Найбільш описово можемо побачити і зрозуміти процес гріха, жалю за нього, постанову поправи, визнання гріхів та пробачення зі сторони Бога у притчі про милосердного Отця або як часто її називають – про блудного сина (див. Лк 15, 11-32). Важливим тут є те, що це сам Бог, представлений у притчі батьком, сам вибігає назустріч своєму синові та даруючи йому прощення, привертає попередню гідність. Можна навіть сказати, що бенкет, який батько наказав приготувати на честь сина, що повернувся, символізує Євхаристійну трапезу.

 

Покаяння – це поняття набагато ширше, ніж Таїнство Покаяння, його можна розширити на життя кожної людини, на стиль життя, взагалі – на дію людської совісті. У християнстві покаяння пов’язане перш за все з милосердям Бога та з його благодаттю, з Його пробаченням, але також важливим є покаяння перед братами і сестрами. Також важливо, що з актом покаяння пов’язане відпущення гріхів, вчинених у першу чергу проти люблячого Бога, і тому лише Він має цю владу відпускати гріхи.

Якщо говорити про сакраментальне прощення гріхів, то варто пам’ятати, що воно відбувається не лише у Таїнстві Покаяння, але також підчас Таїнства Хрещення, Таїнства Єлеопомазання, а якщо йдеться про несмертельні гріхи, то і в Таїнстві Євхаристії.

Щодо Таїнства Хрещення, то ще в ранніх віках його часто називали, особливо на Заході, Таїнством «на відпущення гріхів»[1]. Тому десь до кінця ІІ ст. Хрещення було єдиним Таїнством, в якому відпускалися гріхи, і не було якогось іншого Таїнства для відпущення гріхів після Хрещення. Десь до IV ст. несмертельні гріхи, які християнин чинив після Хрещення, відпускалися через навернення, яке вірник повинен був проявити спочатку через внутрішній жаль, але також – особливо якщо йшлося про важчі гріхи – через зовнішні акти, такі як милостиня, пост та молитва. Насамперед важливість милостині для пробачення гріхів мала свою основу у Святому Письмі, як Старого, так і Нового Завітів (пор. Тов 4, 10; 12, 9; Сир 3, 30; Мт 6, 2-4. 14; 1 П 4, 8). Тому ще в середині ІІ ст. невідомий автор (довго вважалося, що це був Климент Папа Римський) писав: «Милостиня є найкращим пробаченням гріхів, і хоча пост значить більше ніж молитва, милостиня більша від них обох. Любов закриває багато гріхів, а молитва, що плине з чистого серця, визволяє від смерті»[2].

Отже життя перших християн базувалося на щоденному переживанні Таїнства Хрещення та невпинному наверненні (metanoia), пов’язаному з покутними діями. Тобто перед тим, як стати цілком окремим Таїнством Церкви, покаяння було християнською чеснотою. Навіть коли з’явилися довгі покути за публічно визнані гріхи після Хрещення перед своєю спільнотою, Отці Церкви більше звертали увагу на те щоденне навернення, ніж на дисциплінарне (церковне) накладення покути за гріхи.

З бігом часу формувалася практика літургічної церемонії відпущення гріхів після Хрещення. Деколи це називалося «другим хрещенням», або «хрещенням сльозами». Ієронім називав покаяння «другою дошкою порятунку», вважаючи Хрещення першою[3]. У ІІІ-ІV століттях було щось подібне щодо тривалості між приготуванням до Хрещення, участю в літургії Церкви для катехуменів, та тривалістю покути і участю у Службі для спокутуючих свої важкі гріхи: одні і другі готувалися чи покутували декілька років, одним і другим не дозволялося брати участь у Літургії Вірних підчас Євхаристії – одних і других просили вийти з храму до притвору після проповіді. Подібно, коли у VII ст. час приготування до Хрещення був скорочений до Великого Посту, так само час покути скоротився до приблизно такого самого періоду. Тим не менше, Отці Церкви виразно відрізняли покуту, офіційно накладену Церквою, від покути особистої, яка повинна мати місце у житті кожного християнина ціле життя.

 

 Святе Письмо про відпущення гріхів

 У Старому Завіті у Книзі Буття описаний перший гріх людини, який потім унаслідували всі потомки Адама і Єви, та після якого людство почало грішити, як наприклад вбивство Каїном свого брата Авеля (пор. Бут 4, 1-16). Тому Бог уклав зі своїм народом Завіт, у якому також були прописані жертви за гріхи (див. Лев 3-4), та ритуальні жертви, які чинили від імені народу священики (див. Лев 6). Була також практика публічного сповідування гріхів. Ритуал, описаний у Книзі Левіт: «А як скінчить покуту за святиню, за намет зборів і за жертовник, приведе Арон козла живого, і поклавши йому обидві руки на голову, визнає над ним усі беззаконня синів Ізраїля і всі переступи їхні, і всі гріхи їхні, і покладе їх козлові на голову та й випустить його за допомогою приготованого на те чоловіка в пустиню. І понесе козел на собі всі їхні беззаконня в землю безлюдну; і випустить він козла в пустиню» (Лев 16, 20-22). Деколи пророки вказували на гріх окремих людей, і якщо ті визнавали свою провину, накладали на них покуту, як це мало місце з гріхом царя Давида та пророком Натаном (пор. 2 Цар 12, 1-25), або вже на сторінках Нового Завіту з Іродом та Йоаном Хрестителем (пор. Мт 14, 3-5; Мк 6, 17-20).

Поступово автори Старого Завіту, особливо пророки, звертають увагу на індивідуальне розкаяння за свої гріхи. Пророки призивають народ до навернення до Господа з цілого серця, тому що Господь власне тоді прийме таке навернення і пробачить тому, хто пожалів і навернувся, хоча при цьому часто така людина повинна була спокутувати свій гріх, як це було з Давидом: «І сказав Давид до Натана: Згрішив я проти Господа! А Натан відповів Давидові: Та Господь прощає тобі гріх твій: ти не вмреш. Тільки ж за те, що ти таким учинком тяжко образив Господа, дитина, що в тебе народилась, напевно вмре» (2 Сам 12, 13-14). Пророк Йоіл відрізняє ритуальне навернення від внутрішнього, а також говорить про милосердя Бога, що мало б заохотити до навернення: «Слово Господнє: Поверніться до мене усім вашим серцем, у пості, в плачі й у жалі. Роздеріть серце ваше, а не одежу вашу, і поверніться до Господа, Бога вашого, бо він благий і милосердний, довготерпеливий і многомилостивий, і уболіває над нещастям» (Йоіл 2, 12-13). Милостиня також є частим мотивом при покутуванні у Старому Завіті: «Спокутуй твої гріхи милостинею і твої переступи – милосердям до бідних» (Дан 4, 24). А псалміст говорить про Господа, який не зважає на гріх людський, бо інакше людина не витримала б без Божого пробачення: «Коли ти, Господи, зважатимеш на провини, – о Господи, хто встоїться? Та в тебе є прощення, щоб мали страх перед тобою» (Пс 130, 3-4). Або в іншому місці псалміст, описуючи історію вибраного народу та його невірність, говорить: «…Їхнє серце перед ним не було щире, ані його союзові вони не були вірні. Та він, завжди повний милосердя, дарував провину» (Пс 78, 37-38).

Однак у Старому Завіті не було ще відпущення гріхів, священик лише оголошував, що відтепер той, за кого принесена жертва, не має на собі тягаря гріха. Гріхи може відпускати лише сам Бог, про що і дорікали Ісусу Христу книжники, коли він відпустив гріхи розслабленому: «І як може цей так говорити? Він богохульствує! Хто може прощати гріхи, крім одного лише Бога?» (Мк 2, 7). Новий Завіт показує власне Ісуса як Того, хто має владу відпускати гріхи людям. Причому, цей факт береться не просто з бажання Ісуса Христа відпускати гріхи, але має своє підґрунтя в Його спасительній жертві на хресті – саме Кров Христа змиває людські провини, Він є досконалою жертвою за гріх, на відміну від недосконалих жертв Старого Завіту. Автор Послання до Євреїв пише: «Бо коли кров волів і козлів та попіл із телиці, як покропить нечистих, освячує, даючи їм чистоту тіла, то скільки більше кров Христа, – який Духом вічним приніс себе самого Богові непорочним, – очистить наше сумління від мертвих діл, на служіння Богові живому!» (Євр 9, 13-14).

Найбільш описово можемо побачити і зрозуміти процес гріха, жалю за нього, постанову поправи, визнання гріхів та пробачення зі сторони Бога у притчі про милосердного Отця або як часто її називають – про блудного сина (див. Лк 15, 11-32). Важливим тут є те, що це сам Бог, представлений у притчі батьком, сам вибігає назустріч своєму синові та даруючи йому прощення, привертає попередню гідність. Можна навіть сказати, що бенкет, який батько наказав приготувати на честь сина, що повернувся, символізує Євхаристійну трапезу.

Якщо йдеться про установлення Таїнства Покаяння, тобто тієї сакраментальної дії, яку виконує в імені Ісуса Христа Церква, то цей момент описаний в різних Євангеліях декілька разів, причому раз до Воскресіння, іншим разом – після Воскресіння. Йдеться про владу ключів, або інакше кажучи, про владу розв’язувати або зв’язувати людські справи тут на землі. В Євангелії від Матея Христос спочатку дає таку владу Апостолу Петру: «Я дам тобі ключі Небесного Царства, і що ти на землі зв'яжеш, те буде зв'язане на небі; і те, що ти на землі розв'яжеш, те буде розв'язане й на небі» (Мт 16, 19), а трохи згодом – усім Апостолам: «Істинно кажу вам: Усе, що ви зв’яжете на землі, буде зв'язане на небі, і все, що розв'яжете на землі, буде розв'язане на небі» (Мт 18, 18).

При цьому другому уривку дуже важливий контекст. Ісус Христос говорить з учнями спочатку про заблудлу овечку, яку пастир шукає, залишаючи 99 тих, що не заблудилися, і що радість з її знаходження є більша, ніж з решти (Мт 18, 12-14). А потім говорить про брата, який завинив проти когось, як з ним належить вчинити: «А коли брат твій завинить супроти тебе, піди й докори йому віч-на-віч. Коли послухає тебе, ти придбав брата твого. Коли ж він не послухає тебе, візьми з собою ще одного або двох, щоб усяка справа вирішувалася на слово двох або трьох свідків. І коли він не схоче слухати їх, скажи Церкві; коли ж не схоче слухати й Церкви, нехай буде для тебе як поганин і митар» (Лк 18, 15-17). І вже після цього дає учням владу розв’язувати чи зв’язувати, при чому ця влада розширюється не лише на землю, але також на небо, а це означає, що вона не погодить з людського авторитету, лише від Бога. Тобто мова тут про заблукалу вівцю, яку пастир шукає і яка прагне повернутися до отари, тобто про грішну людину, що відділилася від Церкви і знову силою прощення і милосердя повертається до церковної спільноти.

Натомість в Євангелії від Йоана Ісус дає учням владу відпускати гріхи – і про це вже конкретно сказано – після свого Воскресіння: «І ще раз Ісус їм каже: «Мир вам! Як мене послав Отець, так я посилаю вас». Це промовивши, дихнув на них і каже їм: «Прийміть Духа Святого! Кому відпустите гріхи – відпустяться їм, кому ж затримаєте – затримаються.» (Йн 20, 22-23). Можна сказати, що до Воскресіння учні почули від Христа обітницю відпускати гріхи, а після Воскресіння – сповнення обітниці, тобто отримали реальну владу відпускати гріхи силою Святого Духа. Тим більше, що тепер вже була основа такого прощення – смерть і Воскресіння Спасителя. Отже, Таїнство Покаяння встановлене самим Ісусом Христом і Його влада прощення гріхів була передана Апостолам, які силою Святого Духа примиряють грішників з Богом[4].

Західна традиція відрізняє смертельні (або важкі) гріхи від повсякденних (або легких). Це розрізнення має своє джерело у довгій практиці Церкви, яка наставляла вірників щодо моральної поведінки, і тоді дійсно було видно, що не всі гріхи однаково важкі. Але передусім джерелом цього розрізнення є Святе Письмо. Ісус Христос, коли говорить у Нагірній проповіді про гріх проти ближнього, розрізняє принаймні три ступені важкості такого гріха: « … кожний, хто гнівається на брата свого, підпаде судові. Хто ж скаже братові: Нікчема! – той підпаде Верховному Судові. А хто скаже: Дурень! – той підпаде під вогонь пекельний» (Мт 5, 22). Натомість Апостол Йоан у Першому Посланні розрізняє «гріх на смерть» від «гріха не на смерть»: «Коли хто бачить брата свого, який грішить гріхом не на смерть, нехай молиться, і він дасть йому життя, тим, що грішать не на смерть; бо є гріх, що веде на смерть, і я не за цей кажу, щоб молитися. Всяка несправедливість – гріх, але є гріх, що не веде до смерті» (1 Йн 5, 16-17).

У цьому ж Першому Посланні Йоан говорить, що всі грішні, а ті, що так не вважають – обманюють самих себе, а також, щоб отримати прощення, належить свої гріхи визнати: «Коли ми кажемо, що гріха не маємо, то ми самих себе обманюємо, і правди в нас немає. Коли ми визнаємо гріхи наші, то він – вірний і праведний, щоб нам простити гріхи наші й очистити нас від усякої неправди» (1 Йн 1, 8-9). Подібно Апостол Павло нагадує: «Тим то як через одного чоловіка ввійшов у світ гріх, і з гріхом смерть, і таким чином смерть перейшла на всіх людей, бо всі згрішили»[5] (Рим 5, 12), і потім додає: «… як через переступ одного на всіх людей прийшов засуд, так через чин справедливості одного на всіх людей приходить життєдайне оправдання. Бо як через непослух одного чоловіка багато людей стали грішниками, так через послух одного багато людей стане праведними» (Рим 5, 18-19). Оправдання, а отже і прощення гріхів, згідно з Новим Завітом, заслужив нам Ісус Христос раз і назавжди, людині залишається лише звертатися до Бога милосердного, просячи про це прощення, що на практиці означає – звертатися до тих, яким була дана влада відпускати гріхи.

 

---

[1] Пор. Тертуліан, Про Хрещення, 18, 5.

[2] Псевдо-Климент Римський, ІІ Послання до Коринтян, 16, 4.

[3] Пор. Ієронім, Мова 130.

[4] Таїнство Покаяння можна також називати іншими термінами, такими як Примирення, Навернення, Сповіді, Покути.

[5] Цей уривок на Тридентському Соборі став основою для вчення про первородний гріх.