- UK
ПАВЛЕНКО Павло Юрійович — доктор філософських наук, провідний науковий співробітник Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України (м. Київ)
Нас, українських академічних релігієзнавців, непокоять “реформаційні” заходи Міністерства освіти і науки України (МОН), оскільки ті спрямовані не на подальший розвій української академічної науки, на її подальше утвердження, а більше походять на диверсію, злочин проти неї. Ми, українські академічні релігієзнавці, не проти, а навпаки — “за” реформи у науковій сфері, за її інтеграцію у світовий науковий простір, оскільки бачимо, як вона відстає від західних стандартів, як вона старіє. Однак водночас ми проти того, щоб під виглядом реформ, насправді відбувалась тотальна зачистка української академічної наукової спільноти, в якій нівелюється специфіка різних сфер наукового знання, а відтак можуть загинути не лише цілі наукові колективи — флагмани наукових галузей, а наукові школи, багатолітні наукові традиції, щезнути результати наукових досліджень, досягнення, здобутки. Наразі, якщо й хтось реально заходився знищити в Україні академічну науку, то Міністерство освіти і науки є інструментом цього знищення. Нас водночас турбує і та повна байдужість керівництва НАНУ, яке своєю апатією, самоізолюванням у Президії НАНУ, тим само тільки потурає справі МОН із знищення академічної науки в Україні. Хотілося б вірити, що 100-річчя Української академії наук не ознаменує її кінець, не буде останнім!
Павло Павленко,
доктор філософських наук,
релігієзнавець
Національна академія наук України в нинішньому 2018 році ювіляр — відзначає своє століття. Разом із вітаннями і побажаннями подальших творчих звершень зазвичай прийнято зауважувати і на досягненнях ювіляра, а вони — визначні. Щоправда, мало кого, окрім академічних науковців, цікавить, що наукові успіхи впродовж останніх десятиліть здобуті в умовах жахливого недофінансування. Унікальність теперішньої української науки (і, передусім, — гуманітарної) полягає в тому, що її рухають вчені-альтруїсти, що вона існує завдячуючи людям, без перебільшення, фанатично відданим науці. Та й справді, чи багато сьогодні знайдеться таких, хто піде займатись справою, яка у фінансовому еквіваленті практично нічого не вартує. Не дивно, що в ранг “молодих вчених” сьогодні вже записують осіб, які мають четвертий, а то й п’ятий десяток від роду, бо молодь в науку не йде. Ганебно констатувати, але сьогоднішня ціна наукової праці (особливо гуманітарія), рівень її престижу, у грошовому вираженні прирівняна до праці двірника чи прибиральника. Ми вже не кажемо тут, що на польові дослідження, технічне забезпечення, друки, наукові відрядження грошей академічним науковцям ніхто не дає. Все це робиться власними силами самих науковців — досліджується, їздиться, друкується за їхній кошт.
Одним із численних прикладів подібного стану речей може бути і наше Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С. Сковороди Національної академії наук України (далі — НАНУ). Ніяково про це говорити, але й наш колектив знаходиться у стані чи вже не перманентного недофінансування, жахливість якого засвідчує хоча б той факт, що всі ми вимушено зобов’язані ось вже років із шість писати щомісячні заяви на ім’я директора про те, що кожен із нас, “враховуючи загальне недофінансування НАНУ” і “з метою збереження Відділення релігієзнавства як єдиної академічної інституції з фаху”, добровільно відмовляється працювати на повну ставку (!), бажаючи перевести його на 0,7 (працюючі пенсіонери на 0,5) посадового окладу, цебто свідомо зрікається доброї третини, а то й половини своєї заробітної плати, водночас усвідомлюючи, що ніхто і ніколи їм ці грошові втрати не поверне. Якщо цього не чинити, Відділення вже давно б перестало існувати: довелося б звільнити ряд науковців, а це рівноцінне знищенню релігієзнавства як окремої галузі науки. А так воно не просто існує, а плідно функціонує. Підтвердженням чому є, поруч із виконанням планових досліджень, чимала кількість друкованої продукції (наукових статей, періодики, монографій), виїздів на конференції різних рівнів, у тому числі й закордонних, аналітичних матеріалів, експертних висновків, інтерв’ю у ЗМІ. І все це, слід підкреслити, за власний кошт науковців Відділення релігієзнавства. Однак це не заважає Президії академії наук звітуватись щорічно нашими здобутками, зокрема, — друками і відрядженнями, водночас не виділяючи на них жодної копійки з бюджету. До речі, їдучи в те чи інше наукове відрядження науковці вимушені ще й писати заяви про відмову від добових, бо ж платити їх бухгалтерія відмовляється — немає коштів, а належить. От і виходить, що всі зобов’язання про гідне фінансування НАНУ, її науково-дослідних інститутів існують суто на папері десь у кабінетах керівництва НАНУ та Міністерства освіти і науки України (далі — МОН).
Нічого не змінилось на краще і в цей, ювілейний 2018 рік. Між тим, згідно з Постановою НАНУ від 17.01.2018 “Про виконання розпорядження Кабінету Міністрів України від 27.12.2017 №992-р” [1], гроші на святкування 100-річчя НАНУ є (і, судячи з усього, чималі: “забезпечити виконання плану заходів, затвердженого цим розпорядженням, за рахунок та в межах видатків державного і місцевих бюджетів, які будуть передбачені на 2018 рік, а також інших не заборонених законодавством джерел фінансування” [2]), щоправда підуть вони не на підтримку наукової праці, не на заробітні плати науковців, а будуть використані переважно на численні заходи “з відзначення 100-літнього ювілею Національної академії наук України”, зокрема на “виготовлення та випуск в обіг пам’ятної монети, присвяченої 100-річчю НАН України”, “введення в обіг художньої поштової марки і художнього маркованого конверта, присвячених 100-річчю НАН України, та спецпогашення художньої поштової марки”, “виготовлення та розповсюдження відповідної соціальної реклами”, “створення музейних експозицій”, “створення електронного музею НАН України”, “встановлення у разі потреби нових та утримання у належному стані установлених раніше пам’ятників та меморіальних дошок у місцях, пов’язаних з історією НАН України та іменами її видатних учених”, “найменування/перейменування об’єктів топоніміки населених пунктів, наукових установ, закладів освіти на честь видатних вчених НАН України”, на сприяння “висвітленню в засобах масової інформації заходів з підготовки та відзначення 100-річчя НАН України, створенню і трансляції циклів теле- та радіопередач, демонстрації відповідних документальних фільмів про історію НАН України та її діяльність” тощо.
Ще можна було б зрозуміти широту помпезності відзначення ювілею НАНУ, якби наукові колективи належно фінансувались, якби не жебракували редакції періодичних наукових видань, якби виділялись кошти науковцям на друки і відрядження, якби молоді вчені були забезпечені житлом, а не поневірялись у жахливих умовах гуртожитків НАНУ, якби технічний стан приміщень, в яких працюють науковці, інформаційно-технічне забезпечення були на пристойному рівні, а меблі (книжкові шафи, столи, стільці) мали хороший стан і відповідали нормам. А то виходить якийсь “бенкет під час чуми”.
Примітно, що на відміну від Розпорядження уряду України “Про затвердження плану заходів щодо відзначення 100-річчя Національної академії наук” і, відповідно, Постанови НАНУ від 17.01.2018 “Про виконання розпорядження Кабінету Міністрів України від 27.12.2017 №992-р”, яка в основному дублює положення Кабміну, в Указі Президента України №136/2017 “Про відзначення 100-річчя Національної академії наук України” чітко зазначається: “вжити додаткових заходів, спрямованих на подальший розвиток наукової та науково-технічної діяльності Національної академії наук України, розширення її міжнародного наукового співробітництва та залучення до її установ талановитої молоді, зокрема опрацювати питання щодо: встановлення Національній академії наук України бюджетних асигнувань для оновлення, модернізації та ремонту парку наукового обладнання, підготовки наукових кадрів у магістратурі, аспірантурі та докторантурі наукових установ Національної академії наук України, забезпечення її вчених службовим житлом, розвитку видавничо-поліграфічної бази, сплати необхідних членських внесків до міжнародних наукових організацій; збільшення фінансування заходів, пов’язаних із державною підтримкою молодих вчених; включення до проектів законів України про Державний бюджет України на 2018 і наступні роки видатків у необхідних обсягах для зазначених цілей” [3]. Зазначимо, що на офіційному сайті НАНУ серед офіційних документів, які затверджують план заходів до 100-річчя НАН України викладений і означений Указ Президента України №136/2017, однак цитований нами текст чомусь відсутній в документах і Кабміну, і НАНУ. Висновок: на святкування гроші є, а от на головне — “на подальший розвиток наукової та науково-технічної діяльності”, на “розширення міжнародного наукового співробітництва”, на “залучення до установ талановитої молоді”, на “оновлення, модернізацію та ремонт парку наукового обладнання”, на “підготовку наукових кадрів”, на “забезпечення вчених службовим житлом”, на “розвиток видавничо-поліграфічної бази”, на “сплату необхідних членських внесків до міжнародних наукових організацій”, на “збільшення фінансування заходів, пов’язаних із державною підтримкою молодих вчених” — коштів, як завжди, не вистачило. Хоча Постанова НАНУ “Про виконання розпорядження Кабінету Міністрів України від 27.12.2017 № 992-р” таки посилається на згаданий Указ Президента як той, який слід “взяти до відома”.
Недофінансування по заробітній платі, відсутність потрібного фінансування наукових проектів, нефінансування друків, відряджень породжує ситуацію, в якій виконання наукових досліджень, оприлюднення і впровадження їхніх результатів стає фактично неможливим. Невеличке за кількістю науковців Відділення релігієзнавства донедавна мало аж три періодичні видання — всеукраїнський науково-інформаційний щомісячник “Релігійна панорама”, науковий щоквартальник “Українське релігієзнавство” та науковий щорічник “Релігійна свобода”. У 2011 році проект “Релігійна панорама” через брак коштів ми змушені були закрити. А ось тепер маємо проблему з “Українським релігієзнавством”. Заснований у 1996 році як науковий періодичний часопис із фаху “релігієзнавство” за профілем “філософські, історичні та соціологічні науки”, науковий бюлетень “Українське релігієзнавство” нині викреслений МОН із переліку фахових періодичних видань України. Поруч з “Українським релігієзнавством” міністерське чиновництво відібрало статус фахового видання практично у всіх діючих, переважно гуманітарного напрямку, періодичних наукових часописів НАНУ. Причина — невідповідність новим вимогам, ухваленим МОН до фахової періодики (див.: Наказ МОН 15.01.2018 №32 “Про затвердження Порядку формування Переліку наукових фахових видань України” [4]).
У згаданому наказі читаємо, що нові вимоги МОН до наукової періодики в Україні “застосовуються для:
Що ж, сама постановка питання слушна, актуальна — з метою не просто “розвитку вітчизняного наукового потенціалу та інтеграції його у світовий науковий простір”, а саме для “створення простору якісної публічної комунікації вчених”. От тільки проблема криється в тому, що від однієї прописаної мети вітчизняна наука, як по команді, не інтегрується у світову наукову спільноту і тим більше сам собою не створиться відповідний простір для комунікації вчених — для цього потрібні відповідні фінансово-матеріальні ресурси, розроблена належним чином і впроваджена інформаційно-технічна база, якими, з причин відсутності фінансування, редакції переважної більшості наукових видань не володіють.
МОН, керівництво НАНУ добре знають, в яких умовах існує більшість фахової періодики в Україні. Не маючи бодай наймізернішої державної фінансової підтримки (а повинні мати!) робота редколегій, підготовка номерів до друку не оплачується, а сам видрук здійснюється, по суті, власним коштом членів редколегії, а тому й мінімальним накладом. Між тим, не виділяючи й копійчини на друки, не фінансуючи діяльність редакційних колегій, жодним чином не підтримуючи редакційну працю, МОН, а слідом за нею й Президія НАНУ, висувають вимоги, які дуже важко, подекуди неможливо (а то й взагалі недоцільно) реалізовувати, оскільки на все це потрібні кошти, а їх, як відомо, немає.
Приміром, усі періодичні видання (а поруч колективні й індивідуальні монографії), зокрема фаховий часопис “Українське релігієзнавство”, наше Відділення релігієзнавства десятиліттями, без малого ось вже 90 номерів, видає без допомоги держави. Підкреслимо, квартальник “Українське релігієзнавство”, щорічник “Релігійна свобода”, щомісячник “Релігійна панорама” не є комерційними чи приватними виданнями. Ми не заробляємо гроші на наших виданнях. Науковий часопис “Українське релігієзнавство” (як і більшість фахових наукових видань в Україні) кинутий і МОН, і НАНУ напризволяще, а тому, в суто бізнесовому сенсі, є нерентабельним. А те, що він видруковується, то не заслуга МОН чи НАНУ, не заслуга держави, а виключно його редакторського колективу.
Тож, аби сьогодні зареєструвати “Українське релігієзнавство” як фахове наукове видання за вимогами МОН, редакції слід спочатку технічно відповідним чином підготувати електронні версії номерів із тим, щоб розмістити їх на платформі “Наукова періодика України” в Національній бібліотеці України імені В.І. Вернадського НАН України та в Національному репозитарії академічних текстів. А оскільки у виданні не мають можливості самотужки виконувати це технічно, слід наймати фахівця, створити конкретну технічну базу, а це — кошти, яких ні МОН, ні НАНУ для цієї справи не виділяють. Це — перше.
Друге. За новими вимогами МОН у складі редколегії видання мусять бути науковці, “які здійснюють дослідження за спеціальністю і мають за останні три роки не менше однієї публікації у виданнях, включених до Переліку, або закордонних виданнях, включених до Web of Science Core Collection та/або Scopus, або мають монографії чи розділи монографій, видані міжнародними видавництвами, що належать до категорій “A”, “B” або “C” за класифікацією Research School for Socio-Economic and Natural Sciences of the Environment (SENSE)”. Мало віриться, що ті, хто висуває таку вимогу, не знають, що у виданнях Web of Science Core Collection чи Scopus друки не просто платні — вони сьогодні надто дорогі для пересічного українського науковця. Зрозуміло, що ані МОН, ані НАНУ не будуть фінансувати такі публікації, не кажучи все про те, що не дадуть коштів на видрук подібних монографічних досліджень. А не буде таких фахівців у редколегії — видання автоматично стане для МОН “нефаховим”, тобто воно (МОН) буде визначати його, як якийсь “самвидав”.
Третє. Читаємо: “Кожен з цих фахівців, включаючи головного редактора видання, повинен мати не менше трьох публікацій за останні п’ять років або не менше семи публікацій (статті, монографії, розділи монографій, що відповідають науковому профілю видання) за останні п’ятнадцять років, у тому числі не менше однієї за останні три роки, опублікованих щонайменше у двох різних виданнях, включених до Web of Science Core Collection та/або Scopus, або мати монографії чи розділи монографій, видані міжнародними видавництвами, що належать до категорій “A”, “B” або “C” за класифікацією Research School for Socio-Economic and Natural Sciences of the Environment (SENSE)”. І знову: де взяти на це гроші?
Четверте. Періодичне наукове видання зобов’язане кожне опубліковане число, відповідно до додатка до постанови Кабінету Міністрів України від 10 травня 2002 року №608 “Про порядок доставляння обов’язкових примірників документів”, надсилати поштою за списком обов’язкової розсилки. Редакція “Українського релігієзнавства” не маючи на це коштів, до цього часу здійснювала це самотужки, власним коштом членів редколегії.
Поруч із цим слід зауважити і про таке. “Українське релігієзнавство” як періодичне наукове видання НАНУ не пройшло чергову реєстрацію своєї “фаховості” ще й тому, що відтепер вся наукова періодика мусить, по-перше, бути включеною до бази Web of Science Core Collection та/або Scopus, а по-друге, мати присвоєний DOI (Digital Object Identifier) — міжнародний стандарт (ISO 26324:2012) ідентифікації інформації. “Українське релігієзнавство” вже давно подало заявку для реєстрації у Scopus, але оскільки тамтешня процедура розгляду видання є тривалою (десь у межах року), то нічого не залишається, як чекати. Щодо реєстрації у базі Web of Science, то тут ситуація наступна. Якщо до бази Scopus доступ є безкоштовним, то до Web of Science — платний. Відповідно до Наказу Міністерства освіти і науки України від 19.09.2017 р. №1286 “Про надання доступу вищим навчальним закладам і науковим установам, що знаходяться у сфері управління Міністерства освіти і науки України, до електронних наукових баз даних” [5] ця послуга мусить здійснюватись за кошти держбюджету, у випадку з “Українським релігієзнавством” — забезпечуватись НАНУ. Примітно, що в наказі зазначено, що Департаменту економіки та фінансування слід було “забезпечити у 2017 році фінансування Державної науково-технічної бібліотеки України в обсязі 12885,0 тис. гривень (дванадцять мільйонів вісімсот вісімдесят п’ять тисяч гривень) за бюджетною програмою 2201040 “Дослідження, наукові та науково-технічні розробки, виконання робіт за державними цільовими програмами та державним замовленням, підготовка наукових кадрів, фінансова підтримка преси, розвитку наукової інфраструктури, наукових об'єктів, що становлять національне надбання, забезпечення діяльності Державного фонду фундаментальних досліджень” з метою забезпечення доступу до електронних баз даних. Більше того, (цитуємо далі) Державна науково-технічна бібліотека України зобов’язана була “провести відповідно до законодавства державну закупівлю послуг на надання доступу до відповідних електронних баз даних вищим навчальним закладам та науковим установам; за результатами державної закупівлі укласти договори з переможцем (переможцями) державної закупівлі та з вищими навчальними закладами і науковими установами … на підключення та надання доступу до відповідних електронних наукових баз даних”. Однак у “Переліку вищих навчальних закладів і наукових установ, що знаходяться у сфері управління Міністерства освіти і науки України, яким надається доступ до Web of Science” відсутня НАНУ. Більше того, унікальність означеного доступу до Web of Science полягає ще й у тому, що він мусить здійснюватись з комп’ютера, який повинен перебувати в локальній мережі НАНУ. Але оскільки розвиненої локальної мережі НАНУ не існує, тому доступ для наукових установ системи НАНУ до Web of Science — закритий. Іншими словами, чималі кошти були виділені для реалізації доступу до Web of Science, а НАНУ, що — нічого не отримала? Чи отримала кошти, але нічого не зробила для реалізації цієї справи? За що ж тоді науковим періодичним виданням НАНУ докоряє МОН? — Абсурд!
Із отриманням DOI ще складніше. Це не просто платна, а надто дорога послуга. Тут вже гріють руки різного роду “офіційні агенції з реєстрації” та “посередники”, які пропонують за окрему плату реєструвати цей DOI і надалі підтримувати його для зареєстрованого видання. Наприклад ось: “Видавничий дім “Інтернаука” надає послуги з присвоєння індивідуального префікса DOI, який пожиттєво буде закріплений за вашим видавництвом (виданням, установою, ВНЗ) і внесення в реєстр Crossref, а також інформаційну підтримку при роботі в системі Crossref. … Після підписання договору організації-здобувачеві надається логін і пароль для реєстрації 10 тестових безкоштовних DOI в системі Crossref, після тестування здійснюється оплата і організація-здобувач вноситься до реєстру Crossref. За договором організації-здобувача з Видавничим домом “Інтернаука” передбачені наступні оплати. Оплата послуги з підключення Замовника до міжнародної системи бібліографічних посилань CrossRef: сплачується одноразово, один раз на рік, разом з укладанням договору або продовженням договору в розмірі 240 доларів США/6300,00 гривень, що є спеціальною ціновою пропозицією для видавництв України та країн Європи” [6]. Або ось: “Перш за все вам потрібно буде оплатити щорічні членські внески (CrossCheck Annual Fees). Слід розуміти, що щорічні внески виплачує не окремий журнал, але видавничий дім, науково-освітній заклад або окремий співробітник закладу, який уклав контракт з агентством CrossRef. Якщо ваш видавничий щорічний дохід не перевищує 1 мільйон доларів, то ваші щорічні членські внески складатимуть ... $ 275” [7]. Показово, що внески виплачує, з’ясовується, “не окремий журнал, але ... науково-освітній заклад”, тобто у випадку із науковою періодикою НАНУ — саме НАНУ. То ж, якщо МОН вимагає дотримати і цю вимогу, перед цим слід було подбати, як, яким чином це буде реалізовуватись? Належало б передусім надати необхідні ресурси, проінформувати офіційними листами редакції журналів, а не автоматично “відфутболювати” всі видання, які не змогли зареєструватись у названих базах, перекладаючи відповідальність за невиконання на плечі нефінансованих редакцій наукових журналів.
Зазначимо тут принагідно, що технічні вимоги щодо присвоєння вчених звань науковим і науково-педагогічним працівникам також виписані без огляду на реальну фінансову ситуацію в НАНУ. Так, вченого звання професора і старшого дослідника, згідно з Наказом МОН 14.01.2016 №13 “Про затвердження порядку присвоєння вчених звань науковим і науково-педагогічним працівникам” [8] удостоюються працівники наукових установ, які мають“сертифікат відповідно до Загальноєвропейської рекомендації з мовної освіти (на рівні не нижче В2) з мов країн Європейського Союзу або кваліфікаційні документи (диплом про вищу освіту, науковий ступінь), пов’язані з використанням цих мов, або наявність у здобувача не менше, ніж 10 праць, опублікованих англійською мовою у періодичних виданнях, які включені до наукометричних баз Scopus або Web of Science та не є перекладами з інших мов”; які пройшли “навчання, стажування або працювали у вищому навчальному закладі, науковій (або науково-технічній) установі в країні, яка входить до ОЕСР та/або ЄС, або є (чи були) керівниками/виконавцями проектів, які фінансуються зазначеними країнами, та мають відповідні сертифікати, свідоцтва, дипломи чи інші документи, які це підтверджують, або [наступне винятково стосується претендента на отримання звання старшого дослідника] взяли участь у роботі не менш як однієї наукової конференції (конгресу, симпозіуму, семінару) проведеної у зазначених країнах”.
Довідка: рівень B2 доводить, що особа володіє іноземною мовою на рівні вище середнього, тобто не просто взаємодіє “з носіями мови … без напруги для кожної зі сторін”, а “розуміє основні ідеї складних текстів на абстрактні і конкретні теми, в тому числі технічні теми, що стосуються його/її спеціалізації”, “вміє робити чіткі, детальні повідомлення по широкому колу питань і може викласти свій погляд на основну проблему, показати переваги та недоліки різних варіантів” [9]. До речі, висоту планки цього B2 можна оцінити хоча б за висловом заступника міністра освіти і науки Павла Хобзея, який визнав, що багато вчителів з іноземної мови в Україні не володіють мовою навіть на рівні B1 [10], а це — тільки розуміння “основних ідей простих чітких даних”, тільки “можливість”, а не вміння “спілкуватись в більшості ситуацій” [11]. Натомість від українських науковців вже сьогодні вимагають не “могти” спілкуватись іноземною, а “вміти” вільно розмовляти на рівні західних колег.
Однак вимагати набагато легше, ніж виконувати. Чому МОН, перед тим, як запроваджувати вимогу знання іноземної мови на рівні B2, спочатку не розробило мережу відповідних курсів для викладачів і науковців із вивчення чи вдосконалення іноземних мов. Та й взагалі, чи всі ті, хто ухвалює подібні рішення про присвоєння вченого звання, самі вони володіють мовою відповідно до даної вимоги? Так само і щодо членів кваліфікаційної комісії МОН, які прийматимуть рішення про присудження вченого звання: вони самі мають сертифікат В2? Належало б спочатку створити відповідні умови, зарплати, організовувати стажування та підвищення кваліфікації за кордоном, а потім висувати вимоги і вимагати їх дотримання; належало б спочатку якось простимулювати, заохотити, а вже потім вимагати конкретний рівень знань і кваліфікацію. Більше того — а чи держава, зокрема МОН, НАНУ створили необхідні умови для того, щоб українські вчені мали змогу публікуватися в закордонних наукових журналах? [12] А наразі ми тільки спостерігаємо, як з’являються різного роду “артілі”, які за окрему плату вже пропонують свої послуги з вирішення питання із отриманням сертифікатів, виходячи чи не в кримінальний спосіб на тих, хто такі сертифікати виписує закордоном; які за плату можуть перекласти (а то й взагалі написати) статтю необхідною мовою і видрукувати у потрібному іноземному часописі.
Взагалі, і з огляду на вищевикладене зокрема, складається враження, що Міністерство освіти і науки України давно вже перестало думати про інтереси української науки, обмеживши поле своєї опіки виключно освітніми закладами. Вигадуючи непосильні для виконання вимоги, редакції наукових періодичних (переважно гуманітарних) видань НАНУ, й до того перебуваючи у ситуації повного безгрошів’я, нині опинились у ситуації, рівноцінній їхньому закриттю. Наше “Українське релігієзнавство” як фахове академічне видання з релігієзнавства вже роками, підкреслимо тут це ще раз, видається за власний кошт співробітників Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАНУ. І це за ситуації, коли співробітники вимушені задля збереження Відділення релігієзнавства як єдиної в системі НАНУ науково-дослідної установи з релігієзнавства роками відмовлятися від щонайменше третини своєї заробітної плати.
Як справедливо підкреслив керівник Відділення релігієзнавства доктор філософських наук, професор, Заслужений діяч науки і техніки України Анатолій Колодний, “в останнє п’ятнадцятиліття із-за постійного скорочення обсягів фінансування Відділення вже фактично пройшло ту оптимізацію своєї структури й ущільнення штату... Замість наявних раніше трьох відділів — філософії релігії, історії релігії, соціології релігії й науково-дослідницької групи з ісламознавства залишилися урізані в штаті лише два відділи – філософії релігії та історії релігії і практичного релігієзнавства” [13]. Сьогодні ці два відділи із-за клятого безгрошів’я вже вимушено перетворені на дослідницькі групи.
Зважте, якщо ще на початку 2000-х років Відділення релігієзнавства у своєму складі мало 33 наукових співробітника, 3 наукових відділи за ключовими актуальними напрямками, то сьогодні воно налічує усього 12 науковців. То ж, як слушно зауважує наш старший науковий співробітник, кандидат філософських наук Оксана Горкуша, “скорочення принаймні ще декількох посад, як то рекомендує в руслі реорганізації Президія НАНУ, призведе до зникнення Відділення як окремої наукової інституції з цієї унікальної гуманітарної галузі. Зрештою — до занепаду цілої галузі гуманітарного знання, адже така не буде мати в Україні жодної наукової установи для здобуття та накопичення адекватного актуального знання”. А далі що? — А далі релігієзнавча академічна наука в Україні просто перестане існувати, зникне! І справа з висунутими вимогами в Наказі МОН 15.01.2018 № 32 “Про затвердження Порядку формування Переліку наукових фахових видань України” просто прискорить цей процес.
Прагнення визначати здобутки українських академічних релігієзнавців за індексами цитувань, за публікаціями в міжнародних наукометричних базах, на сьогоднішньому етапі просто “знецінить” їхні дослідження, а в ширшому розумінні — призведе до колапсу розвитку гуманітарних досліджень в Україні. Справа в тім, що досягнення українських академічних гуманітаріїв, зокрема академічних релігієзнавців, не можна міряти виключно одними базами Web of Science Core Collection чи Scopus, оскільки вони здебільшого охоплюють англомовні видання, в яких, і це слід означити особливо, релігієзнавства як такого немає, а є теологія, у кращому випадку історія релігії, більше того — ті англомовні видання у своїй основі є далекими від проблем і завдань не лише української науки, а й України загалом.
Та й чому це раптом українську науку (і передусім гуманітарну) слід міряти винятково індексами якогось цитування переважно електронних текстів та ще й англомовних наукометричних баз? “Адже, скажімо, українська гуманітаристика є щонайперше потрібна й актуальна для українського суспільства, - підкреслює далі Оксана Горкуша. - Натомість принаймні світову наукову спільноту вона може цікавити лише як сировинна база для власних досліджень, проблематика й актуальність яких суттєво відрізняється від українських залежно від іншої буттєвої, культурної, політичної ситуації. Тому, скажімо, вважати перевагою друкованість та цитованість у закордонних наукових журналах не є доцільним, адже в таких (як і в зарубіжних наукових спільнотах) актуальними науковими проблемами є не ті самі, що необхідно дослідити для розвитку сучасного українського суспільства. Тому керуватись міжнародними стандартами застосовно до української ситуації треба обачно, враховуючи не лише світовий глобальний досвід, але й наші умови, проблеми, потреби”; тут слід думати “щонайперше – про розвиток власної зокрема й фундаментальної гуманітарної науки. Бо не мета інтегруватись, мета — утвердитись на глобальному рівні повноцінним конкурентоздатним партнером, зокрема і в науковому та інтелектуальному плані, а не сировинним додатком для використання іншими”.
У такому разі доцільніше було б подбати про створення вітчизняної наукометричної бази. Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського, Український інститут науково-технічної експертизи та інформації, ряд технічних університетів за належного керування давно могли б зайнятися цією проблемою, замість викидання сили-силенної державних коштів на приєднання української гуманітарної науки до англомовного наукового простору, де її ніхто не чекає. А чому б тут не врахувати прекрасний досвід Польщі, в якій було створено свою національну наукометричну базу Copernicus і в якій з успіхом вже друкуються й науковці з України?
Як слушно зауважує кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту сходознавства імені А.Ю. Кримського НАНУ Олена Романова, “проблемою, залучення чи незалучення до наукометричної бази даних того чи іншого видання ніхто з моїх західних колег не переймається, бо репутацію видання визначає сама ... громада, а не комп’ютер. Тому ці видання, не залежно від того, внесені вони до наукометричних баз чи не внесені, тим не менше є науковими журналами peer-reviewed з високою світовою репутацією. Звичайно, визначення вкладу дослідника в науку традиційно робиться за самим текстом твору, написаного цим дослідником, а не за тим місцем, де він їх опублікував. … Запроваджуючи вимогу друкуватися в індексованих певними базами даних журналах, МОН, фактично бере на себе диктаторські повноваження вказувати досліднику де йому друкуватися, звужуючи його можливості, або доводячи ситуацію до абсурду. Адже … більшість провідних peer-reviewed журналів … опиняються поза реєстром журналів, бажаних МОН, натомість, деякі із тих, що туди потрапили, ще не є провідними. … Рахування комп’ютерними базами індексів цитованості окремого дослідника серед занесених до цих баз періодичних видань і визначення на основі цього його персонального імпакт-фактору — не відповідає дійсному впливу дослідника в науці (принаймні, в гуманітаристиці). … Сам факт, що якийсь дослідник написав багато текстів про щось ще не значить, що він зробив значний внесок в проблему, яку досліджує” [14]. Більше того, “ні Scopus та Web of Science майже не враховують участь у колективних монографіях, як і написання самих монографій” [14]. Між тим, висновує далі науковець, “в гуманітаристиці саме написання монографій є основною формою представлення вагомих наукових результатів, оскільки на відміну від точних чи природничих наук, специфіка гуманітарного дослідження полягає в його наративному характері. … Таким чином, орієнтація на індекси, обчислені за періодичними виданнями, приводить до того, що сам процес написання монографічних творів не стимулюється, особливо нема ніяких підстав для того, щоб когось заохотити писати монографії англійською мовою — вони поза індексами, більше того, вони будуть відбирати час, але не дадуть сильно збільшити індекс цитування, навіть якщо їх буде введено до наукометричних баз” [14]. Це призведе “до такого явища, як швидка наука, перехід від написання серйозних робіт, із притомним аналізом, солідною джерельною базою, і обґрунтованими висновками, які дійсно матимуть вагу для розвитку науки, але на що піде декілька років, до написання серії маленьких статей, присвячених вузькоспеціальним темам, а також до самоплагіату, і до подрібнення результатів та публікації максимально великої кількості статей про мінімально малі результати” [14]. Та й взагалі, “якщо МОН береться вимагати від українських науковців публікацій у провідних світових виданнях, воно має передбачити, як фінанси, необхідні для проведення якісного наукового дослідження, так і умови для підготовки тексту статті” [14]. Насамкінець, вимірювання наукових досягнень вченого за допомогою індексу цитованості, це все-одно, що вимірювати вагу тієї чи іншої публікації у соціальних мережах за допомогою кількості “лайків” (існує софт, завдяки якому штучно можна “накручувати” практично нескінченну кількість тих “лайків”, пересуваючи, таким чином, публікації у розряд високорейтингових).
Український учений-правознавець, доктор юридичних наук, автор ряду проектів законів України, один із засновників наукових шкіл з безпеки та інформаційної політики Володимир Ліпкан справедливо констатує: “...Українська держава замість того, щоб організовувати викладачам підвищення кваліфікації у найкращих ВНЗ світу, виділяти кошти на фундаментальні дослідження, проведення справжніх наукових конференцій (не для відмивання коштів через роздачу дорогих ручок та папочок або збірок тез конференцій із наперед завищеним тиражем, який насправді не відповідає дійсності тощо) з метою формування наукового підґрунтя для реалізації державної політики у певній сфері — створює нові умови для пригноблення професорства, знищення жаги до науки передусім у молоді. У системному вимірі відбувається спрямування України до річища недоумків, які в найближчому майбутньому можуть перетворитися на керовану біомасу” [12].
Нині ми маємо справу не просто з практикою сліпого переймання західних наукових стандартів, в які МОН навіть не спромоглося влити високі смисли української науки — української за виявами, за своїм покликанням, це — “нова редакція радянського підходу до розуміння суті наукової діяльності та її результатів. Чиновники від науки не позбавляться звички вважати, що вони поставлені для того, щоб “керувати наукою”, як і не позбудуться уявлення, що вони не лише мають на це право, а і володіють необхідною компетенцією, і можуть самі оцінити результати наукової діяльності вченого чи наукового колективу, не вдаючись до експертної оцінки самих науковців. По суті, це чергова імітація реформ в науці, яка лише спричинить новий цикл імітації наукових результатів, але ніяк не сприятиме подоланню відірваності української науки від світової. В якій, до речі, наукометричні показники — один із способів оцінки, але не головний, бо основою залишається експертна оцінка” [14].
Доки питання реєстрації у міжнародних наукометричних базах авторитетних у науковому співтоваристві України періодичних наукових видань НАНУ не буде належним чином (передусім фінансово і технічно) продумане і впроваджене, доти розвиток гуманітарних, зокрема релігієзнавчих, досліджень в Україні буде пригальмований. Не маючи статусу “фахових” наукова академічна періодика буде видруковувати наукові статті, які не будуть визнаватись “фаховими”, а, отже, ті науковці, які нині працюють над своїми дисертаційними працями або прагнуть отримати вчене звання, з цих причин не зможуть стати докторами, професорами, доцентами чи старшими дослідниками. Хто від цього виграє? — Тільки ворог України!
Якщо держава, наукові інтереси якої представляє МОН, бажає бути локомотивом інтеграції української науки у світове наукове співтовариство, вона (держава) давно мусила б подбати не так про механізми цієї інтеграції, як про утвердження її (української науки) у світовому науковому просторі. А поки це, разом із тотальним недофінансуванням науково-дослідних установ НАНУ, повним нефінансуванням редакцій переважної більшості академічних періодичних видань, тільки буде сприяти нівеляції досягнень українських учених, буде знищувати українську наукову спільноту, руйнувати українську науку. Якщо подібна тенденція з недофінансуванням науки в Україні буде зберігатись і надалі, академічна наука ризикує зникнути, перетворившись на “псевдонаукову арену для потішання особистих амбіцій та марнославства”, де наукові досягнення будуть “визначатись не науковими знаннями чи дійсними здобутками, а клановою належністю чи фінансовою спроможністю придбати сертифікати, сплатити друк, купити статтю чи звання”. Тому, доки ще не пізно, чиновництву МОН слід усвідомити, що наука — це не бізнес, її не можна перевести на самоокупність; вона потребує підтримки, і перш за все державної — підтримки належної, а не паперової.
Що стосується нашого Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАНУ, то його плідної наукової активності повсякчас потребують і держава, і релігійні організації: “Ми працюємо в науково-експертних радах при Міністерстві освіти і науки, Міністерстві юстиції, Міністерстві закордонних справ, у науковій раді Державний департаменту у справах релігії і національностей при Міністерстві культури, із Всеукраїнською Радою Церков і релігійних організацій, в Українському Біблійному товаристві та ін., готуємо для них необхідні науково-аналітичні матеріали і науково-експертні записки (тільки за останні 12 років нами підготовлено близько 140), проводимо експертизу для Мінюсту проектів законів щодо релігійної сфери. Ми маємо постійні зацікавлені відносини із Церквою Київського Патріархату і Православною Автокефальною, із греко- і римо-католицькими Церквами, основними протестантськими й мусульманськими спільнотами, новими релігійними течіями. Наявна в країні загалом толерантність у міжконфесійних відносинах є наслідком нашої роботи протягом минулих років із конфесіями разом із Держдепрелігій. Працюємо нині над вирішенням питання організації при Українській Асоціації релігієзнавців Міжконфесійної Ради релігійних меншин, проведенням наради зав. кафедрами релігієзнавства вузів, семінару журналістів, які спеціалізуються на релігійній тематиці та ін.” [15]. “Нагадаємо, що Україна — багатомільйонна поліконфесійна, полірелігійна, полісвітоглядна інституція. Саме релігієзнавче просвітництво з опертям на наші наукові дослідження дало можливість в сучасній Україні уникнути гострих міжконфесійних чи міжрелігійних конфліктів, вчасно запобігти тим суспільним ризикам, чинниками яких могли бути релігійні фактори, створило в суспільстві ту атмосферу терпіння й взаємоповаги, яка є ознакою розвиненого громадянського суспільства”.
Нас, українських академічних релігієзнавців, непокоять “реформаційні” заходи МОН, оскільки ті спрямовані не на подальший розвій української академічної науки, на її подальше утвердження, а більше походять на диверсію, злочин проти неї. Ми, українські академічні релігієзнавці, не проти, а навпаки — “за” реформи у науковій сфері, за її інтеграцію у світовий науковий простір, оскільки бачимо, як вона відстає від західних стандартів, як вона старіє. Однак водночас ми проти того, щоб під виглядом реформ, насправді відбувалась тотальна зачистка української академічної наукової спільноти, в якій “нівелюється специфіка різних сфер наукового знання” [16], а відтак можуть загинути не лише цілі наукові колективи — флагмани наукових галузей, а наукові школи, багатолітні наукові традиції, щезнути результати наукових досліджень, досягнення, здобутки.
Ми “за” реформи НАНУ, але реформи справжні, справедливі, дієві, а не ті, які вигадуються і тихенько ухвалюються у кабінетах МОН, так що український науковий загал дізнається про них із наказів МОН. Примітно, що ухвалюють ці “реформи” ті, хто до практичної академічної науки зазвичай не мають жодного стосунку. МОН, не радячись із реальною українською науковою спільнотою, реальними науковими колективами, не спілкуючись з реальними науковцями, нехтуючи петиції, численні листи, ігноруючи звернення, замість обговорення проблем української науки безпосередньо з українськими академічними вченими з тим, щоб випрацювати спільний план дій у справі реформування НАНУ, наразі робить все для знищення НАНУ. Тут нас водночас турбує і та повна байдужість керівництва НАНУ, яке своєю апатією, самоізолюванням у Президії НАНУ, тим само тільки потурає справі МОН із знищення академічної науки в Україні.
“Єдиний можливий вихід із кризової ситуації, що склалася в українській науці, — це розв’язувати проблему системно” [16]: доки не буде випрацювана державна програма, державна стратегія в галузі науки, яка буде спрямована передовсім на зменшення бюрократичного тиску та збільшення академічної свободи і відповідальності, доти українська наука буде перебувати у стані перманентної стагнації. Водночас “реформування НАН України має бути комплексним і підпорядковуватися інтересам держави, а не лише вузько академічним. Взаємини між Президією Національної академії наук і Інститутами, між посадовими особами Президії і науковцями мають базуватися на основі взаємоповаги, мають бути позбавлені непрозорості, бюрократичних перепон, зарозумілості і чванства. В основі має бути розуміння спільної відповідальності перед наукою, державою і суспільством, а не “вищестоящими установами”. … Нинішній курс на “оптимізацію” кількості науковців і не врахування зміни якісних підходів до оцінювання наукової діяльності, веде до консервації пострадянських підходів до науки й науковців, породжує нездатність творити конкурентний науковий продукт, робить тим самим неконкурентною цілу націю, що в свою чергу неминуче робить Україну безпорадною в інформаційній та ідеологічній сферах, загрожує національним інтересам України” [17].
Наразі, якщо й хтось реально заходився знищити в Україні академічну науку, то Міністерство освіти і науки є інструментом цього знищення. Хотілося б вірити, що 100-річчя Української академії наук не ознаменує її кінець, не буде останнім!
Список використаних джерел:
