Є нездорові процеси, які відбуваються останнім часом на рівні державотворення України. Руйнується ідентичність, історична пам’ять. Молодь вже не просто не знає осіб святих з 3-4-6 століть. Молодь не знає таких ісповідників віри, як Йосиф Сліпий, який надав новий подих для діаспори та об’єднав її, щоб зберегти українську ідентичність до незалежності, мало-що може сказати по Андрея Шептицького. Взагалі нічого не може сказати про таких осіб-мучеників, як Остан Ніжанківський, Данило Танячкевич, Горалевич, Войнаровський, Павликовський. Реальні герої, меценати, мученики, інтелігенти та еліта, яка зберегла народ, його пам’ять та бажання до незалежності та свободи викинуті на маргінес та «околиці» концепції щодо майбутнього України.

Це відбулось завдяки кільком, на перший погляд, непомітним процесам. По-перше, монополізація медіа. Медіа в Україні опинились в руках кількох осіб, які в побуті не вживають української мови, не навчають дітей української мови, і діти яких переважно вчаться в провідних закордонних вузах. Хоча самі батьки мали «совєтське» виховання з совковим світоглядом. Для них все українське – це було відстале, сільське, примітивне… українська еліта для них була ворогом.

90 відсотків псевдо-українських політиків, а, краще сказати, політиків в Україні або і на Україні, бо для них Україна – це територія, на якій вони заробляли свої статки не завдяки інтелекту та праці, а схемам вимивання грошей з державного бюджету, тобто, розпилюючи народні кошти, а сам народ для них сприймався як нео-кріпаки...

Світогляд їхніх дітей-нащадків давав гібридний результат: ніби вони в Україні живуть, спілкуються російською, слухають від Шамана до англійського репу, але їм тяжко сприйняти як за авторитет щось українське. Для них цінності формують різні наперсточники, схемщики, що пропонують легкий шлях до достатку. А не в поті чола свого, знанням, праці… тому і нічого сказати не можуть про свята і осіб, які, як авторитети, визнають ці свята. Бо неможливо уявити одну картину: Андрей Шептицький, який був президентом кооперативних союзів, приватних акціонерних товариств, банків, собі вибрав у співзасновники і директори таких осіб навколо себе, як Міндічі, Цукермани, Галущенки, а не Войнаровського, Левицького, Олесневича…. То в голові не вкладається, тому що він був моральним авторитетом, і підбирав собі осіб відповідних моральних цінностей. І дуже важливими для формування історії, економіки і політики відіграють свята для формування символів, цінностей, молитви та концепцій.

За часів незалежності України замінюють українські історичні свята на свята в стилі «казна-що».

Свята — це найсильніший носій ідентичності, бо:

- повторюються щороку;

- прив’язані до дитячої пам’яті;

- мають ритуал, музику, їжу, мову.

Тому їх ніколи не забороняють напряму. Їх витісняють. І на першому етапі відбувається ДЕЛЕГІТИМАЦІЯ ТРАДИЦІЙНОГО (перехід від «норми» → «застарілого»). Приклади риторики: «це фольклор, а не сучасна культура», «молоді це нецікаво», «це не універсально», «це занадто релігійно / етнічно». Колядки починають називати “архаїкою”, а не живою культурою. Згодом сприяють паралельну альтернативу (ще не заміна — а «доповнення»).

Замість Різдва як Таїнства → «зимові свята», коляди → «різдвяна музика»

Від обряду → до «шоу». На ТБ і в ТРЦ: англомовні пісні = нейтральні (ввели б російські, але не можна, там робили кілька свят спільних з артистами з Росії та України). Де українські колядки = нішеві або взагалі без сенсу…

Сама культура та історична пам’ять почала бути під контролем невидимим, а саме, через МЕДІА Й РИНОК. Чому колядки замінились англомовними піснями? Бо мало-хто розуміє слова, а сприймає мелодію. Це не випадково. Причини:

- глобальний медіаринок, права, формати, плейлисти

- комерційна простота

- англомовна різдвяна пісня = «універсальний продукт»

- колядка = потребує контексту.

Це все не просто втрата державної культурної політики, а трансформація у безособову нейтральність, гендерну рівність, яка сповідується лівими ідеологіями та комерційними лібералами, для яких є важливим відсутність критичного мислення в громадян, формування клієнтів і споживачів, а не учасників державотворення та активних громадян. Держава не інвестувала системно в сучасні аранжування колядок, дитячий контент, масову культуру. Ринок замінив традицію, бо держава просто не захистила її, а традиції і історичну пам'ять вважає за перешкоду для кланів для їхнього панування над простими людьми.

Згодом, для того, щоб приватизувати державу для своїх нащадків, то дані клани добираються до основного: ОСВІТА І ДІТИ (зміна поколінь).

У школах: «зимові канікули», «день свят» Менше: обрядовості, сенсу, символів. Дитина не «втратила» коляду — вона її не отримала.

Згодом, зміни календарів, а так, створення імітації свят та знецінення духовного змісту свят, коли відбувається їхнє перенасичення.

Стародавні свята: аграрні, церковні, пов’язані з циклом року стають робочими днями «для ентузіастів».

Проте створюють нові свята, яких не було в історії України як масового святкування. Таким чином, через перенасичення святами затираються духовність свят та традицій, а, взамін виграють свята, які є в медіа-промоції. Крім того, виникли багато свят, де залучають державних мужів та політиків для святкувань. Дані свята не мають відношення до української державності та державотворчості, а є спогадами про інші події інших народів. Хоча, тут виникає питання: чому на ці свята не закликають бідних, знедолених, хворих для спасіння і чуд… а треба серед робочого дня державних службовців відволікати їх участю для святкувань, коли вони мають працювати, бо отримуються за рахунок податків? Потрібно йти серед тих, хто потребує підтримки для перемоги добра над злом…а не до сильних владою земною… бо політики люблять використовувати участь в релігійних святах, щоб відволікти увагу від корупції, некомпетентності, помилок і падіння рейтингів популярності.

Знецінюючи минулу історію і свята, державні бек-офіси і тіньові лобісти вважають, що так змінюють політичні символи, ціннісні маркери і міжнародну мову глобальності і підмінюють поняття: немає минулих свят, то є неактуальними особи, які відіграли важливу роль для спасіння народу, такі як Шептицькі, Ніжанківські, Левицькі, Сліпі...і т д

Так виникають День Гідності і Свободи, День Європи, День Державності. Це не погано саме по собі, проблема — коли вони не вбудовані в традиційний ритм, а витісняють його. Ці свята є НІПРОЩО, які можна начинити змістом КАЗНАЩО, і вони для КАЗНАКОГО, бо какаяразніца, яке свято, головне, що сьогодні є свято.

Як показують не освітні програми чи соціологія, а обшуки НАБУ у провідних осіб держави, людина не може не вірити…. Якщо забрати Христа зі шкіл і виховання, то в людини вдома знайдуть амулети та ляльки вуду… і ці нео-толерантні християни, виховані на батлах екстрасенсів, які можуть передбачити будь-що, але не ковід чи війну, керують мирним майже християнським українським народом.

Чому традиційні інституції є на маргінесі в процесі державотворення в Україні? Вони не є на маргінесі… вони не можуть вирватися з пастки нейтралізації, в яку втрапили завдяки діалогу та примирення з тими, хто руйнує дану державу. Вони не можуть мати діалог з політичними класами в Україні не тому, що не хочуть...а тому, що тіньові бек-офіси, тіньові менеджери вважають дані інституції за ворогів.

А як знайти вихід? Один з перших кроків показав приклад Андрей Шептицький: об’єднайте навколо себе продуктивних інтелектуальних осіб, здатними до взаємної дисципліни, а не тих, які потакають послушно вищим керівникам і уникають ініціативи. А це є мистецтво об’єднати еліту навколо цінностей.

Зіновій Свереда