Розраховувала, що світла ідея визволення Господнього Гробу з рук невірних поєднає цілий християнський світ, а Церкві верне початкову ревність.

***

Присутність

Катерина померла в Римі 29 квітня 1380 року, у колі своїх друзів, серед яких була теж Мона Ляпа, мама Катерини. Мала тоді 33 роки. Перед смертю наставляла всіх, щоб відносилися до себе з любов’ю і єдиним папою признавали Урбана VI, бо в Авіньйоні далі урядував вибраний французькими кардиналами антипапа Климент VII. Тіло Катерини було поховане в Римі, в домініканському соборі Санта Марія Сопра Мінерва, але голову послано до Сієни, де прийняли ці мощі урочисто, з процесією, в якій брала участь також Мона Ляпа. Голову помістили в церкві Сан Доменіко. Побожна честь, з якою відносилося багато людей до Катерини ще при житті, поглибиласа після її смерті.

Найближчі друзі терціярки, домініканці Раймунд і Томмасо, далі старалися про добру славу Катерини: повстали дві її біографії під назвою Легенди, котрі стали дуже популярні. У 1461 році папа Пій ІІ, котрий також походив з Сієни, канонізував Катерину, тобто проголосив її святою. У 1970 році папа Павло VI оголосив Катерину Вчителем Церкви.

Катерину визнали покровителькою Сієни, пізніше – Італії, і нарешті – Європи. З часом різні групи вірних зверталися до неї, як до своєї покровительки: пожежники, медсестри, вагітні жінки, а також ті, котрих висміювано з приводу простої побожності. На картинах Катерину зображують з хрестом, серцем, лілією або з обручкою. Вірники, коли моляться до Катерини, просять за Наступника Апостола Петра – папу, якого вона так рішуче обороняла. Тому якщо ще хтось, крім Апостола Петра мав би бути покровителем пап, то це напевно повинна бути Катерина!

Життя цієї молодої і ревної Тосканки з Сієни захоплює своєю надзвичайністю, тому можливо багато хто хотів би йти її слідами. Та перед звичайним наслідуванням остерігає сама Катерина. Людина не може зробити з життя другої людини свого стандарту, ідеалу, так само як не може нав’язувати іншим за взірець свого життя. Прикладання чужої міри до свого власного досвіду є немудре, тому що Бог веде людину своїми дорогами, а не дорогами інших людей. Якщо когось треба наслідувати, то це Ісуса Христа, Котрий є єдиною Дорогою, Правдою і Життям. Деякі постави у житті Катерини можуть сьогодні непокоїти чи навіть викликати обурення: бичування свого тіла, заклики до хрестового походу, байдужість до смерті (наприклад, в 1375 році під час чуми прибула до Сієни і без жодної сльози поховала вісьмох своїх племінників, говорячи, що принаймні ці не поблудять у житті!).

Що ж тоді притягує та захоплює сучасних людей у житті Катерини, не рахуючи, звичайно, тих великих Божих дарів, які отримала, як містика чи святість? Що є причиною такої популярності Катерини Сієнської до XXI віку включно, коли в інтернеті можна знайти десятки тисяч сторінок, пов’язаних з її іменем і понад два мільйони текстів про неї? Хіба насамперед, її внутрішня свобода. Катерина вміла бути вільною у суспільстві і в Церкві, які були абсолютно ієрархічні і піддані незчисленим формальностям. Більше того, вміла бути свобідною жінкою, а такі випадки у Середньовіччі можна порахувати на пальцях! Ця свобода дозволяла Катерині говорити людям те, що вважала за правду, а не те, що від неї, вже знаменитої і популярної, очікували. Ця правда була деколи важка і образлива для її співрозмовників чи адресатів листів, але також часто приносила їм внутрішнє визволення. Свобода, яку мала Катерина, була спроможна передбачити найбільш пекучі потреби суспільства і ефективно відповісти на них.

Опір, який зустрів її на папському дворі в Авіньйоні, інтриги та нападки, які мусила зносити, показують, що її безінтересовна участь в справі миру або реформи Церкви була руйнована завжди тоді, коли ставала на шляху інтересів деяких груп чи окремих осіб у Церкві. Її свобода, яка ніколи не шукала своєї користі, мусила стикатися зі свободою інших, але з такою свободою, котра не мала у полі зору щось вище від короткочасної користі. Безінтересовна свобода і утримування внутрішньої правди, незалежно від обставин – завжди рідкі риси, тому що пов’язані вони з прийняттям свободи і правди не з приводу користі, яка може з цього виникати, але з приводу самої свободи і самої правди. Тому така людина ідеї разом з радістю, яку дає посідання цих рис, завжди буде досвідчувати терпіння, джерелом якого є опір інших людей. Майже не було такого містика, котрий би не терпів. Для містика в цьому немає нічого дивного: не можна бути справжнім учнем Ісуса Христа, якщо не брати Його хрест і не йти на Голгофу. У випадку Катерини таке терпіння було ціною внутрішньої свободи. І це є тим, що ми повинні від неї навчитися у першу чергу.

***

Це вибрані фрагменти з підрозділу «СВЯТА КАТЕРИНА СІЄНСЬКА – ПОКРОВИТЕЛЬКА ЄВРОПИ, МІСТИК ТА ВЧИТЕЛЬ ЦЕРКВИ», який знаходтиться в моїй книзі «ВІРА ШУКАЄ РОЗУМІННЯ».